називали його “лікарем людських душ”, інші гостро засуджували “колупання” в

потаємних закутках найсокровеннішого.

Письменник устами героїв говорив пор те, що накипіло, що

вистраждано. Думаючи над сенсом життя, примушував читачів захоплюватись

прекрасним і не відвертатись від потворного, “збирати мед з будяків і

троянд”. Тому персонажі Винниченкових творів не завжди зрозумілі до кінця,

можна не погоджуватися з їхніми вчинками, але важко залишитися байдужими до

них.

Манера його розповіді дуже своєрідна, без симпатій і антипатій

автора, який володіє талантом строгого спостерігача і оповідача. Вміння

подати оточення і події через сприймання героїв поставило Володимира

Винниченка в один ряд із тими письменниками, пор яких І. Франко писав: “За

своїми героями вони щезають зовсім, а, властиво, переносять себе в їх душі,

змішують нас бачити світ і людей їх очима”. [17;132]

Винниченко добре знав життя і діяльність соціал-демократів. Він

одним з перших в українській літературі зобразив цих людей, які боролись,

йшли в тюрми, на каторгу, жертвували життям “во ім’я того, що так загально

зветься народом”. “Студент”, “Моє останнє слово”, “Щось більше за нас”,

“Ланцюг”, “Роботи!”, “Глум”, “Виривок з “Споминів”, “Таємність”, “Рабині

справжнього”, “Записна книжка” – оповідання, для яких автор бере сюжети із

життя українських революційних сил.

Великою заслугою Володимира Винниченка є те, що революціонери у його

описах н ідеалізовані, не трафаретні, не шаблонні, а звичайні люди, нічим

не прикрашені. Однаково правдиво і відверто йде мова про позитивні риси чи

вади. І скрізь письменник торкається вічного болючого питання про

співмірність громадського обов’язку і особистого життя.

Варто пригадати конфлікт між озвірілою від пожежі юрбою селян і

студентом-олігархом (оповідання “Студент”), трагічний фінал, коли лише

своєю смертю безіменний герой відкриває очі затурканому народу на їхніх

справжніх ворогів.

Готовність поступитися найдорожчим заради революційних ідеалів

бачимо й у Зіни з однойменного оповідання. Під загрозою життя її

нареченого, який у в’язниці оголосив голодовку. Вона їде, щоб врятувати

його, але на одній із станцій – страйк залізничників. Знаючи, що кожна

година може стати фатальною для Антипа, вона, ні хвилини не вагаючись, стає

на бік робітників, допомагає їм, вселяє віру в перемогу.

Подібний героїзм зустрічаємо і в оповіданнях “Талісман”. В’язні

готують втечу і лише “найменший, найпослідніший чоловік” Піня готовий

кинутися на вартового і ціною власного життя забезпечити товаришам шлях на

волю.

Такі люди “мали у грудях червоні пекучі жарини”, згорали у вогні

боротьби, запалюючи полум’я віри в серцях інших людей.

Не можна спокійно читати і про наймитів, на чиїх “обличчях видно

нужду і горе”, які “повимокали від поту і сліз”, в яких “понадималися жили

від праці”. Яскравим прикладом цьому є повість “Голота”.

Біль і співчуття викликають і оповідання про заробітчан, яких

“випихає із себе село”, котрі “більше потрібні йому” (“Біля машини”, “Раб

краси”, “Хто ворог?”, “На пристані”), з особливою увагою автор зупиняється

на долі таких людей.

“Страшний голос нужди” і залізна рука голоду штовхає нещасних до

злочину, до втрати людської гідності. Оповідання “Голод”: троє селян,

доведених злиднями до відчаю, намагаються вкрасти на залізниці зерно.

Опухлі з голоду “еспорпіятори” потрапляють до рук жандарма та п’яних

офіцерів, які вирішили влаштувати собі “розвагу” – і односельці за панські

гроші б’ють один одного.

Такі картини – вирок тим, хто знущається і висотує жили з людей,

перетворюючи їх на рабів.

У “Щоденнику” Винниченко згадує, що “з дитинства, з того часу, як

поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як

визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту

“він став ненависником соціального визиску” і “Бодісок усякого ґатунку”.

[17; 134]

Винниченко зриває маску з ліберального панства, показує його

підступність, ханжість і реакційну суть.

“Прозаїк з божої ласки”, як називали Винниченка, мав ще й неабиякий

хист драматурга.

Мабуть найвлучніше з тогочасної критики Винниченка – драматурга

оцінив Г. Хоткевич: “Сильний талант, те, що він пише, невитримане,

негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне”. [17; 141]. У драмах

Винниченка – вся Україна, але його думки виходять далеко за межі

національного. І як прозаїк, і як драматург він був серед тих митців, які

прагнули піднести національну культуру до найвищого світового рівня.

Як драматург Володимир Винниченко працював невтомно (понад 20 п’єс

за 23 роки творчості), звертаючись до нових тем і проблем, не освоєних ще

українським театром і з’ясовуючи їх новою драматургічною мовою.

Вже з 1909 року п’єси Винниченка були у репертуарі українських і

російських театрів, а згодом “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Брехня”,

“Гріх”, довгий час не сходили зі сцени Берліна, Дрездена, Лейпцига, Рима.

А на батьківщині письменника з усього творчого доробку саме

драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення і гордості, “що в

особі Винниченка ми, українці, виходимо на світову арену”, до повного

заперечення ролі його модерно-психологічної драми у формуванні нового

українського театру. Одні відчували, що п’єси Винниченка “відкривали ХХ

вік” української драматургії, а інші вбачали у цих же п’єсах лише

“копирсання у психіці”.

Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю.

Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми,

честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі

дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і

знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не

повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завіс, проникає у

найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.

Героєм його п’єс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії –

двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними

протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це

норма для творів будь-якого європейського письменника.

Особливе місце серед драматичних творів Володимира Винниченка

належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в

якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.

Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика

родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовля і богемне

оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”, - як сказано у ремарці.

Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином;

полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе

родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише

картину для осіннього паризького Салону. Сім’я бере безпосередню участь у

творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна з

немовлям”.

Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтво й митців починає

вже з першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця Корнія

під питанням.

Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями

чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуються

вболіванням за здоров’я дитини; все це риси тієї самої породи, яка бере

свій початок від знаменитих Солох, Палажок і Парасок; можна сказати, риси

певного національного типу. А чого варте сварливе вимагання грошей на ліки

саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель! І все це – зовсім не від

нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально

виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх,

довести до кипіння…

Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш

потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного

поставити себе, свою правоту вище – жорстка й нищівна війна, у вирі якої

гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все.

Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її

застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачає

розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врешті

уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло.

Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом

дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не

роз’єднався їх тріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого

душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.

У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні

почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ). Навіть

Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному

холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.

Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною

психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням,

неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і

“обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.

Кожна п’єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку

неможливо розгадати, “розшифрувати код” до кінця. Тому, ми переконані, в

кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс Винниченка, виникне своє

сприйняття їх.

Революція 1917 року. Винниченко разом з Грушевським очолює уряд

Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної

Ради та головою їх генерального секретаріату – автономного уряду України,

а з 1918 по 1919 рік очолює Директорію.

“Без сумнівів і вагань вривається енергійний перший міністр України

в несамовите шаленство вже легального політичного життя, виборюючи власною

самопожертвою перші гаранти культурного відродження на основі свобод і прав

суверенної нації [15; 123].

Легкого, спокійного життя не мав Винниченко. Від банальних дрібниць

(купівля столів і стільців для Секретаріату), щоденної суєти суєт (прийом

представників Тимчасового уряду, зустрічі з іноземними журналістами,

переговори з робітничими і солдатськими депутаціями; вислуховування скарг,

безкінечні урядові засідання); телефонних та письмових погроз розправитися

за “баламутство єдиного руського народу українством” аж до чотирьох

Універсалів – така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Падаючи

від знемоги, “прокручуючи” в пам’яті події дня, Винниченко часто запитував

себе: “Яка сила керує цими діями? Честолюбність? Бажання здаватися цінним,

найкращим в очах інших? Чи розбурханий до екстазу, до самозабуття інстинкт,

ота таємна величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для

того ні свідомості людей, ні бажання їх на те? Чи фізіологічна, заложена в

нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що плекала моя юнацька

думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираючі сліди?” [10;19].

Однозначної відповіді Винниченко не мав. Може, одна з цих сил, а

може, й усі разом? Та одне він знав твердо: свободу – скарб, до якого

тяглася душа довгих поколінь, неодмінно треба брати. “Розбито двері

страшних марних льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна

брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи лежать

його під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але чи є ж у нас стільки сили,

щоб зразу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля

тої тяжкої роботи?” [10;20].

Знову сумніви, тривога, сором: а якщо не піднесемо? Якщо знову

доведеться заховати той скарб? Відродження національної державності – тяжка

і страшна річ. Потрібно надлюдських зусиль, відчаю, гніву і сміху, щоб

закласти підвали будинку, в якому зручно і вільно житимуть нащадки.

Володимир Винниченко, для якого свобода і щастя народу України були

його власними свободою щастям. Робив усе, що міг, не шкодуючи сил. У

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9