До повної картини загального огляду банківського законодавства Франції, слід додати, що сьогодні на функціонування кредитних установ здійснюється дуже сильний вплив приписів Ради Європейського Союзу [6; с.17]. Зміни у статусі та організації Банку Франції зумовлені створенням Європейського центрального банку й узгодженням французького банківського законодавства з нормами Європейського Союзу [1; с.138].

У Франції часто застосовується консолідаційна процедура; були прийняті такі консолідовані акти, як Кодекс ощадних кас, Кодекс шляхів громадського користування та інші [10; с.359].

Великобританія також характеризується тим, що банківське законодавство складалося напротязі досить великого історичного проміжку часу. На відміну від більшості західних країн до 1979 року регулювання банківської діяльності у Великобританії не базувалося на якихось нормативних актах, а здійснювалося у формі направлення Банком Англії листів піднаглядному банку [3; с.356].

Тобто до 1979 р. не було спеціальних законів, які регламентували роботу банків, а контроль за ними мав би скритий і неформальний характер. Банки у цій країні регулювались загальним законом про акціонерні компанії і мали змогу розвиватися на основі практичних і конкурентних принципів. Але в останні роки ситуація дещо змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно з законом 1979 р. було введено обов’язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів [9; с.99]. Однак згодом стало ясно, що закон не відображав практики банківської діяльності, яка швидко змінювалася. Крім того, у нову редакцію необхідно було включити положення про нові форми регулювання банківської системи зі сторони Банку Англії [4; с.323]. Тому у 1987 р. був прийнятий новий закон, який крім регламентування вищезазначених питань, подавав правила здійснення кредитування у великих розмірах, порядок об’єднання банків тощо. Про лібералізацію законодавчого регулювання банківської діяльності свідчить і прийняття у 1976 році у Великобританії Закону про Довірчо-зберігальний банк (Тrustее Sаvіngs Bаnk Асt).

Питання про систематизацію англійських законів, як зазначає І.Богдановська, спочатку практично не ставилося. Проте зі збільшенням кількості законів на сучасному етапі виникає і необхідність їх систематизації. Причому мова йде про систематизацію у формі консолідації законодавчих положень в один акт [5; с.87].

Стосовно банківського законодавства, на початку дев’яностих років ХХ століття у Великобританії з’являється тенденція кодифікації банківських норм. Її наслідком став Кодекс банківської практики, який був розроблений Асоціацією Британських банків, Асоціацією будівельних товариств та Асоціацією клірингових послуг. Кодекс набрав чинності 16 березня 1992 року; друга його редакція була прийнята 28 березня 1994 року. Положення Кодексу банківської практики носять рекомендований характер, проте дуже впливають на судову практику, оскільки визначають принципи ділової етики у банківській сфері [1].

Основними у Кодексі банківської практики є положення про права клієнтів банків, які можуть розраховувати на: а) надання чіткої інформації про ведення рахунків, процентні ставки та банківські збори, різноманітні види ощадних, інвестиційних та іпотечних рахунків, змінах в договірних умовах та маркетингу послуг; б) повагу до конфіденційності їх фінансових операцій та іншої інформації, що надається банкові; в) захист від збитків у випадку шахрайства, здійсненого без вини клієнта; г) зобов’язання банку по сприянню клієнтам у подоланні фінансових ускладнень і роз’яснення порядку подачі скарг у випадку незадоволення клієнтів якістю банківських послуг.

Кодекс став загальновідомим еталоном, за яким оцінюються основні аспекти якості банківських послуг. З моменту прийняття він змусив значну кількість банків за власною ініціативою підвищити якість послуг і послужив фактором, що стримує можливі спроби повернутися до поганого обслуговування клієнтів з метою забезпечення максимального прибутку для збільшення вартості акцій. Кожна нова публікація переглянутих редакцій Кодексу знову змушує банки вдосконалювати свою комерційну діяльність [4; с.81].

Отже, не дивлячись на те, що ще з початку формування свого національного фінансового законодавства Франція визнавала основоположним джерелом права закон, а Великобританія – підзаконні акти (приписи, листи), і перша, і друга характеризуються своєрідною стабільністю і консервативністю. Тільки у зв’язку з тим, що у восьмидесятих роках ХХ століття проходить ряд складних фінансово-економічних процесів, у цих країнах спостерігається певний перегляд застарілих норм і прийняття нових фінансово-правових норм, що регламентують банківські відносини, здійснюється систематизація.

З огляду на вищезазначене, підсумуємо: у практиці цих двох країн є успішні спроби застосування офіційної інкорпорації та консолідації банківського законодавства, тобто перших двох форм систематизації законодавства, а також неофіційної кодифікації.

Для відповіді на питання, чи доцільно Україні, опираючись на досвід Франції та Великобританії, обмежити проведення систематизації тільки у формах інкорпорації або консолідації, необхідно вказати на два аспекти. По-перше, банківське законодавство зазначених держав характеризується консервативністю, а в Україні такий підхід не знаходить відгуку.

По-друге, необхідно звернути увагу на процес формування банківського законодавства вищезазначених країн. Як Франції, так і Великобританії притаманний еволюційний процес формування банківської системи, який передбачає тривалий етап її розвитку. У цей же час поступово розвивається законодавство, що регулює банківську діяльність. У фінансово-правових нормах закріплюються положення, котрі пройшли випробування часом і практикою. І ці норми, що закріплюють принципи банківської діяльності, з деякими корективами, можуть діяти досить довго. Ситуація в Україні є зовсім іншою.

Як стверджують В.Матвієнко та П.Матвієнко, процес формування банківської системи незалежної України на початку дев’яностих років ХХ століття можна охарактеризувати як революційно-еволюційний з певними специфічними особливостями. У його основі лежить створення незалежної української держави і революційний перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. З іншого боку, Україна мала багаторічний досвід ведення банківської справи, накопичений як у радянський, так і в дореволюційний період [11; с.132].

Таким чином, в Україні недоцільно проводити систематизацію банківського законодавства тільки у формі інкорпорації або консолідації. Заключною метою проведення систематизації банківського законодавства в Україні має стати розробка і прийняття Банківського кодексу України, який разом із Бюджетним кодексом України стане ще одним кодифікованим джерелом фінансового права.

Розглянемо ситуацію, яка склалася в США. Саме у цій країні вперше прозвучала пропозиція провести процедуру кодифікації законодавства.

Закони США не мають такої ваги, як в Європі. Ставлення до них відмінне і від того, що притаманний для романо-германської правової системи, і від того, яким характеризується європейський тип англосаксонського права. Американський вчений із Мічігана В.Бернхем називає причини такого ставлення: вплив історії, концептуальні впливи, упередження суддів [9; с.56]. Але саме у цій державі на ґрунті ідеї лібералізіції поглядів та відсутності так званого англійського консерватизму виникає інший погляд на законодавство – не як на подрібнену сукупність, а як на цілісну єдність. У вищих колах суспільства виникла думка кодифікації законодавства. Однак спочатку практичного втілення цієї позиції не було.

Зважаючи на „ставлення” до законів у США, не дивно, що неодноразові спроби законодавчої кодифікації права у цій країні зазнавали невдачі. Першу таку спробу зробив Джеремі Бентам (1748-1832), англійський юрист, філософ, реформатор права, який захищав переваги кодифікації права в законах, а не судових рішеннях. Саме він, пише І.Богдановська, пропонував створити кодекс, який буде систематизованим виразом чинного права, розділеного за предметами регулювання [2; с.96]. Проте його пропозицію було ввічливо відхилено.

Дещо вдаліші спроби мали місце у другій половині ХХ столітті. Зокрема, американець Давід Дудлі Філд у 1847 році переконав законодавців з Нью-Йорка створити комісію з кодифікації права. У 1865 році комісія подала проекти п’яти кодексів. Проте Нью-Йорк увів лише кодекси цивільної та кримінальної процедури. Недостатній успіх у цій справі пояснювався організованою опозицією. А ще більше тим, що була задоволена претензія стосовно того, що неписаний судовий прецидент важкий для розуміння і сприйняття. Кодекс Філда мав більший успіх на Заході США, де ставлення першопоселенців до права створило умови для його прийняття. Спрацювали простота і доступність кодексу. Він діє і сьогодні у п’яти штатах [9; с.57].

Отже, законодавство США, регулюючи банківську діяльність, протягом півстоліття залишалося незмінним, тобто характеризувалося стабільністю фінансово-правових актів [9; с.215]. Однак, в 90-х роках ХХ століття, як вказує В.Бернхем, ставлення до законів стало дещо іншим від вище описаного. Воно почало набували європейських рис [4; с.58].

На сьогодні США відрізняються високорозвинутою системою законів про банки та банківську діяльність, хоча і досі у банківському законодавстві США немає чіткого визначення поняттю „банк” [6; с.151]. Фахівці нараховують понад триста фінансово-правових нормативних актів, норми яких регулюють банківську діяльність. Серед них можна назвати Закони: „Про діяльність національних банків”, „Про правильне погашення кредиту”, „Про рівні кредитні можливості”, „Про споживчий лізинг”, „Про право на збереження фінансової таємниці”, „Про електронні грошові переводи”, „Про банківські злиття” та деякі інші.

Як бачимо, банківське законодавство США є досить множинним. Воно потребує своєї систематизації. З огляду на законодавчу політику США, робота з проведення кодифікації у банківській сфері на сьогодні є досить активною. Проводиться кодифікація загальних законів для їх уніфікації і спрощення. Однак через те, що ситуація у фінансово-правовому регулюванні банківської діяльності США досить стабільна, процес кодифікації у цій країні є поступовим. Україна не може рівнятися до США за темпами проведення кодифікації, оскільки у нашій державі постійно вносяться корективи у фінансово-правове регулювання банківської діяльності (зміни та доповнення до діючих нормативно-правових актів), приймаються нові закони, створюються нові фінансові підзаконні нормативно-правові акти. Все це створює плутанину у застосуванні, якої у США не спостерігається.

Таким чином, беручи до уваги певні досягнення США у проведенні процедури систематизації, Україна не може рівнятися з нею у темпах її проведення. Адже для нашої держави важливим є удосконалення вітчизняного банківського законодавства у найкоротший термін [16; с.211].

Як Франція та Великобританія, так і США мають біля двох десятків законів, які регулюють банківську діяльність. Водночас кількість нормативних актів, що їх видають центральні банки або інші уповноважені державні органи, становить кілька сотень. І такий підхід має логічне підґрунття. На рівні законодавчого регулювання держава не може так швидко реагувати на динамічні зміни у сфері фінансово-кредитної системи, на відміну від оперативного прийняття підзаконних нормативних актів уповноваженим органом (як правило, центральним банком) [7; с. 23].

Однак в Україні кількість підзаконних нормативно-правових актів аж занадто велика. Тут і проявляється негативна риса банківського законодавства України – його множинність. Якщо в США всього налічується понад триста актів, то в Україні – більше семиста.

Отже, проаналізувавши передовий європейський та американський досвід систематизації банківського законодавсва, для повного і об’єктивного дослідження необхідно звернутися до досвіду країн пострадянського простору, які в одинаковий проміжок часу пройшли той же шлях, що і Україна. Найперше розглянемо банківське законодавство Росії.

Якщо поглянути на банківське законодавство Росії в історичному контексті, то слід сказати, що до 1917 р. Росія володіла одним із самих досконалих для того часу банківським законодавством. Російські банківські закони, відображаючи загальні закономірності, мали, однак, свої особливості, які відрізняли їх від європейського законодавства. Так, зокрема, Закон про державний банк надавав йому не лише можливість бути емісійним центром, але і здійснювати кредитування народного господарства [2; с.37].

Слід наголосити на тому, що російське банківське законодавство було кодифіковано у Х томі Зводу законів Російської імперії – Статуті кредитному [1; с.323]. Як бачимо, Росії відомий досвід кодифікації банківського законодавства ще на початку ХХ століття. Якісне законодавство у Російській імперії асоціювалося саме з кодифікованим актом, в якому були закріплені основні принципи банківської діяльності. Існувала думка, що досконала юридична основа всіх відносин у державі, проявляється у вигляді кодексу – єдності і цілісності правил. Однак складні політичні умови відкинули банківське законодавство Росії, як, власне, і саму державу, на декілька десятків років назад [16; с. 43].

Жовтнева революція 1917 року, наступні події узагальнення в Росії призвели до заперечення багатоманіття типів банків як по функціональному призначенню (характеру діяльності), так і за видами власності. Поступово із банківської практики і банківського законодавства зникають комерційні, іпотечні, муніципальні банки, кредитна кооперація, дрібні кредитні установи, а також ті фінансово-правові норми, які визначали їх діяльність [2; с.37].

Розвиток банківського законодавства призупинився, а потім розвивався зовсім у іншому, радянському, напрямку.

Із проголошенням незалежності Росія ввійшла у новий етап свого розвитку. Самостійна банківська система в Росії була створена у зв’язку з розпадом Радянського Союзу на початку 1991 р., після прийняття 2 грудня 1990 р. двох законів „Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)” та „Про банки і банківську діяльність у Російській Федерації” [190; с.333], які на сьогодні становлять підґрунтя фінансово-кредитної системи Росії. Ці закони заклали правову основу для розвитку банківської системи Росії в умовах ринкової економіки [5; с.178].

Як бачимо, Росія, подібно до України, прийняла закони, що регулюють банківську діяльність, і процедуру кодифікації у банківській сфері ще не проводила. Однак це питання часу, оскільки Росія стоїть перед тими ж проблемними питаннями, що і наша держава. Деякі аспекти є навіть гострішими, ніж в Україні. Так, зарубіжні вчені (Р.Хау, Д.Райс та інші), досліджуючи ситуацію в Росії, зазначають, що в цій країні існувала та існує сьогодні тенденція видавати не закони, а укази, тобто тенденція проводити у життя основні і далеко спрямовані закони згідно наказів адміністрації, а не згідно ініціативи законодавчих органів, які вибрані громадянами [13; с.7].

Для удосконалення банківського законодавства Росії було прийнято Стратегію розвитку банківського сектора на період до 2008 року. Однак, слід зазначити, що лише вісім із тридцяти ініціатив цієї Стратегії були офіційно підтримані. Найбільш складні та базові фінансово-правові проблеми, окреслені Стратегією, залишаються поза увагою законодавчої влади.

На сьогодні питання систематизації банківського законодавства набуло більш гострого звучання. Існує думка про виділення у Зводі законів розділу „Фінансове законодавство”, де шостою главою буде „Банківське законодавство” [6; с.46]. Деякі вчені взагалі заперечують проведення найвищої форми систематизації (кодифікації), обґрунтовуючи це тим, що на сьогодні необхідно забезпечити стабільність банківського законодавства як основи банківської системи [11; с.379]. Не можемо погодитися з таким поглядом, адже саме проведення кодифікації забезпечить належне фінансово-правове регулювання банківської діяльності, а це, як наслідок, зумовить стабілізацію банківських відносин.

Іншими словами, мова йде про проведення первинних форм систематизації банківського законодавства. А це означає, що фактично на сьогодні Росія перебуває на тому ж етапі формування якісного фінансово-правового регулювання банківської діяльності, що і Україна.

Інша пострадянська держава, Республіка Білорусь, у напрямку систематизації банківського законодавства пішла значно далі, розробивши і прийнявши Банківський кодекс Республіки Білорусь [3].

Банківський кодекс Республіки Білорусь складається із Загальної та Особливої частин. Структурними елементами є сім розділів, двадцять сім глав та двісті вісімдесят вісім статей. Як зразу бачимо, структура кодексу не відрізняється від загальноприйнятого поділу на дві частини, що є ще одним аргументом на користь саме такого поділу Банківського кодексу України, а не іншого, приміром, поглавного.

Загальна частина Банківського кодексу Республіки Білорусь складається з чотирьох розділів, які розкривають загальні положення, нормативно закріплюють діяльність Національного банку, інших банків та небанківських кредитно-фінансових установ, а також встановлюють зміст забезпечення стабільності банківської діяльності та відповідальності суб’єктів банківських відносин.

Вартим уваги є розподіл осіб банківських правовідносин у Банківському кодексі Республіки Білорусь на суб’єктів та учасників. У науці банківського права України існує дискусія щодо віднесення тих чи інших осіб до суб’єктів банківського права. А тому подібний поділ міг би усунити протиріччя. Так, стаття 6 Банківського кодексу Республіки Білорусь закріплює положення про те, що суб’єктами банківських правовідносин є Національний банк, банки та небанківські кредитно-фінансові організації. Учасниками банківських правовідносин можуть бути (тобто не завжди є – тут підкреслюється факультативність таких осіб) Республіка Білорусь, її адміністративно-територіальні одиниці, у тому числі, в якості державних органів, а також фізичні особи, індивідуальні підприємці та юридичні особи. Іншими словами, до обов’язкового складу банківських правовідносин входить лише група суб’єктів. Така складова банківських правовідносин як учасники, є додатковою, не носить категоричного характеру, а їх відсутність не припиняє банківські правовідносини. Однак при входженні учасників до складу банківських правовідносин виникає необхідність правового регулювання тих зв’язків, в які одночасно вступають і суб’єкти, і учасники [1; с.31].

Особлива частина Банківського кодексу Республіки Білорусь за обсягом є меншою за Загальну, однак вона містить досить деталізоване фінансово-нормативне регулювання усіх банківських операцій. Структуру Особливої частини складають: активні банківські операції, пасивні банківські операції, посередницькі банківські операції. Крім цього до цієї частини Банківського кодексу Республіки Білорусь входять валютно-обмінні операції та закріплюється порядок здійснення інкасації та перевезення готівкових грошових коштів, платіжних інструкцій, дорогоцінних металів, дорогоцінних каменів та інших цінностей.

Аналіз Особливої частини Банківського кодексу Республіки Білорусь дає змогу зробити той висновок, що розробка Особливої частини Банківського кодексу України не повинна створити ніяких труднощів. Адже положення договорів банківського кредитування, банківського вкладу, банківського рахунку, факторингу, розрахунків закріплені у Цивільному кодексі України [5] і дістають своє нове продовження у наукових розробках вчених-цивілістів. Розглянувши ці положенням під кутом науки фінансового права, можна прийти до досить ґрунтовних результатів. Але у процесі розробки Особливої частини Банківського кодексу України може виникнути питання про необхідність вилучення вищезазначених норм із Цивільного кодексу України, або про існуюче дублювання положень.

До прогресивних положень Банківського кодексу Республіки Білорусь слід віднести норми про судовий захист, про нові банківські договори, про інкасацію тощо. З точки зору узагальнення досвіду все це може бути з користю використано при створенні Банківського кодексу України.

Таким чином, Банківський кодекс Республіки Білорусь регулює практично всі аспекти банківської діяльності. При цьому суперечливість норм – на низькому рівні, а інших нормативно-правових актів, норми яких регулюють банківську діяльність, значно менше. З огляду на такі позитивні риси проведеної у Республіці Білорусь кодифікації банківського законодавства, варто було б перейняти подібний досвід.

Підводячи підсумки розгляду міжнародного досвіду проведення систематизації законодавства, підкреслимо, що у світі віддають перевагу здійсненню інкорпорації та консолідації, проте існують випадки і проведення кодифікації (Великобританія та Республіка Білорусь).

На підставі вивчення історичних аналогів та міжнародного досвіду пропонується проводити систематизацію банківського законодавства в Україні у формах інкорпорації, консолідації та кодифікації. Облік актів, як форму систематизації, виділяти недоцільно. І хоча в теорії права облік нормативних актів характеризується, як технічна передумова систематизації законодавства і є необхідним здійснення довідково-інформаційної роботи, однак на сьогодні він фактично є автоматизований, а отже, для банківського законодавства не є актуальним.

Література

1.  Коссак В. Проблеми кодифікаційного процесу в Україні / В. Коссак // Право України. – 1996. – № 5. – С. 94-95.

2.  Костенников М. В. Принципы кодификации административного права России / М. В. Костенников, А. В. Куракин // Право и политика. – 2001. – № 6. – С. 4-7.

3.  Костюченко О. А. Банківське право : [підруч.] / О. А. Костюченко. – К. : Вид-во А.С.К., 2003. – 928 с.

4.  Костюченко О. Перспективи вдосконалення банківського законодавства / О. Костюченко // Право України. – 1998. – № 9. – С. 63-65.

5.  Котюк І. Етимологічні та онтологічні проблеми систематизації правових актів / І. Котюк, О. Котюк // Право України. – 2000. – № 8. – С. 112-115.

6.  Кравченко С. Про стиль законодавства / С. Кравченко // Право України. – 1998. – № 3. – С. 62-63; 92.

7.  Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права / М. В. Кравчук. – Тернопіль : Карт-бланш, 2002. – 247 с.

8.  Крилова В. Прозорість банківської системи: світовий досвід та українські перспективи / В. Крилова, А. Незнамова // Банківська справа. – 2007. – № 3. – С. 20-34.

9.  Кучерявенко Н. П. Курс налогового права : Общая часть : в 6 т. / Н. П. Кучерявенко. – Харьков : Легас, 2004. – Т.ІІ: Введение в теорию налогового права. – 2004. – 600 с.

10.  Кушнаренко Н.М. Наукова обробка документів : [підруч.] / Н. М. Кушнаренко, В. К. Удалова. – К. : Знання, 2006. – 334 с.

11.  Лагасе Ж. Доповідь про роль лінгвіста в уряді Квебеку / Ж. Лагасе // Загальні елементи нормопроектування: канадська перспектива : Звіт Першого семінару з нормопроектування, 23-27 лютого 1998 р. – Київ-Оттава, 1998. – С. 35-37.

12.  Латковська Т. А. Фінансово-правове регулювання організації та функціонування банківської системи в Україні та зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес, фінансове право, інформаційне право” / Т.А.Латковська. – Одеса, 2008. – 36 с.

13.  Латковська Т. Рішення Конституційного суду України – джерела банківського права? / Т. Латковська // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 1. – С. 70-74.

14.  Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття „законодавство” і практичну необхідність його нормативної легалізації / Д. Лилак // Право України. – 2001. – № 8. – С. 48-51.

15.  Лисенкова О. Законодавство України: необхідне нормативне визначення поняття / О. Лисенкова // Право України. – 1999. – № 11. – С. 93-97.

16.  Лисенкова О. С. Система законодавства України: структурно-функціональна характеристика : автореф. дис. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата юрид. наук : спец. 12.00.01 „Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових учень” / О. С. Лисенкова. – К., 2001. – 17 с.

17.  Лукьянова Е. А. Закон как источник советского государственного права : [монография] / Е. А. Лукьянова. – М. : Изд-во МГУ, 1988. – 152 с.

18.  Малицький В. В. Іпотечне кредитування в Україні, основні проблеми та перспективи розвитку / В. В. Малицький // Науковий вісник Буковинської державної фінансової академії. – 2007. – Вип. 9. – С. 328-334.

19.  Мамутов В. К. Кодификация хозяйственного законодательства в новых экономических условиях / В. К. Мамутов // Экономика и право : [сб. науч. трудов]. – К. : Юринком Интер, 2003. – С. 398-409.

20.  Мамутов В. Повніше використовувати техніко-юридичні засоби удосконалення законодавства / В. Мамутов // Право України. – 2008. – № 2. – С. 3-8.