Набуваючи статус юридичної особи, об'єднання громадян дістають можливість брати участь у цивільних правовідносинах. Вони можуть мати у власності земельні ділянки, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, транспорт, устаткування, інвентар, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери та майно, яке необхідне для матеріального забезпечення статутної діяльності об'єднання громадян. З метою виконання статутних завдань зареєстровані об'єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій зі статусом юридичної особи. Виступати як засновники інших об'єднань громадян, створювати установи та організації мають право також зареєстровані об'єднання громадян.

Але це не єдині юридичне значимі наслідки державної реєстрації. Лише зареєстровані об'єднання громадян дістають можливість брати участь у певних публічних правовідносинах.

Наприклад, політичні партії можуть брати участь у виборчих кампаніях тільки після державної реєстрації, обов'язковість якої встановлена ч. З ст. 10 Закону "Про політичні партії в Україні". За змістом ст. 20 Закону "Про об'єднання громадян" та ст. 15 Закону "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" [23, с. 53-58] об'єктами державної підтримки можуть бути лише зареєстровані молодіжні громадські організації.

Отже, розглядати інститут державної реєстрації виключно як обмеження свободи утворення об'єднань громадян не слід. Інститут державної реєстрації суттєво розширює об'єм правоздатності громадських інституцій. Зареєстровані об'єднання громадян набувають додаткові права для досягнення своїх статутних цілей та захисту спільних інтересів громадян, що беруть участь в їх діяльності. У загальному контексті правового регулювання він є важливою гарантією їх правового статусу [12, с.82].

Загальний порядок державної реєстрації юридичних осіб та правові відносини, що виникають у зв'язку з цим, регулюються Законом "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", який прийнято відповідно до ст. 89 Цивільного кодексу України [24, с. 61-95] (далі -- ЦК). Стаття 3 названого Закону закріплює, що стосовно окремих юридичних осіб законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації.

Перед тим як перейти до порівняльного аналізу спеціального законодавства України щодо об'єднань громадян та його видів, зупинимося на питанні державних органів, що провадять їх реєстрацію. Очевидно, що переважним є варіант, коли реєстрація здійснюється Міністерством юстиції як органом, що стоїть на варті закону, і незалежний від будь-якого відомства [25, с. 117-121]. Саме за цим принципом був обраний законодавцем реєструючий орган за законами: "Про політичні партії в Україні" і "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Проте у Законі "Про об'єднання громадян" до цього часу залишилась норма, за якою легалізація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад народних депутатів (ст. 14). Безсумнівно, що участь у реєстрації місцевих громадських організацій виконавчих комітетів відповідних рад -- лише справа часу, але залишати цю норму протягом проведення відповідної роботи з вдосконалення інституту державної реєстрації об'єднань громадян -- неприпустимо.

Набуття чинності Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” у липні 2004 р. надмірно ускладнило вже існуючі умови реєстрації громадських структур. На відміну від підприємницьких товариств об'єднання громадян мали проходити подвійну реєстрацію: спочатку в органах юстиції, а потім -- у державного реєстратора (виконавчий комітет міської ради міста обласного значення або районна, районна у містах Києві та Севастополі державна адміністрація за місцезнаходженням юридичної особи).

Слід зазначити, що положення цього Закону замість ясності і прозорості внесли певний хаос в сферу реєстрації НПО. У першу чергу, це пов'язано з тим, що при його прийнятті занадто була розширена сфера його застосування, в той час, як у проектах цього закону мова йшла, в одному випадку, про реєстрацію винятково суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних і фізичних осіб (законопроект Ю.Єханурова і В.Хомутинніка), в іншому випадку, про реєстрацію суб'єктів господарювання (законопроект О.Колоніарі й В.Наконечного). У підсумку в Законі України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” не був сприйнятий ані перший, ані другий підхід, замість цього в закон включили правила про реєстрацію всіх юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців.

Замість ясності - внесли плутанину. Виходячи з назви і норм зазначеного Закону всі юридичні особи (і суб'єкти підприємницької діяльності, і ні суб'єкти) попадають під сферу його дії. Усі юридичні особи зобов'язані керуватися положеннями цього закону і пройти процедури включення до єдиного реєстру. Уявляється не тільки нелогічним, але і необґрунтованим такий занадто „універсальний” підхід до реєстрації всіх юридичних осіб.

Більш правильним і розумним був би поділ процедур і нормативної регламентації державної реєстрації для суб'єктів підприємницької діяльності та інших суб'єктів - Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” повинен був обмежитися регулюванням реєстрації саме суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних і фізичних осіб. Не можна змішувати норми про реєстрацію юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, що мають за мету одержання прибутку, і некомерційних (безприбуткових) юридичних осіб - НПО, як то політичних партій, об'єднань громадян, профспілкових організацій та ін. У цьому немає ніякої необхідності. У них не тільки різний порядок створення і реєстрації, але і різні системи органів, що здійснюють реєстрацію.

Правильність такого «вибіркового» підходу до реєстрації юридичних осіб (суб'єкти підприємницької діяльності - окремо, інші - окремо) обґрунтована не тільки історично, але і підтверджується світовими тенденціями, що склалися в правовому регулюванні господарювання.

Так, ще в 40-і роки минулого століття в СРСР чітко розділялися порядок реєстрації комерційних і некомерційних суб'єктів. У Положенні про державну реєстрацію державних, кооперативних, громадських господарських організацій і підприємств, затвердженому Постановою РНК СРСР від 16.04.1940 р., особливо вказувалося, що воно стосується реєстрації юридичних осіб - суб'єктів господарювання і не поширюється на організації, що знаходяться на госпрозрахунку, але у яких основною метою не є господарська діяльність (поліклініки, санаторії, будинки відпочинку, стадіони, театри й інші видовищні підприємства, клуби, палаци праці, управління будинками тощо).

У господарському (торговельному) законодавстві Німеччини, Японії, Болгарії, Словаччини, Естонії, США та інших країн також мова йде про реєстрацію саме суб'єктів господарювання, про «торгівельну реєстрацію».

Російські дослідники в області господарського права також критично відносяться до штучного змішування норм про реєстрацію всіх без винятку юридичних осіб. В.Бараненков обґрунтовано наполягає на особливому порядку реєстрації некомерційних юридичних осіб.

Вихід з цієї ситуації уявляється таким: у Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” необхідно внести зміни (починаючи з уточнення його назви) щодо сфери його застосування, обмеживши її державною реєстрацією суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних і фізичних осіб); законодавчі основи державної реєстрації суб'єктів господарювання повинні регламентуватися відповідно до ст. 58 Господарським кодексом України (далі - ГК), п. 18 якого делегує повноваження по прийняттю положення про державну реєстрацію суб'єктів господарювання, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, Кабінетові Міністрів України, а для особливих юридичних осіб (військові частини, банки, біржі, політичні партії й ін.) зберігається окремий порядок і особливе (спеціальне) законодавство про державну реєстрацію. Саме такий підхід дозволить внести ясність і усунути плутанину в даній сфері, що привніс Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

У Законі України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” необхідно уточнити сферу його дії - він розповсюджуються на відносини, пов'язані з державною реєстрацією лише суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок та особливості державної реєстрації суб'єктів господарювання та інших юридичних осіб, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, повинен регулюватися ГК та іншим спеціальним законодавством України.

З 19 жовтня 2006 р. Закон юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" діє з урахуванням змін, що були внесені «Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" [1, 96-99]. Ці зміни торкаються порядку реєстрації об'єднань громадян, благодійних організацій, політичних партій, професійних і творчих спілок, інших організацій та установ.

Відповідно до попередньої редакції Закону про державну реєстрацію засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій покладалося виключно на державних реєстраторів. Нова редакція Закону використовує інший підхід у визначенні організаційної основи державної реєстрації юридичних осіб. Відповідно до внесених змін рішення про державну реєстрацію об'єднань громадян приймає Міністерство юстиції України та його територіальні органи, а державний реєстратор на підставі цього рішення вносить відповідний запис до єдиного державного реєстру юридичних осіб. Таким чином, у своїй правозастосовчій діяльності органи Міністерства юстиції повинні керуватися поряд із спеціальним законодавством про об'єднання громадян Законом про державну реєстрацію, за правилами якого об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи. На сьогодні, ці закони не приведені у відповідність один з одним, що створює на практиці певну правову невизначеність порядку державної реєстрації об'єднань громадян.

Наприклад, слід звернути увагу на те, що Закон "Про об'єднання громадян" використовує такі дефініції, як "установчі документи", "статутні документи" (рішення установчого органу, статут, положення), "статутний документ" (статут, положення), "інші документи, подані для реєстрації об'єднання". При цьому постає питання, чому в даному Законі поняття "установчі документи" і "статутні документи" використовуються як різні ("об'єднання громадян поряд з повною назвою може мати скорочену назву, яка фіксується в установчих та статутних документах об'єднання громадян", -- ч. З ст. 121 Закону "Про об'єднання громадян"). У той же час відповідно до ст. 87 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) установчим документом юридичної особи є статут. Закон про державну реєстрацію також не містить такого поняття як "статутний документ". По суті, різними словами позначається один і той же документ, що є неприпустимим з точки зору законодавчої техніки. Вважаю, що до Закону "Про об'єднання громадян слід внести корективи, замінити словосполучення "статутні документи" на "установчі документи".

Розглянемо правові новели, які були внесені до порядку реєстрації об'єднань громадян у зв'язку із зазначеними змінами. Так, процес державної реєстрації об'єднання громадян поділений на два етапи:

1) прийняття рішення про державну реєстрацію об'єднання громадян;

2) передача та внесення даних про юридичну особу до єдиного державного реєстру юридичних осіб. Ці етапи відрізняються один від одного не тільки за організаційними критеріями, а й за ціллю та змістом вчинюваних дій.

Перший етап державної реєстрації об'єднання громадян характеризується наступними рисами: законодавство передбачає широкий набір вимог, що пред'являється до об'єднання, та які є невід'ємною умовою його реєстрації; процедура реєстрації детально регламентована; реєструючий орган наділений правом відмовити у реєстрації, а об'єднання -- правом оскаржити відмову в установленому законом порядку.

Вимоги, що пред'являються до об'єднання громадян, можна класифікувати за низкою підстав:

1) вимоги, що відносяться до характеру створення і діяльності об'єднання громадян (ст. 4 Закону "Про об'єднання громадян", ст. 5 Закону "Про політичні партії в Україні");

2) вимоги щодо кількісного складу об'єднання громадян та обмеження членства в ньому (п. 4 ст. 32 Закону "Про об'єднання громадян", ст. 5 Закону "Про молодіжні та дитячі громадські організації", ст. 6 Закону "Про політичні партії в Україні");

3) вимоги до організаційної будови об'єднання громадян (загальні принципи організації, назва, символіка, статут тощо); 4) інші загальні вимоги до оформлення установчих документів, що пред'являються Законом про державну реєстрацію.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14