3. Підстави виникнення та припинення шлюбних відносин за римським приватним правом

3.1 Підстави виникнення шлюбних відносин

Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus сопиbiі (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.

Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві аffеctіо таritalis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім`ї. У класичному праві наявність аffеctіо таritalis був необхідним і нареченим, і домовладикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу. Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років. Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу. До укладення шлюбу було прийнято влаштовувати заручини (sponsaliа), розірвання яких без поважних причин мало наслідком для виного безчестя

(іпfатіа), а іншій стороні давав право на відшкодування завданих в зв'язкуз заручинами збитків (наприклад, витрати на подарунки і т. д. ). Перешкодами для одруження були:

•        перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу.

Римське право визнавало тільки моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило;

•        душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу.

Коли хвороба настала після укладення шлюбу, шлюб міг бути збережений або розірваний;

•        споріднення.

Кровне споріднення не допускало шлюбу. Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допускались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період республіки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.

Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки. Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і племінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнства вимоги до відсутності близького споріднення зросли;

•        траурний рік.

Суворий моногамний характер римської сімї не допускав багатоженства. Ніяких перепон для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Після смерті чоловіка вдова це повинна булла одружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а з другого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;

• обіт безшлюбності і духовний сан.

Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності. У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сенаторами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб. Витрати на утримання родини лежали, природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним, чоловіку, звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю. Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторанам вступати у шлюб.

У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів:

1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яскраво виражене релігійне забарвлення. Він здійснювався у присутності десяти свідків, які були представниками десяти курій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошеннямрізних формул і жертвопринесенням. Серед цих обрядів основне місце займає посвячення і вкушаняя молодими особливого хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і по-своєму релігійна здійснювалась головним чином у жрецьких родинах з тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успадкувати сан свого батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не допускалася.

2. Давнім способом укладення шлюбу була купівля дружини чоловіком. Данна форма укладення шлюбу існувала й тоді, коли дружини більше не продавались; тобто стала носити символічний характер.

Плебейська церемонія укладення шлюбу здійснювалася за допомогою "міді і ваги", як це звичайно робили, якщо справа торкалася купівлі певних речей. Це була вдавана купівля жінки в її домовладики або опікуна, яка подібно до інших покупок у той час здійснювалася за правилами манципації. У присутності п'яти свідків, вагаря з вагою наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові нареченої злиток міді, який служив символічною купівельною платою. Цьому актові передував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб. Наприклад: "Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?" - запитував наречений. "Ти мене знайдеш там, де будеш ти", - відповідала наречена. Ці запитання і відповіді супроводжувалися також виконанням певних обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.

Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого шш, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювалися у власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (тапus) над жінкою.

Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Склалася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення тапus за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню тапus, перервати сплив давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке співжиття не повинно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони підлягали владі батька, входили як агнати в його сім'ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала тапus, була вільною і самостійною.

Деякі дослідники римського права вважають, що шш був історично першим способом укладення шлюбу sіпе тапи , який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвернення тапus, новий шлюб став укладатися шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, ніякого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sіпе тапи при формальності інших, менш важливих юридичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sіпе тапи. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sіпе тапи, збереглися в римському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була встановлена необхідність церковного вінчання.

3.2 Підстави припинення шлюбних відносин

Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів - природних та людських подій.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення - а тепса еt tоrп - від стола і ложа відлучити) або якщо наставало capitis deminuyio. Розлучення в Стародавньому Римі міг ініціювати лише чоловік. Шлюб міг бути розірваним при негідній поведінці жінки: алкоголізмі, зраді, бесплідді і навіть при викидні.

Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався. При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (]ш gentium).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Воно могло бути лише за згодою чоловіка й автоматично у таких випадках, як смерть чоловіка, вигнання його за межі батьківщини ( 1.1. 137 ); коли у вільнонародженої буде власних - троє дітей, а у відпущеної на волю - четверо (1.1. 194 ).

Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність додітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.

При шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такими підставами слугували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей, постриження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.

Шлюб зіпе тапи тагііі укладався у вигляді угоди, яка мала містити ясно виражений намір вступити у шлюбні стосунки. Розірвати такий шлюб, основою якого була угода, могли як чоловік, так і дружина. І в цьому випадку діяв принцип свободи розлучень.

В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін. Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя; державна зрада одного з подружжя.

Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак Законодавство наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян. Процедура розлучення залежала від форми укладення шлюбу, але в будь-якому разі вона виражала відмову одного з подружжя від продовження шлюбу і претензію його на особисту і майнову самостійність.

Розірвання шлюбу супроводжувалось виясненням причин розлучення, і винна сторона несла майнові санкції у вигляді втрати свого дошлюбного майна чи штрафів. По переказам, перший розвід у Римі мав місце в 231 р. до н.е., однак, мабуть, що родини в Римі розпадалися і раніш. Так у Законах XII таблиць уже зустрічається стаття, що регулює цю сферу сімейно-шлюбного права.

Розвід був доступний чоловіку при усіх формах шлюбу, для дружини тільки в шлюбі sіпе тапи. Для формального розводу чоловіку досить було вимовити дружині «Бери свої речі і йди геть» і відняти ключ (ІУ.З.).

Також Законам XII таблиць відомий і інститут опіки, що встановлювалася над жінками («У.І ...унаслідок властивого ним легкодумства...»[1], неповнолітніми, божевільними і марнотратами (У.7. а.б.).

Закони XII таблиць підтверджували Закони Каїулея - старовинна заборона шлюбів між патриціями і плебеями. За даними традиції, лише в 445 р. згідно із законом, запропонованому трибуном Канулієм, ця заборона знімалася, і шлюби, укладені між патриціями і плебеями, признавалися законними.

Одним із обрядів припинення шлюбу було принесення у жертву частини свого майна богині Церері, яка вважалася покровителькою шлюбів. Це робилося тому, що існував принцип - хто розриває шлюбні узи, той повинен ^бути покараний. Однак, згідно з царськими законами, це правило не застосовувалося в тих випадках, коли дружина здійснювала прелюбодіяння або ж була п'яницею. Ці злочини були в очах римлян достатньо тяжкими і винні піддавалися за це найсуворішому покаранню - смертній карі. Так, чоловік, що спіймав дружину на прелюбодіянні, міг вбити її не залежно від того чи був укладений шлюб сит тапи або sіпе тапи.

Щоправда, в стародавню епоху існував досить цікавий інститут, в якому наука, ще не повністю розібралася - сімейний суд. До компетенції сімейного суду, як вважає більшість науковців, входили всі найважливіші питання сімейного життя (в тому числі, звичайно, він збирався у випадку розлучення). Сімейний суд складався з числа родичів і тому був досить добре знайомий з особливостями шлюбного життя подружжя. Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що воля чоловіка щодо розірвання шлюбу не була вже й така безмежна. Вона обмежувалася певними підставами для розірвання, рішеннями сімейного суду і, врешті- решт, моральним осудом суспільства.

Крім того в сімейні справи від імені суспільства втручалися також цензори. Зокрема, відомий випадок, коли в 450 році від заснування Риму цензори М. Vаlеrіиs Махітus та С.І. ВиЬиlсиs виключили Люція Антонія (L. Аntonius) з членів сенату за вчинене ним розлучення без скликання сімейного суду. Але, незважаючи на певні обмеження свавілля чоловіка, дружина в шлюбі сит тапи була повністю залежною від нього і не могла бути ініціатором розлучення.

В праві Юстиніана розрізняються такі види розлучень:

1.      Divortіит сопsеnsи або bопа gratia - розлучення за взаємною згодоюn подружжя. Таке розлучення вважалося дозволеним без будь-яких покарань.

2.      Вимушене розлучення з поважної причини. Такими причинами вважалися: а) коли один або обидва з подружжя вступали до монастиря; б) якщо протягом трьох років з моменту укладення шлюбу чоловік ставав нездатним до шлюбного життя (impotentia); в) якщо чоловік наказаний за злочин висилкою; г) якщо дружина за скаргою чоловіка звинувачена в порушенні подружньої вірності. Всі інші випадки розлучень тягли за собою різного роду майнові невигоди та штрафи.

Поступово, особливо після зазначених подій, римляни більш спокійно відносяться до розлучень аж до кінця республіканського періоду, коли ступінь

розбещеності суспільства досягає апогею і кількість розлучень суттєво збільшується.

Висновки

«У добре обладнаній державі першими законами повинні бути ті, які регулюють шлюб» - Платон.

Напевно, не буде помилкою зробити твердження, що від благополуччя кожної окремої сім'ї зрештою залежатиме функціональний і поступальний розвиток суспільства і держави в цілому. Отже, роль сім'ї достатньо велика, і її не можна не враховувати при ретельному аналізі якоїсь історичної ситуації.

Сім'я - це осередок суспільства. Можна нескінченно довго говорити про філософські та етичні моменти сімейної організації людського роду. Проте не будемо зупинятися на високому призначенні цього найміцнішого союзу людей, бо нас цікавить саме шлюб, адже він являється основою сімейно-правових відносин. Поняття шлюбу є важливим для визначення відносин подружжя. Шлюб був двох видів, а саме «шлюб з рукою» сит тапи таritі і «шлюб без руки» sіпе тапи тaritі. Укладення шлюбів різних видів, породжувало різний правовий статус їх членів, відносини між ними та їхніми дітьми.

На ранній стадії розвитку шлюбного законодавства були певні обмеження щодо права укладати шлюб. Не мали права укладати шлюб близькі родичі, усиновителі, усиновлені, свояки тощо (Інституції, 1.1. 59-63). Слід зазначити, що ця правова норма стала основою Сімейного кодексу (далі СК) України. Зокрема, ст. 26 СК України передбачено, що у шлюбі не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця. Як бачимо, основу щодо обмеження прав на укладення шлюбу закладено ще з давніх римських часів початку розвитку шлюбно-сімейного права.

Метою роботи є дослідження питання, що стосується шлюбу, як способу створення сім'ї в Стародавньому Римі.

В данній роботі було розглянуте поняття шлюбних відносин за римським правом, визначення, види, порядок укладення і розірвання шлюбу.

На основі всього вищезазначеного цілком можна зробити висновок про те, що дана тема залишається актуальною і надалі, а тому потребує подальшого всебічного та глибокого дослідження.

Список використаної літератури

1.  Батьіра К. Всеобщая история государства и права. - М: Бьілина , 1995.-481с.

2.  Васильєва Т. Г., Пашаева О. М. Римское право. Конспект лекций. Издательство: Вьісшее образование, 2008 г.- 342 с.

3.  Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. Акад. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянса.- 2-е изд., изм. и доп.- М.:Норма, 2004.- 784 с.

4.  Иоффе О.С., Мусин В.А. Основьі римского гражданского права. - Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. -1975. - 535 с.

5.  Казанцев А. О разводах по римскому праву. - Киев: 1892. -543 с.

6.  Латьшова Д.Ф. Римское право: Учебное пособие в схемах и определениях. /. - Уфа: Изд-во Башкирок, ун-та, 2002. -435 с.

7.  Левина Л. Н., Терехова Л. Н. Римское право.- X.: Право, 2008.- 322 с.

8.  Лозінська С. В. Правове положення дітей у Стародавньому Римі // Актуальні проблеми держ. і права: 36. наук, пр.- Вил. 23.- С. 96.

9.  Макарчук В. С. Римське приватне право: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2007.-455с.

10. Омельченко О.А. Римское право: Учебник. Издание второе, исправленное и дополненное. — М.: ТОН — Остожье, 2000 — 487 с.

11. Орлянская А. В.Основьі римского права: учеб. Пособие.- М.: ТК Велби, 2005.- 546 с.

12. Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М. Баранової.- X.: Право, 2008.- 646 с.

13. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів та ф-тів.- К.: Вентурі, 1997. - 324 с.

14. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 512 с.