Відповідно до ч. 7 ст. 193 управлена сторона (рос. - уполномоченная сторона), приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. У цій нормі посвідчення слід розуміти у широкому розумінні як письмовий документ, що складений згідно з вимогами чинного законодавства * і підтверджує виконання зобов'язання. Це може бути акт приймання-передачі певних товарів, виконаних робіт, наданих послуг тощо. Значний інтерес у цьому контексті становить судова практика Вищого господарського суду України. Так, за обставинами справи №36/621 (архів господарського суду Донецької області) позивач вважав, ідо факт надання ним послуг відповідачеві підтверджено рахунками, прийнятими до оплати, підписаними представниками відповідача та засвідчені його штампами. Відповідач заперечував цей факт і відмовлявся проводити оплату за цими рахунками. ВГСУ скасував усі попередні судові рішення та зазначив у своїй касаційній постанові таке. Судами не з'ясовано конкретне посадове становище, повноваження (не досліджувалися відповідні посадові інструкції), прізвище осіб, що підписали спірні рахунки від імені відповідача. Отже, з наявних матеріалів незрозуміло, чи мали право особи, на яких посилається позивач, здійснювати від імені відповідача певні юридичні дії (приймати платіжні документи до оплати). Характерно, що сама по собі наявність штампу відповідача на спірних документах не сприймається судами як беззаперечний доказ. Справу передано на новий розгляд.

Чинне законодавство встановлює обов'язкові вимоги до документів, що мають підтверджувати виконання господарських зобов'язань. Ці вимоги за змістом можна класифікувати так:

встановлення обов'язкових реквізитів документів;

встановлення обов'язкової форми.

Загальні вимоги до всіх вказаних документів встановлені у ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Тут вказані документи розглядаються як первинні документи, що фіксують факти здійснення господарських операцій. До обов'язкових реквізитів первинних документів Закон включає:

назву документа (форми);

дату і. місце складання;

назву підприємства, від імені якого складено документ;

зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Для деяких документів чинним законодавством встановлено обов'язкову форму, наприклад, для актів приймання-передачі основних засобів (форма №03-1), затверджену наказом Мінстату України від 29.12.95 №352.

3.2 Забезпечення виконання, господарських зобов'язань. Банківська гарантія

Згідно ст. 199 ПСУ - ввиконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які на лежать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Принципово важливим є встановлення у ч. 1 ст. 199 застосування відповідних положень ЦКУ до забезпечення виконання господарських зобов'язань. Судячи з усього, йдеться про застосування глави 49 ЦКУ, що встановлює такі види забезпечення: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. Характерно, що цей перелік не є вичерпним. Закон або самі сторони у договорі можуть встановлювати нові види забезпечення, що відсутні у ЦКУ. Втім у ч. 1 ст. 199 сторони застерігаються від встановлення таких видів забезпечення, що суперечать закону.

Позицію Вищого арбітражного суду України (тепер - Вищий господарський суд України) з приводу гарантійних листів сформульовано у п. 5.1. роз'яснень №02-5/706 від 06.10.94 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів». Наводимо його текст:

Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до статті 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і на гарантії (стаття 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у частині другій статті 154 Цивільного кодексу України. (Абзац перший підпункту 5.1 пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду №04-5/609 (у_60960.0-02) від 31.05.2002)

Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) - гаранту про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

З метою нейтралізації десприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування, єдиного страхового фонду публічної застави.

3.3 Загальні умови припинення господарських зобов'язань

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Припинення господарського зобов'язання виконанням або зарахуванням.

Господарське зобов'язання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управленою стороною.

У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання припиняється виконанням.

Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної Однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання.

¦ Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

У контексті ст. 203 ПСУ найбільшу складність у господарській, судовій практиці нині найчастіше становить правова оцінка і класифікація зарахування зустрічної однорідної вимоги як способу припинення зобов'язання. Фактично йдеться про практичні аспекти такої концептуальної проблеми сучасної юридичної науки, як співвідношення приватного і публічного права, вивчення можливостей їх взаємодії. Зокрема, йдеться про зарахування зустрічної однорідної вимоги у зовнішньоекономічних контрактах (так звана «проблема 90 днів»).

Закон, інші згадані вище нормативно-правові акти, що регулюють розрахунки та відповідальність за експортно-імпортними операціями, судова практика їх застосування дещо змінюють традиційні погляди на склад правопорушення як загальної підстави для юридичної відповідальності. Досі загальноприйнятим у правовій науці було включення до складу будь-якого правопорушення такого компонента, як суб'єктивна сторона правопорушення - вина, мотиви тощо.

Втім відповідно до ч. 5 ст. 4 Закону податкові органи можуть стягувати з порушників штрафні санкції (пеню) в позасудовому порядку за результатами своїх перевірок. При цьому ані чинне законодавство, що встановлює валютний контроль за експортно-імпортними операціями, ані судова арбітражна практика за наведеними справами взагалі - не беруть до уваги суб'єктивний фактор правопорушень, що вчиняються. Підставою для застосування санкцій податковими органами тут є лише сам факт порушення вимог чинного законодавства незалежно від причин, мотивів, наявності чи відсутності вини. Суб'єктивний фактор може братися до уваги лише у випадку звернення порушника до суду з позовом до контрагента нерезидента, що не виконує умови контракту (стягнення заборгованості) - ст. 4 Закону. Задоволення позову є підставою для звільнення від штрафних санкцій, але лише з дати прийняття цього позову до розгляду.

На подібні принципові положення і новели ВГСУ вже звертав увагу у п. 5 своїх роз'яснень від 12.05 95 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів». Тут зазначалося, що наявність чи відсутність умислу, розрахункова помилка, недосвідченість відповідальних працівників, тобто суб'єктивні фактори, як і фінансово-господарський стан підприємства порушника податкового законодавства не можуть братися до уваги під час розгляду його спорів з податковими органами. Усе це означає, що теорія юридичної відповідальності потребує подальшого розвитку і змін.

Насамкінець слід звернути увагу на таке. Свою позицію з приводу можливостей застосування зарахування зустрічних вимог до зовнішньоекономічних контрактів (вирішення «проблеми 90 днів») Верховний суд України висловив у постанові від 17 12.2002 у справі №2-15/2542-02. Ця позиція не збігається з наведеною вище позицією ВГСУ (тепер Вищий господарський суд України), що заперечував можливість зарахування, як підставу для незастосування вимог ст. 1,2 Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Натомість, на думку Верховного Суду України, за наведеною справою застосування зарахування у зовнішньоекономічних контрактах між резидентом і нерезидентом є законним. А відтак до цієї ситуації не можуть застосовуватися вимоги ст. 1, 2 Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

3.4 Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін та при неможливості виконання

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

У ч. І ст. 204 йдеться про новацію господарських зобов'язань, тобто про заміну одних зобов'язань іншими між тими самими сторонами. Новація досить детально розроблена у теорії як категорія цивільного права. Втім, наявні розробки і дослідження з цього приводу можуть бути застосовані до новації як до категорії і господарського права. Так, для новації характерні такі ознаки:

о наявність домовленості сторін щодо припинення первісного

зобов'язання і заміни його іншим;

о припинення первісного зобов'язання;

о припинення всіх додаткових зобов'язань;

о виникнення між тими самими сторонами нового зобов'язання;

о нове зобов'язання своїми істотними умовами відрізняється

від первісного зобов'язання (предмет, підстава тощо);

о первісне зобов'язання було діючим (не визнавалося не

дійсним, неукладеним тощо).

Слід зауважити, що новація господарського зобов'язання може потягнути за собою відповідні податкові наслідки. Так, заміна купівлі продажу на бартер істотно змінює умови оподаткування, впливає на час виникнення податкового кредиту, на формування валових витрат.

У ч. 2 ст. 204 розглядаються ситуації, коли боржник і кредитор поєднуються в. одній особі. Подібне можливе, наприклад, якщо емітент вилуплює власний вексель. Наступні розрахунки за допомогою цього векселя поновлюють вексельні зобов'язання емітента.

Стаття 205 ГКУ визначає положення стосовно припинення господарського зобов'язання у разі неможливості виконання, а саме:

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед бачено законом.

У разі неможливості виконання зобов'язання - повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим на слідкам повинна негайно повідомити про це управлену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням.

У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб'єкта господарювання - банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.

Висновки

Господарські зобов'язання - це правовідносини, згідно яких одна сторона (кредитор) зобов'язується забезпечити своєчасне виконання робіт, надання послуг, передачу інших предметів угоди/ а інша сторона (боржник) - виконати обумовлені або нормативно-визначені вимоги кредитора.

Зобов'язання як правове поняття складається з декількох елементів: суб'єкти зобов'язання, правовідносини між ними та його зміст. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового відношення, може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.

Відповідно до ст. 173 ГКУ - господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну, дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Кодекс вводить поняття господарського зобов'язання як одного з головних механізмів встановлення і регулювання стосунків між учасниками господарських відносин. Поняття господарського зобов'язання фактично є новелою у чинному законодавстві України. Дотепер зобов'язання і зобов'язальне право взагалі традиційно розглядалися більшістю дослідників лише у контексті цивільного права.

Слід виділити, що існують види господарських зобов'язань:

Майново-господарські зобов'язання

Організаційно-господарські зобов'язання

Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отой величезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовах ринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникнення зобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів та надання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Виконання є одним із засобів припинення зобов'язання (ч. 1 ст. 202, ст. 203).

Можна виділити два головних принципи виконання господарських зобов'язань - належного виконання і реального виконання. У застосуванні до господарських зобов'язань вони конкретизуються у понятті договірної дисципліни.

Принцип належного виконання за змістом тотожний аналогічному принципу у цивільному праві. За цим принципом учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Принцип реального виконання - логічне продовження принципу належного виконання. На думку авторів підручника «Хозяйственное право», цей принцип означає недопустимість заміни грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків та виплати неустойки того, що повинен виконати боржник (ч. З ст. 193). Якщо боржник відмовляється від виконання певних дій, кредитор має право виконати ці дії самостійно за рахунок боржника.

Дотримання принципу належного виконання зобов'язань можливе, якщо сторони виконують такі умови.

Виконання господарських зобов'язань насамперед регулюється ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ. При виконанні господарських зобов'язань учасники господарських відносин повинні дотримуватися вимог, що закріплені у чинному законодавстві (не лише закону), а також у договорі.

Чинне законодавство встановлює обов'язкові вимоги до документів, що мають о стверджувати виконання господарських зобов'язань. Ці вимоги за змістом можна класифікувати так:

встановлення обов'язкових реквізитів документів;

встановлення обов'язкової форми.

Загальні вимоги до всіх вказаних документів встановлені у ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Тут вказані документи розглядаються як первинні документи, що фіксують пакти здійснення господарських операцій. До обов'язкових реквізитів первинних документів Закон включає:

назву документа (форми);

дату і місце складання;

назву підприємства, від імені якого складено документ;

зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка «рала участь у здійсненні господарської операції.

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнай ця недійсним за рішенням суду.

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема у і здою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонам;,: що така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед бачено законом.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6