Тож, основними проблемами у питаннях легітимації інвестиційних фондів в Україні є наступні:

1. На сьогодні різні аспекти діяльності інвестиційних фондів контролюють різні органи - Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Фонд державного майна України і, навіть, Антимонопольний комітет України (ст. 57 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку є чи не основним державним органом, що контролює весь процес створення, реорганізації та ліквідації інвестиційних фондів, приймає рішення про внесення та вилучення інвестиційних фондів до Єдиного державного реєстру інститутів спільного інвестування, приймає рішення про відповідність інвестиційних фондів вимогам щодо мінімального обсягу активів ІСІ Щодо кожного інвестиційного фонду приймається індивідуально., реєструє емісію та контролює розміщення інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів, контролює діяльність власне інвестиційних фондів та діяльність компаній з управління їх активами. У світлі сказаного, повноваження щодо інвестиційних фондів як одного з видів фінансових установ, покладені на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” виглядають суто декларативними. Розв'язання цієї проблеми, на нашу думку, є доволі простим: чітке з'ясування та закріплення в законодавстві суті інвестиційного фонду, яка на сьогодні є далекою від суті фінансової установи. Діяльність на фондовому ринку України не дає підстав вважати юридичну особу фінансовою установою, в іншому випадку фінансовими установами слід вважати всі юридичні особи, що емітують цінні папери або торгують ними (як інвестиційні компанії). Залучення коштів, наприклад, фізичних осіб, від продажу емітованих акцій є фінансовою операцією, але саме по собі це також не дає підстав називати юридичну особу фінансовою установою. Так, наприклад, банк-акціонерне товариство, як вже було вказано вище, не матиме статусу фінансової установи після державної реєстрації та факту першої емісії акцій.

2. Інститути спільного інвестування, якими є інвестиційні фонди, - це не самостійні суб'єкти. Вони тим чи іншим чином пов'язані з компаніями з управління активами. В цьому полягає їх особливість, але ця особливість розширює кількість як державних органів, що беруть участь у процесі легітимації інститутів спільного інвестування, так і органів, що контролюють їх діяльність.

3. Удосконалення існуючої процедури легітимації інвестиційних фондів шляхом передачі функцій з легітимації від Державної комісії цінних паперів та фондового ринку та Фонду державного майна України до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, на нашу думку, не є потрібним та ефективним рішенням зазначених проблем на сучасному етапі та послабить державний контроль за процесом створення інвестиційного фонду і подальший нагляд за його діяльністю. Поступове зосередження легітимаційного процесу в повноваженнях Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг повинно відбуватись одночасно з удосконаленням законодавства та за умови наукового обґрунтування статусу інвестиційного фонду як фінансової установи, хоч на нашу думку, інвестиційні фонди за їх сьогоденним розумінням, на наш погляд, не відповідають ознакам фінансової установи.

Процес створення довірчих товариств регулює однойменна стаття 2 Декрету, проте вона є такою, що вже давно не відповідає правовідносинам, які повинна регулювати. По-перше, всі деталі, що мають бути вказані в установчому договорі довірчого товариства, можуть, звичайно, бути враховані в договорі про заснування довірчого товариства (ст.142 Цивільного кодексу), однак важко проконтролювати домовленість засновників про відповідальність щодо обов'язків перед банком та довірителями майна, про право довірених осіб на підпис чеків, проведення інших операцій або отримання документів, що знаходяться на відповідальному зберіганні в банку, оскільки установчий (засновницький) договір вже не є установчим документом товариства з додатковою відповідальністю, а тому не є обов'язковим для подачі при державній реєстрації товариства.

Статутний фонд довірчого товариства, згідно зі ст. 2 Декрету повинен становити не менше 1 мільйона українських карбованців і формується виключно за рахунок грошових коштів та цінних паперів учасників. Звичайно, за наявності такої норми, більш доцільно спиратись на розмір статутного фонду, визначений ст. 52 Закону України „Про господарські товариства” для товариств з додатковою та обмеженою відповідальністю, однак застосування такої аналогії, з нашого погляду, є не цілком коректним, оскільки стаття 2 Декрету КМУ „Про довірчі товариства” є чинною та конкретно визначає розмір статутного фонду довірчого товариства. До моменту реєстрації довірчого товариства кожен з його засновників зобов'язаний внести на тимчасовий рахунок не менш як 50 відсотків від вказаного в установчих документах розміру його вкладу до статутного фонду, що повинно підтверджуватись документами, виданими комерційним банком. Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) довірчих товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою). 

Фінансовий стан засновників, включаючи і фізичних осіб, відповідно до сьогочасних умов повинен бути обов'язково перевірений, як в силу специфіки діяльності довірчих товариств, так і у зв'язку з участю нашої державі в боротьбі з легалізацією (відмиванням) незаконно одержаних коштів, тому і ця норма Декрету має бути докорінно змінена і врахована в Законі України „Про довірчі товариства”, що з 1995 року розглядається Верховною Радою України в якості проекту.

Наступною нормою ст. 2 Декрету передбачено, що у тримісячний термін після реєстрації довірчого товариства кожен засновник зобов'язаний повністю внести свій вклад. Якщо засновники довірчого товариства не внесли свого вкладу до статутного фонду, комерційний банк припиняє ведення рахунків цього товариства. На зміну припинення обслуговування банком рахунків довірчого товариства пропонується в разі несвоєчасного формування його засновниками статутного фонду скасовувати державну реєстрацію довірчого товариства.

Учасники довірчого товариства, згідно з Декретом, відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном у п'ятикратному розмірі до внеску кожного учасника.

В іншому процедура створення довірчого товариства, включаючи його державну реєстрацію, буде цілком подібною до процедури створення страхових компаній у формі товариств з додатковою відповідальністю, за винятком того, що для довірчого товариства законодавчо не визначена кількість його засновників.

Процес внесення довірчого товариства до Державного реєстру фінансових установ виписаний Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг 28.03.2006 у формі розпорядження № 5538 „Про затвердження Положення про порядок унесення інформації про довірчі товариства до Державного реєстру фінансових установ”. Довірчі товариства, які створені відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.93 № 23-93 „Про довірчі товариства”, та, враховуючи вимоги Постанови Верховної Ради України від 22.12.95 № 491/95-ВР „Про усунення зловживань у процесі залучення суб'єктами підприємницької діяльності грошових коштів громадян”, і які на момент набрання чинності вказаним розпорядженням мають зобов'язання за укладеними з довірителями договорами, повинні протягом шести місяців з дня набуття чинності цим розпорядженням забезпечити подання документів для внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ. Це Положення, також розповсюджуватиметься і на новостворювані довірчі товариства.

Для внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ довірче товариство як на паперових носіях, так і в електронному вигляді подає до Держфінпослуг документи, визначені розділом 2 Положення про порядок унесення інформації про довірчі товариства до Державного реєстру фінансових установ.

Згідно з пунктом 2.3. розділу 2 Положення про порядок унесення інформації про довірчі товариства до Державного реєстру фінансових установ у реєстраційній картці, яку подає довірче товариство, у полі „Інформація про види фінансових послуг, що надає чи планує надавати юридична особа” та в реєстраційній картці з інформацією про відокремлені підрозділи у полі „Види фінансових послуг, що планує надавати відокремлений підрозділ” зазначаються „довірчі операції згідно із статтею 4 Декрету Кабінету Міністрів України „Про довірчі товариства”. Однак слід наголосити, що не всі зазначені у ст. 4 Декрету операції можна визнати фінансовими послугами. Агентські та представницькі послуги, послуги зі збереження майна та управління ним фактично не є фінансовими. Це питання є надто важливим і неодмінно стане проблемою при розробленні Ліцензійних умов для здійснення довірчими товариствами довірчих операцій (яких, наразі, немає). Тому, слід розділити довірчі операції на операції суто фінансового характеру (залучення грошових коштів та управління ними), що охоплюватимуться поняттям фінансових послуг та операції, які є лише супутніми до фінансових операцій. Задача є непростою, зважаючи на, так би мовити, застарілу правову природу довірчих товариств в Україні, у зв'язку з цим нагальним питанням є питання якнайшвидшого прийняття Законів України „Про довірчі товариства” та „Про довірчу власність”.

Відкритим на сьогодні залишається і питання ліцензування операцій довірчих товариств. Загальна схема ліцензування, як і для лізингових компаній, запропонована розділом VI Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, проте фінансові операції довірчих товариств мають особливості і ліцензування такої діяльності повинне бути врегульоване спеціальним нормативно-правовим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Питання ліцензування іншої (яка за своєю суттю не може виражати здійснення фінансових операцій) діяльності довірчих товариств, наприклад, управління пакетами цінних паперів, діяльність з приватизаційними паперами вирішувалось (і до розробки наукових обґрунтувань окремих понять ринків фінансових послуг) вирішуватиметься іншими (не Держфінпослуг) державними органами: Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Фондом державного майна України, Національним банком України, органами, що визначатимуться Кабінетом Міністрів України. Проте таке розмаїття органів ліцензування не є ефективним з точки зору подальшого контролю та нагляду за діяльністю довірчих товариств, що здобули назву „фінансових пірамід”. Для вирішення цієї проблеми може бути запропоновано декілька кроків:

1. Визначити цілісну суть довірчого товариства на законодавчому рівні, чітко окреслити коло операцій, які воно має право виконувати.

2. Основні засади та органи ліцензування діяльності довірчих товариств визначити в Законі України „Про довірчі товариства”.

3. Чітко визначити орган нагляду за діяльністю довірчих товариств та надати йому широкі повноваження (в тому числі щодо звернення до правоохоронних органів) з питань визначення та притягнення довірчого товариства та його керівників до відповідальності за порушення законодавства України, здійснення незаконної або непрозорої діяльності.

А загальним підсумком аналізу діяльності довірчих товариств в Україні є те, що на сьогоднішньому етапі їх існування неможливо чітко стверджувати, що ці компанії за своєю суттю є фінансовими установами, цей факт і породжує неможливість створення несуперечливої і специфічної для вказаних суб'єктів нормативно-правової бази з їх легітимації та регулювання їх діяльності.

Відповідно до ст.1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” до фінансових установ належать так звані „установи накопичувального пенсійного забезпечення”. Основною проблемою легітимації установ накопичувального пенсійного забезпечення вважаємо відсутність в законодавстві поняття цих суб'єктів, а, відтак, і нормативно-правових актів, що регулювали процес легітимації саме таких установ.

Виходячи з поняття системи накопичувального пенсійного забезпечення та переліку суб'єктів пенсійного забезпечення, вказаного у ст. 3 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003, можна з впевненістю стверджувати, що установою накопичувального пенсійного забезпечення можна вважати будь-яку установу, яка здійснює перерахування до системи накопичувального пенсійного забезпечення.

Установою в розумінні Цивільного кодексу України є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, для досягнення цієї мети. Це визначення за загальними рисами відповідає ознакам недержавних пенсійних фондів, що, насамперед, створюються шляхом об'єднання майна для досягнення конкретних цілей: накопичення пенсійних внесків. Зважаючи також і на те, що всі прийняті Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг нормативно-правові акти стосуються недержавних пенсійних фондів і не існує жодного акту, який регулює діяльність установ накопичувального пенсійного забезпечення, слід лише констатувати, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, видаючи розпорядження від 29.12.2003 № 186 „Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації недержавних пенсійних фондів” Розпорядження втратило чинність, розпорядження „Про затвердження Положення внесення інформації про недержавні пенсійні фонди до Державного реєстру фінансових установ” поставила знак рівняння між поняттями „установа накопичувального пенсійного забезпечення” та „недержавний пенсійний фонд”. Проте слід зауважити, що в такому рівнянні немає необхідності, оскільки неточності в законодавстві повинні усуватись внесенням у нього змін. Так, зміни норми частини 1статті 1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” були запропоновані у розділі І дисертації з урахуванням того, що поняття установи накопичувального пенсійного забезпечення має бути виключене із Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Процедура створення недержавних пенсійних фондів регулюється статтями 6-12 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”. Стаття 11 Закону встановлює процедуру державної реєстрації недержавного пенсійного фонду Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, яка була досить детально розписана в Положенні про порядок державної реєстрації недержавних пенсійних фондів, затвердженому розпорядженням Держфінпослуг від 29.12.2003 № 186, проте станом на даний час цей нормативно-правовий акт втратив чинність. Можливо, скасування вказаного розпорядження пов'язано з тим, що обов'язковою умовою початку діяльності недержавного пенсійного фонду є укладення його радою договору про адміністрування недержавного пенсійного фонду (ст. 12 Закону). 22 лютого 2005 року Держфінпослуг прийнято відповідне розпорядження № 3617, яким затверджується „Положення про порядок внесення до Державного реєстру фінансових установ інформації про адміністраторів недержавних пенсійних фондів”. Видача цього розпорядження, на нашу думку, не знімає проблеми відсутності спеціального нормативно-правового акту, що детально розписує процедуру державної реєстрації недержавного пенсійного фонду (адже лише за умови його державної реєстрації та внесення його у Державний реєстр фінансових установ такий пенсійний фонд може визнаватись юридичною особою), але і ставить ще одне питання: чому в Державний реєстр фінансових установ повинні бути внесені адміністратори недержавних пенсійних фондів, якщо за Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” вони не мають ознак фінансової установи та не можуть визнаватись як такі.

Незважаючи на те, що послуги з залучення коштів вкладників у систему недержавного пенсійного забезпечення однозначно є фінансовими операціями (ст. 4 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”), законодавець не вбачає необхідності згадати про ліцензування операцій недержавного пенсійного фонду ні визначаючи його поняття, ані регламентуючи діяльність цього суб'єкту (Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення”). Ліцензованою є лише діяльність адміністраторів недержавних пенсійних фондів (ст. 27 Закону „Про недержавне пенсійне забезпечення”, Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування недержавних пенсійних фондів, затверджені розпорядженням Держфінпослуг від 13.11.2003 № 118).

Отже, окремі зміни в законодавстві звели легітимацію недержавних пенсійних фондів в Україні лише до 1) реєстрації статуту недержавного пенсійного фонду (Положення про реєстрацію статуту недержавного пенсійного фонду та пенсійних схем, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 17.08.2004 № 2080), та 2) внесення недержавного пенсійного фонду в Державний реєстр фінансових установ (Положення про внесення інформації про недержавні пенсійні фонди до Державного реєстру фінансових установ, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 12.10.2004 № 2534), а така „скорочена” процедура легітимації ставить під сумнів існування недержавних пенсійних фондів в якості фінансових установ, адже існування фінансової установи без ліцензії є незаконним. Саме тому розписувати вимоги законодавства про легітимацію недержавних пенсійних фондів на сучасному етапі їх розвитку є недоцільним, слід лише констатувати відсутність чіткого легітимаційного процесу у цій сфері і висунути пропозицію до розроблення нормативно-правової бази з урахуванням факту переосмислення правового статусу недержавних пенсійних фондів.

Факторинг в Україні був і залишається суто банківською операцією, хоч у банківській справі прийнято відносити факторинг до числа нетрадиційних банківських операцій Банківські операції:Підручник/За ред. В.І.Міщенка, Н.Г.Слав'янської. - К.: Знання, 2006. - 727 с. - С. 11. Про це свідчить стаття 3 Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 20.03.91(втратив чинність), в якій факторингом визнавалось придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог. Нині чинний Закон України „Про банки і банківську діяльність” також містить факторинг в переліку банківських операцій, а стаття 350 Господарського кодексу України містить пряму вказівку на те, що факторинг є банківською операцією.

Факторингові операції не є надто поширеними в Україні, тому їх цілком поглинає банківський сектор і, можливо, саме за цієї причини відсутні передумови для створення факторингових компаній як самостійних учасників ринку фінансових послуг.

Кредитно-гарантійні установи, очевидно, мали б створюватися у нормативно-явочному порядку. Доказом цього слугує Указ Президента України від 20.05.99 № 540/99 „Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва”.

Кредитно-гарантійна установа мала б утворюватись на стовідсотково державній власності Фондом державного майна та Національним агентством з управління державними корпоративними правами. Основними завданнями кредитно-гарантійної установи в Указі визначались надання кредитів, у тому числі мікро кредитів, суб'єктів малого і середнього підприємництва, переважно виробничої сфери за рахунок власних коштів, а також консультаційних та інших послуг з фінансування діяльності цих суб'єктів та надання гарантій банкам щодо повернення суб'єктами підприємництва отриманих кредитів.

Кабінет Міністрів України розпочав невідкладні заходи щодо реалізації Указу Президента від 20.05.99 № 540/99 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.01.2000 № 318 „Про невідкладні заходи щодо забезпечення реалізації Указу Президента від 20 травня 1999 р. № 540”, проте практика створення кредитно-гарантійних установ в Україні не прижилась і вказані нормативно-правові акти були скасовані.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23