У шлюбі sіпе тапи тaritі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається місцем принципу рівності:

•  подружжя було зобов'язане допомагати і поважати одне одного, а також утримуватися від будь-яких дій, які загрожували їхньому союзу;

•  жінка мала ім'я чоловіка;

•  жінка мала одне місце проживання з чоловіком, поділяла його громадянське становище;

•  чоловік повинен був утримувати жінку;

•  чоловік був захисником жінки та її представником в суді;

•  між подружжям не допускалися штрафні позови;

•  чоловік мав право вимагати від жінки ведення домашнього господарства.

Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі, а також в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Слід відзначити, що в шлюбі sіпе тапи тaritі за нормами квіритського права дружина не є членом сім'ї батька своїх дітей, вона - агнатка своїх старих агнатів, за якими успадковує майно, які успадковують після неї, а також здійснюють над нею опіку у випадку смерті чоловіка ( а не члени чоловікової родини, як можна було б сподіватися! ). У преторський період матері було надано право на аліменти від дітей, дітям було заборонено висувати до матері позови, що передбачали іпfатіа, притягати її до суду без дозволу магістрата. Нарешті сенатусконсульти П ст. н. е., а потім імператорські конституції встановили і послідовно розширили допущені претором права взаємного спадкування дітей і матері, яка перебувала з їх батьком у шлюбі sіпе тапи.

З особливою наочністю правове ущемлення римської жінки позначалося при подружній зраді (adulterium) і в практиці так званого конкубінта (сопсиbinatus). Насамперед, порушення подружньої вірності чоловіком у Давньому Римі правопорушенням не вважалася, тоді як невірна дружина за перелюбство могла бути піддана суворому покаранню. «Якщо ти застанеш дружину свою в перелюбстві, сміливо її убивай без суду і наслідку; тебе ж, нехай ти і перелюбствуєш чи піддався блуду, вона і пальцем торкнути не сміє: немає в неї на це прав (In adulterio uxorem tuam si prehendisses, sine judicio inpoene necares; illa te, si adulterares, sive tu adulterareris, digito non auderet contingere: neque jus est )», - учив Катон Старший. Відповідно до звичайного права, чоловік міг покарати винуватницю, захоплену на місці злочину негайно, чи пізніше, після домашнього суду (judiciит dотеstiсит), зокрема - безкарно убити її. Батько перелюбниці, захопленої в його чи в будинку зятя на місці злочину (іп fІаgrапtі), мав право убити обох винних (до часів Костянтина), а чоловік повинний був розлучитися з перелюбницею, інакше він розглядався як звідник (Іепо). Жінки, викриті в перелюбстві, повинні були, подібно повіям, носити тогу (за деякими відомостями, жовтого кольору), а не столу. Перелюбство в період принципату переслідувалося публічним обвинуваченням (ассusаtіо аdultrerii). Розпусниці, що уникли покарання за законами Октавіана Августа (Іех Julіа dе аdиltеrііs і Іех Julіа тіхсеllа), каралися особливою сенатською постановою від 19 р. н.е. (senatusсопsultит de matronarum lenocinio соеrсепdо). Спеціальна сенатська постанова від 52 р. н.е. (senatusсопsultит Сlаиdiапит tеrtіит), говорила, що вільна жінка, що знаходилася в співжитті з рабом (соtиbеrnіит), незважаючи на троєкратну заборону його пана, ставала разом з дітьми рабою останнього, а при наявності дозволу з його боку, лише втрачала статус вільнонародженої людини (іngenuitas).

2.2 Майнові права

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів сит тапи і зіпе тапи природно позначається на різному обсязі майнових відносин між подружжям. При шлюбі сит тапи, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Все майно, що жінка мала до шлюбу або набувала за час шлюбу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка, повного і безконтрольного власника. У випадку неспроможності чоловіка виплатити борг, майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове право після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sіпе тапи. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед принципом рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sіпе тапи, дружина набувала ім'я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне .місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. Жінка могла доручити чоловікові управління всім своїм майном. З цією метою між ними укладався договір доручення. Однак, якщо стосовно якоїсь речі між подружжям виникав спір з питання власності, то допускалася презумпція, що річ належить чоловікові, аж поки жінка не доведе, що право власності на дану річ належить їй. І нарешті, подружжя не могло пред'являти одне до одного інфамних позовів (принижуючих честь). У разі необхідності подружжю надавалися аналогічні позови, які не тягнули за собою іпfатіа.

Майнові відносини подружжя охоплювали два шлюбно-правових інститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловіка (dопаtіо рrорtеr пирtіаs). Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім'ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом, крім цього призначення, придане певною мірою було гарантією від необгрунтованих розлучень з боку жінки. Приданим було не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її домовладикою чи іншими особами. Спершу мета приданого полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше - забезпечення непохитності шлюбного союзу. Передача приданого, як правило, складала особливий обрядовий акт або оформлялась особливим документом окремо від подій укладення шлюбу. Вважалось, що збереження приданого цілісним - в інтересах не тільки сім'ї, але й спільностей. Тому римське право суворо дотримувалось принципу визначення майна, як приданого в якості постійного: воно не могло бути замінено іншим, навіть більшою вартістю або цінністю, не могло змінювати свого статусу.

Спочатку, коли практично всі шлюби укладались з владою чоловіка, придане повністю переходило під владу чоловіка і тому якоїсь спеціальної регламентації його правового статусу не потрібно було. В подальшому, по мірі поширення шлюбу sіпе тапи, а також і в інших випадках стало заключатися усне погодження, згідно з яким чоловік був зобов'язаний повернути придане у разі припинення шлюбу.

В класичний період придане отримало спеціальну правову регламентацію.

У республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків. Внаслідок повної свободи розлучення і знівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає набувати форми безсоромного збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від женихів перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припинення, які поступово перетворюються в шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні детальні положення.

При припиненні шлюбу у зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося жінці. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові.

У римському праві придане має свою довгу історію. З самого початку воно переходило назавжди у повну власність чоловіка. Придане не підлягало поверненню родині жінки ні у випадку її смерті, ні навіть у випадку безпідставного розлучення з боку чоловіка. Але оскільки розлучення траплялися зрідка, то питання про, долю приданого ані в житті, ані в законодавстві не ставилося. Однак в період пізньої республіки, коли панувала аморальність і, як наслідок, посилилися розлучення, брак правового регламентування приданого створював неабиякі труднощі. Постала потреба у будь-якому разі юридично забезпечити інтереси подружжя. Найперше про це стали турбуватися самі зацікавлені особи. Жінка або її родичі, укладаючи шлюб і встановлюючи придане, вимагали від чоловіка у формі стипуляції гарантування того, що на випадок розлучення або смерті чоловіка придане має повертатися дружині або її батькові. За передбачених у застереженні умов жінка або батько одержували проти чоловіка або його спадкоємців суворий позов. Звичай подібних застережень закріпився настільки, що навіть тоді, коли воно було випущено, вважалося несправедливим, коли чоловік, даючи жінці розлучення без всякої на те причини, отримував придане. Виразником цієї несправедливості і тут став претор, який почав давати жінці позов bone fidei. На підставі цього позову були вироблені юриспруденцією "найближчі норми класичного права про придане. Головні положення цього права зводилися ось до чого. За загальним правилом придане залишалося чоловікові, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті дружини, а в разі смерті чоловіка придане завжди поверталося дружині або їй разом з батьком. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. Проте, якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові. Однак у всіхвипадках, коли чоловік мав повернути придане дружині, за певних умов він мав право на деякі відрахування з нього для утримання дітей, які залишалися за ним.

Зі зміцненням преторського права було видано постанову, що придане (або його вартість) поверталось у всіх випадках розірвання шлюбу з вини чоловіка.

Правила повернення приданого у випадку розірвання шлюбу:

—  у випадку смерті дружини придане поверталось батьку дружини ( з утриманням 1/5 частини приданого на кожну народжену в цьому шлюбі дитину), а придане, отримане від інших осіб, залишалось у вдівця;

—  у випадку смерті чоловіка придане поверталось дружині чи її батьку. На випадок своєї смерті чоловік зазвичай залишав придане по способу «прелегат приданого» (рrаеlеgаtит dоtіs);

—      у випадку розлучення з вини дружини повернення приданого обмежувалося.

Чоловік мав право отримати 1/6 приданого на кожну дитину, але в цілому не більше 1/2 приданого. Якщо розлучення відбувалося внаслідок невірності дружини, утримувалась ще 1/6 приданого, а якщо внаслідок інших проступків, то 1/8;

—      якщо шлюб розривався з ініціативи чоловіка або з його провини, то придане їм поверталось.

Отже, обов'язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлюбу був визнаний в законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік вважався власником приданого і міг його якимось чином відчужувати, витратити, тому вимога дружини про повернення приданого могла не задовольнятися. Щоб захистити жінку від таких випадків, закон Юлія забороняв чоловікові відчужувати дотальні нерухомості без її згоди. Під заборону почали підпадати не тільки акти прямого відчуження, але й всі ті, які могли згодом привести до відчуження, зокрема застава.

Імператор Юстиніан пішов далі у цьому напрямі. Якщо в класичному праві чоловік отримував придане у випадку смерті дружини, то Юстиніан приписав повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження детальних нерухомостей навіть за згодою жінки. Отже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чоловікові лише в разі розлучення з вини жінки, як штраф за провину. Завдяки обов'язку повертати придане і забороні відчужувати нерухомості вже в класичну епоху чоловік, хоч юридично залишався власником приданого, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем приданого на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане безперервно зростали.

Подарунок (dопаtiо). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сімї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (dos). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (dos ) і віддати їй подарунок (dопаtiо).

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми щодо подарунку не набули повного розвитку. Лише законодавство останніх імператорів надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунку на випадок розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунку. Так поступово складається римська система майнових відносин між подружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано захищав і чоловіка, і жінку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, встановив основу римської системи майнових відносин між подружжям.

Страницы: 1, 2, 3