3) відкривати тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників банку та інших учасників банку; З частини 3 статті 17 Закону України “Про банки і банківську діяльність” пропонуємо виключити слова “та інших учасників банку”, оскільки ми вважаємо, що на етапі заснування банку його учасники одночасно є засновниками.

4) встановлювати вимоги до розмірів та порядку формування статутного капіталу майбутнього банку;

5) відмовляти банку у використанні запропонованого ним найменування за умов, наведених у ст. 15 Закону України „Про банки і банківську діяльність”;

6) приймати рішення про державну реєстрацію банку;

7) видавати банку свідоцтво про державну реєстрацію за встановленою Національним банком України формою;

8) вести Державний реєстр банків.

Передумови для виникнення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з'явились у 2001 році відповідно до Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, в якому вона не мала конкретної назви, а називалась умовно - уповноважений орган. Створено Комісію наприкінці 2002 року Указом Президента України від 11.12.2002 № 1153/2002 „Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України” в якості центрального орану виконавчої влади зі спеціальним статусом. З цього часу Комісія стає уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг України.

Правовий статус Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України поки що не врегульований законодавчо, а регулюється Положенням про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженим Указом Президента України від 04.04.2003 № 292/2003. Одним з основних завдань Комісії, визначеним Указом, є здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері. Однак, державну реєстрацію фінансових установ не визначено формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до ст. 20 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” формами державного регулювання ринків фінансових послуг названо ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг, а пункт 4 Указу Президента України від 04.04.2003 № 292/2003 дещо уточнює вказане повноваження, формулюючи його як повноваження здійснювати реєстрацію фінансових установ та вести Державний реєстр фінансових установ. При аналізі вказаних контекстів виходить, що здійснення, так би мовити, первинної реєстрації фінансових установ (зважаючи, що остаточна реєстрація здійснюється системою державних реєстраторів) логічно продовжує ведення Державного реєстру фінансових установ і, ці два повноваження у синтезі, є формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Зважаючи на це, а також враховуючи пункт 3 вказаного Указу Президента України, перелік фінансових установ, реєстрація яких здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, включає наступні фінансові установи: страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, довірчі товариства, кредитні спілки, лізингові та факторингові компанії, кредитно-гарантійні установи, ломбарди, інші учасники ринків фінансових послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових, міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних цільових фондів).

Особливості та деталі повноважень Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з реєстрації кожного з видів фінансових установ буде розглянуто у главі ІІІ дисертаційного дослідження, а узагальнюючи їх, можна вказати, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України має, зокрема, наступні повноваження у сфері реєстрації фінансових установ:

1) установлює плату за реєстрацію документів та видачу ліцензій Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 29.12.2003 № 188 “Про встановлення плати за видачу ліцензій”;

2) установлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг (при реєстрації це повноваження втілюється у недопущенні відтворення такого суміщення в установчих документах фінансової установи);

3) установлює критерії та нормативи щодо ліквідності, капіталу та платоспроможності, прибутковості, якості активів та ризиковості операцій, якості систем управління та управлінського персоналу, додержання правил надання фінансових послуг (при реєстрації це повноваження може відтворюватись у правильності відповідних розрахунків в установчих документах та планах (бізнес-планах) майбутньої діяльності фінансової установи);

4) визначає у передбачених законом випадках порядок створення, формування і використання резервних та інших фондів фінансових установ (перевіряються розміри та порядок формування відповідних фондах, вказані в установчих документах);

5) установлює вимоги щодо програмного забезпечення та спеціального технічного обладнання фінансових установ, пов'язаних з наданням фінансових послуг (при реєстрації, як правило, може вимагатись, щоб у статуті відповідної фінансової установи було вказано, що остання забезпечена таким обладнанням, а фактично ця вимога перевіряється при здійсненні ліцензування операцій з надання фінансових послуг);

6) визначає професійні вимоги до керівників, головних бухгалтерів фінансових установ та може вимагати звільнення з посад осіб, які не відповідають установленим вимогам для зайняття цих посад (до речі, ці вимоги є більш детальними, ніж вимоги до керівників банків в Україні та регламентуються окремим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України - розпорядженням від 13.07.2004 № 1590 „Про затвердження Професійних вимог до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ”);

7) визначає перелік внутрішніх положень та процедур, які мають розробити визначені законодавством види фінансових установ.

Отже, повноваження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України є доволі простими та доступними з окремими особливостями, про які йтиметься нижче.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має повноваження з легітимації інститутів спільного інвестування (про які йтиме мова у главі ІІІ дисертації). Ці повноваження ДКЦПФР, регулюються, зокрема Законом України “Про державне регулювання ринків цінних паперів в Україні”, однак детально на цьому питанні зупинятись не будемо, оскільки вказані повноваження є ідентичними до розглянутих, а інвестиційні фонди та компанії є єдиними з переліку фінансових установ, що легітимуються не Держфінпослуг.

Останньою „інстанцією” з державної реєстрації всіх без винятку фінансових установ в Україні є державні реєстратори. Саме після проходження цієї стадії з державної реєстрації будь-яка фінансова установа вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та набуває статусу юридичної особи.

Поняття державного реєстратора та повноваження державних реєстраторів в Україні регулюються Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003, що набув чинності з 01.07.2004.

Державний реєстратор, відповідно до ст. 1 Закону, - це посадова особа, яка від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців за процедурою, що виписана у Законі. Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. Державний реєстратор підпорядковується міському голові міста обласного значення або голові районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Згідно зі ст. 6 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” державний реєстратор має такі повноваження з державної реєстрації в широкому сенсі останнього поняття (оскільки Закон визначає під державною реєстрацією взагалі і державну реєстрацію юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, і державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців, і державну реєстрацію припинення юридичних осіб та припинення підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями, і державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб або зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців):

- проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

- проводить резервування найменувань юридичних осіб;

- передає органам державної статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені Законом, у тому числі щодо створення та ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

- формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

- здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;

- оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

- проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців;

- проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями;

- звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Окрім державних реєстраторів Закон (ст. 7) передбачає існування спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації не створено. Окремі його функції виконує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва., який також має певні повноваження, проте не з реєстрації, а з забезпечення процесу її проведення.

Так, спеціально уповноважений орган затверджує форми реєстраційних карток, довідки, витягу та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; організовує навчальну підготовку та підвищення кваліфікації державних реєстраторів, погоджує кандидатури на зайняття посади державного реєстратора; видає посвідчення та печатку державного реєстратора; забезпечує замовлення, постачання, облік та звітність щодо витрачання бланків свідоцтв про державну реєстрацію та бланків виписок з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; і, нарешті, функція формування та ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців покладена саме на спеціально уповноважений орган, а не на державних реєстраторів.

Спільним повноваженням для всіх органів, що розглядались вище, є повноваження відмови у проведенні державної реєстрації.

Національний банк України, згідно зі ст. 18 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, може відмовити в державній реєстрації банку у разі, якщо:

1) порушено порядок створення банку;

2) установчі документи банку не відповідають законодавству України;

3) подано неповний пакет документів, необхідних для державної реєстрації банку або ці документи не відповідають вимогам Закону „Про банки і банківську діяльність” чи нормативно-правових актів Національного банку України;

4) у Національного банку України є докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи відсутність задовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку;

5) професійна придатність та ділова репутація голови виконавчого органу і головного бухгалтера банку, а також членів виконавчого органу банку не відповідають вимогам Національного банку України.

Про неповноту поданого пакета документів та/або про невідповідність професійної придатності та ділової репутації голови правління (ради директорів) та головного бухгалтера Національний банк України зобов'язаний повідомити уповноваженим особам банку не пізніше місячного строку з дати подання документів.

Про відмову у державній реєстрації банку Національний банк України приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком копія цього рішення надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис.

Повноваження відмови Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України у здійсненні державної реєстрації фінансової установи мають деякі особливості, в залежності від виду фінансової установи. Проте в узагальненому вигляді вони мало чим відрізняються від підстав, за наявності яких Національний банк України має право відмовити у здійсненні державної реєстрації банку: це, по-перше подання неповної або недостовірної інформації, що потрібна для реєстрації конкретної фінансової установи; по-друге, невідповідність поданих документів вимогам чинного законодавства; по - третє, - невідповідність фінансової установи меті, згідно з якою вона створюється. Основною відмінністю між розглянутими повноваженнями відмови є те, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг у своїх нормативних актах, що стосуються реєстрації більшості з видів фінансових установ, не вбачає необхідності відмовляти у проведенні реєстрації фінансової установи за умов невідповідності ділової репутації та професійної придатності керівників фінансової установи вимогам власного розпорядження від 13.07.2004 № 1590 „Про затвердження професійних вимог до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ”. Цей недолік має бути виправлений з метою запобігання залучення до керівництва фінансовими установами непрофесійних та недосвідчених осіб та непорядних осіб з незадовільною діловою репутацією.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23