А як бути, якщо одна із сторін договору, що визнаний судом неукладеним, отримала щось за таким договором? Посилатися на договір, аби повернути втрачене, кредитор вже не може. Фактично майно чи кошти передані без будь-яких правових підстав. Судова практика йшла шляхом застосування ст. 469 ЦК у старій редакції (аналог у новому ЦКУ ст. 1212, 1213). Цією нормою передбачено, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно придбане майно цій особі. Саме таке рішення прийняв ВГСУ у своїй касаційній постанові від 7.08.2002 у справі №Д 4/75 (архів господарського суду Дніпропетровської області) як наслідок визнання договору неукладеним.

Проте проблема полягає у тому, що ст. 1212, 1213 нового ЦКУ (як і ст. 469 ЦК у старій редакції) передбачають повернення лише майна. Отже, право продавця забрати назад поставлений товар не викликає сумніву. Передбачене і стягнення компенсації у випадку, коли спірного майна вже. немає (ч. 2 ст. 1213). На нашу думку, так само за аналогією закону можна повернути покупцеві і грошові кошти, що були одержані, наприклад, продавцем за договором поставки, який надалі визнали неукладеним. А як бути, коли йдеться про визнані неукладеними договори, що передбачали надання послуг або виконання робіт? Боржник фактично безпідставно отримав не майно як таке (ст. 190 ЦКУ), а результати наданих послуг чи виконаних робіт (ст. 901 ЦКУ). У більшості випадків ці результати не можна відокремити і повернути стороні, що надавала послуги чи виконувала роботи за спірним договором (реституція), наприклад, платні медичні послуги, навчання, ремонті роботи тощо. Тут можна лише розглядати гіпотетичне питання про стягнення відповідної грошової компенсації на користь виконавця робіт чи особи, що надала послуги. Втім, у ст. 1212, 1213 ЦК йдеться про повернення саме майна, а не про стягнення грошової компенсації чи розрахунки за роботи чи послуги. На нашу думку, тут також коректно застосувати аналогію закону на підставі ст. 8 ЦКУ, тобто все ж таки стягнути грошову компенсацію за виконані роботи і надані послуги.

Дещо інший підхід можна застосувати до договору про виконання будівельних робіт. їх результатом як правило є певний об'єкт, що може бути відчужений/повернутий за рішенням суду на підставі саме ст. 1213 ЦКУ.

Йдеться про ситуацію, коли замовник без достатньої правової підстави придбав цей об'єкт за рахунок підрядника.

Варто звернути увагу і на податкові наслідки визнання угоди неукладеною. Відразу слід зазначити, що вони є вкрай несприятливими для сторін. Так, у випадку передачі товарів, надання робіт чи послуг за договором, що надалі визнаний неукладеним, подібна передача підпадає під ознаки п. 1.23 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Тут подібне розглядається як безоплатна передача товарів, робіт чи послуг. Ця обставина суттєво змінює оподаткування і податковий облік у сторін. Так, у покупця замість збільшення валових витрат сплачена вартість одержаних товарів, робіт, послуг включається до валового доходу і збільшує об'єкт оподаткування податком на прибуток (п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Відповідно виникає необхідність зменшувати і податковий кредит з ПДВ.

Спори, пов'язані з формою цивільно-правових і господарських договорів, дедалі частіше стають предметом судового розгляду. Подібне свідчить, з одного боку, про подальший розвиток і ускладнення цивільно-правових і господарських відносин, з іншого - про недосконалість чинного законодавства. Значний вплив на форму договору дедалі більше здійснює вдосконалення технічних засобів створення, передачі і зберігання інформації, поширення Інтернету тощо. Прийняття нових ЦКУ і Господарського кодексу України вирішує частину з наявних проблем, але поряд з цим решту проблем виводить на новий рівень.

Окремо варто зауважити, що згідно з ч. 7 ст. 179 Кодексу господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Отже, відповідні положення ЦКУ з приводу форми цивільно-правових договорів мають застосовуватись і до господарських договорів, якщо інше не встановлено Кодексом.

Так, тривалий час предметом спорів була сама можливість укладення договорів у електронному вигляді (через Інтернет). У ч. 1 і 3 ст. 207 ЦКУ електронна форма фактично розглядається лише як технічна модифікація письмової форми, тобто як технічний засіб передачі або зберігання відповідної інформації, у якій виражена воля сторін (ч. 1 ст. 207 ЦКУ)1. З цього приводу див. також Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг».

У ч. 1 ст. 207 ЦКУ зазначається, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв'язку. Отже, згідно з ч. 1 ст. 205 ЦКУ зберігається традиційний поділ форм правочину (договору як різновиду правочину відповідно до ч. 2 ст. 202 ЦКУ) на усну і письмову. Певною альтернативою вказаним формам є вираження волі сторони через «мовчання» відповідно до ч. З ст. 205 ЦКУ (ч. З ст. 42 ЦКУ у старій редакції). У теорії більш традиційним є аналогічне поняття «умовчання», що розглядається як різновид так званих конклюдентних дій сторін, тобто один із способів вираження їхньої волі. Конклюдетні дії - це дії, «висловлені не в формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновки про такій намір».

Вищий господарський суд України у своїй касаційній постанові від 27.05.2003 у справі №2/3/2260 визначив як конклюдентні такі дії позивача: 1) участь представника позивача в оперативній нараді, що проводив відповідач, рішенням якої позивача зобов'язали виконати певні дії, що є предметом спірного договору (будівництво теплотраси), а саме - поставка труб, надання будівельних механізмів тощо. Проти такого рішення позивач не заперечував; 2) прийняття позивачем рішення оперативної наради до виконання - поставка труб.

Суд дійшов висновку, що все це свідчить про укладення господарсько-правової угоди (виникнення господарсько-правових відносин) між сторонами.

При вирішенні спорів цієї категорії насамперед варто визначитись із змістом самого поняття «форма договору» («форма правочину»). Законодавчо єдине визначення змісту та ознак цих понять відсутнє. Всі наявні законодавчі акти з цього приводу дають лише переліки дозволених форм та встановлюють порядок їх застосування, санкції за порушення. Тим часом визначення змісту самого поняття «форма договору» важливо насамперед для відокремлення його від інших зовні схожих понять, наприклад способу передачі і зберігання інформації, аби запобігти помилкам у правозастосуванні. На жаль, саме цей аспект проблеми не є достатньо розробленим ані у цивільному, ані у господарському праві. Наявні дослідження і публікації переважно приділяють увагу проблемам застосування встановлених форм договорів і правочинів, їх класифікації тощо. З останніх досліджень, що певною мірою стосуються саме поняття форми договору, можна назвати публікації таких авторів, як Є.В. Першикова і деяких інших.

Філософія визначає форму як спосіб існування та вираження змісту, а також внутрішньої організації.

Якщо узагальнити публікації у правовій літературі, то форма договору здебільшого розглядається як уся сукупність засобів зображення, фіксації та передачі договірної інформації.

Зміст цього терміна розкривається дослідниками як сукупність дій, що містять повідомлення про наміри сторін вступити у договірні відносини на певних умовах.

У контексті визначення змісту поняття форми договору прийнято розрізняти:

форму оферти;

форму акцепту;

форму дій, що здійснюються з метою конкретизації змісту договору, внесення до нього змін, фіксації та регулювання суперечок, що виникли між сторонами. Такий підхід охоплює всі вимоги, що чинне законодавство пред'являє до порядку укладення договору. Про те порядок укладення і форма договору не є аналогами. Під порядком укладення договору зазвичай розуміються передбачені у чинному законодавстві взаємні дії сторін (у деяких випадках можлива мовчазна згода), спрямовані на встановлення господарсько- чи цивільно-договірних відносин та визначення змісту договірного зобов'язання. Діями щодо укладення договору визнаються тільки такі, що здійснюються зовні та звернені до іншої сторони.

Воля традиційно розглядається, як детерміноване і мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особи зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами. У контексті розгляду спорів, пов'язаних з формою договору, саме волевиявлення є. предметом правової оцінки суду і має юридичні наслідки. Через форму має досягатися гармонія між волею і волевиявленням. А на протиставленні волі і волевиявлення ґрунтуються деякі підстави для визнання договорів недійсними або неукладеними, наприклад недійсність договору, укладеного внаслідок помилки.

У контексті оформлення волевиявлення сторін господарського договору значний інтерес становить касаційна постанова ВГСУ від 14.04.2003 у справі №21/140-6/20 (архів господарського суду Дніпропетровської області). Сторони уклали договір поставки. Предмет договору мав визначатися специфікацією. Позивач-покупець звернувся з листом до відповідача-продавця з пропозицією про поставку іншої продукції, не передбаченої специфікацією. Посадова особа відповідача поставила на листі позивача схвальну резолюцію. Позивач витлумачив це як згоду на змін}/ умов договору і після відмови позивача виконати нові вимоги позивача звернувся до суду. Як доказ у суді використовувався лист позивача із схвальною резолюцією відповідача. Проте ВГСУ дійшов висновку, що ця резолюція адресована не позивачеві, а стосується лише самого відповідача. Фактично резолюція визнана внутрішнім службовим розпорядженням, що не є зовнішнім проявом взаємного волевиявлення сторін, яке б свідчило про досягнення згоди стосовно всіх істотних умов договору. Подібні дії не тягнуть за собою будь-яких цивільно-правових або господарсько-правових наслідків для відповідача як юридичної особи (суб'єкта господарювання). Резолюцію можна розглядати лише як певний адміністративний акт, який, до речі, міг бути скасований у будь-який момент і без усілякого узгодження з позивачем.

Тепер господарські суди розглядають подібні спори, здебільшого у контексті наявності у суб'єкта цивільно-правових чи господарсько-правових повноважень на вчинення дій, що тягнуть за собою відповідні наслідки. За ЦКУ такі повноваження виникають як складова частина цивільної правоздатності чи дієздатності юридичної особи (ст. 91, 92). Кодекс розглядає їх як складову господарської компетенції суб'єкта господарювання (ст. 55).

2.4 Особливості укладання окремих видів договорів

За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6