Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Відповідно до ч. З ст. 176 ГКУ організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. На нашу думку, прикладом такого договору за сучасних умов є «податковий договір». Чіткою тенденцією сучасного етапу розвитку податкового законодавства України можна вважати зростання ролі саме диспозитивного методу регулювання податкових відносин як форми заохочення платників податків до добровільного виконання своїх податкових зобов'язань. Наочним проявом цього стало прийняття Законів України від 21.12.2000 «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі - Закон 2181), «Про підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 (далі - Закон про підтримку), а також Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.98 (далі - Указ), спрямованих на підвищення ефективності правового регулювання податкових відносин. Окремі норми цих нормативно-правових актів можна розглядати як характерні приклади посилення принципу диспозитивності і введення договірних засад.

Податковий компроміс - взаємна згода платника податків і податкового органу на зменшення виявленого у ході перевірки податкового боргу за певних умов - п. 5.2.7 ст. 5 Закону 2181, наказ ДПАУ від 26.04.2001.

Податкове поручительство - укладення відповідного договору між банком, податковим органом і платником податків про покладення на банк-поручитель обов'язку відповідати за погашення податкового боргу платником податків - п. 8.8 ст. 8 Закону 2181.

* Податкова застава - узгодження платником податків розпорядження своїм майном, що перебуває у податковій заставі, з податковим органом - п. 8.6 ст. 8 Закону 2181.

Наведене вище свідчить не лише про посилення застосування засад приватного права до регулювання податкових відносин, а й про появу принципово нового поняття податкового права - податковий договір (податковий правочин). Цей інститут поки що не має аналогів ані у цивільному, ані у господарському праві, тим більше в адміністративному праві. Податковий договір можна визначити як письмову домовленість між податковим органом і платником податків про встановлення, зміну або припинення податкових прав та обов'язків сторін договору, наприклад, встановлення і регулювання податкового поручительства. Слід зауважити, що такий договір може укладатись як у формі традиційного договору (податкове поручительство), так і оформлюватися відповідним рішенням податкового органу як результатом узгодження у ході відповідних переговорів позицій податкового органу і платника податків (податковий компроміс, узгодження розпорядження майном у податковій заставі). Характерно, що в останньому випадку рішення податкового органу можливе лише за умови наявності певного компромісу та узгодження позицій сторін, досягнутих внаслідок переговорів1.

Специфіка наведеної новели полягає у тому, що податковий орган у податковому договорі репрезентує не власні, а певні публічно-правові інтереси, а платник податків - саме власні, тобто приватноправові інтереси. Отже, можна дійти висновку, що за сучасних умов наявною є тенденція перетворення податкового права у комплексну галузь права і виведення його з традиційного статусу виключно публічно-правової галузі (передусім за ознаками наявності комплексного методу регулювання).

1.2.3 Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання

Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Суб'єкти господарювання відповідно до частини четвертої статті 175 ГКУ можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

2. Господарські зобов'язання та договори

2.1 Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отой величезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовах ринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникнення зобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів та надання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.

Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

На підставі ч. 1 ст. 179 господарські зобов'язання можна розділити на-господарсько-договірні і господарсько-позадоговірні.

Принципове значення має ч. 7 ст. 179, що передбачає застосування норм ЦКУ до укладення господарських договорів, але з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

2.2 Істотні умови господарського договору

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається уклад» ним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 ГКУ, а у разі їх відсутності - в договірному

порядку, - з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше.

Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

У судовій практиці актуальною лишається тема визнання господарських договорів неукладеними.

Такі ситуації дедалі частіше стають предметам судового розгляду. За нашими, оцінками, нині до ЗО% усіх договорів, що є предметом судового розгляду, перевіряються судом з огляду на вимоги сторін визнати їх неукладеними. Відразу слід зауважити, що інститут визнання договорів неукладеними суттєво відрізняється від визнання угод недійсними за підставами, наслідками тощо. Загальною правовою підставою для визнання господарських договорів неукладеними тепер слід вважати ч. 8 ст. 181 ПСУ.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6