|
Крім лави і ради судову
компетенцію мали також цехи. Вони розглядали дрібні справи, які виникали в
процесі трудової діяльності членів цеху. Так, до судової компетенції цехів
відносились справи про порушення трудової дисципліни, порядку на цехових
зборах, правил торгівлі тощо. У разі виникненні конфліктів з указаних приводів
звертання до цехового суду було обов’язковим; звертатись до інших судів
заборонялося під загрозою штрафу або арешту. Цеховий суд не розглядав
кримінальні справи. Оскільки вони розглядалися магдебурзьким правом як такі, що
становлять загрозу для суспільства, судити їх належало лаві.
Цеховий суд відбувався на
загальних зборах або на раді майстрів цеху. Рішення виносили або старші члени
цеху, або цехмістр одноосібно. Характер покарання залежав від провини
робітника. Цеховим судом застосовувалися грошові або “воскові” штрафи,
ув’язнення і навіть виключення членів цеху з організації. До підмайстрів в
деяких цехах застосовувалось побиття [76, с. 91].
У містах Володимирі і
Кам’янці-Подільському існували сходки міської общини (в джерелах відомі як
“громада”) [145, с. 356], які, на думку П. Саса, були трансформацією копних
судів [154, с. 225]. На відміну від копних судів, в яких мали брати участь всі
голови селянських господарств, в судах общини брала участь частина заможних
міщан; присутніми були представники місцевої старостинської адміністрації, які
вели протокол і були свідками. Судочинство велося згідно з нормами
магдебурзького, а не українського права. На зборах міщани обговорювали випадки
порушення правил судочинства війтом, радцями і лавниками, викривали зловживання
владою з боку магістрату. Так, на зборах володимирської громади 12 квітня і 15
серпня 1566 р. зазначалося, що в місті не відбувається щорічна присяга радців,
а війт допускає зловживання владою [154, с. 226]. Вище вже вказувалось, що
в тому ж 1566 р. володимирські міщани звернулись до великого князя з проханням
усунути війта від влади і їх прохання було виконано. Така соціальна активність
міщан була, з одного боку, наслідком впливу споконвічних українських
демократичних традицій, а з іншого, сама виступала як впливовий чинник
подальшого розвитку демократії на українських землях в указаний період.
Отже, магдебурзьке право в
українських містах Великого князівства Литовського потерпіло значних змін,
насамперед демократичних. Це було зумовлено сильними правними традиціями, чиї
витоки йдуть ще з давньоруських часів. Всупереч прагненню центральної влади,
яка водночас була й владою польською, українське православне міщанство не
полонізувалося. Воно зберегло і розвинуло демократичні традиції українського
суспільства, і вже в часи Речі Посполитої разом із козацтвом стало соціальною
силою, яка продовжила змагання за збереження української нації.
3.6 Суди для інородців
У попередньому розділі ми
вказували, що німецьке населення Литовсько-Руської держави користувалося
магдебурзьким правом, яке передбачало й існування спеціальної підсудності. В регіонах,
де превалювало німецьке і волоське населення, існували села на німецькому і
волоському праві, мешканці яких, хоча і підлягали державній юрисдикції, але
могли вимагати від суддів розгляду справ згідно зі своїм національним правом.
Щодо надання судових пільг
представникам нехристиянської віри, зазначимо, що, очевидно, воно
практикувалося у Великому князівстві Литовському з кінця XV – початку XVI ст.
разом із поширенням в державі ідей Ренесансу та Реформації. Вказівок на надання
цій категорії населення судових пільг в більш ранній період нами не виявлено.
Найчисленнішими етнічними
групами, які мешкали в князівстві, окрім німців, були євреї, вірмени і татари.
Влада Великого князівства
Литовського толерантно ставилася до євреїв, очевидно, усвідомлюючи їхню роль у
розвиткові торгівлі в державі. Першим документом, який регулював юридичний
статус євреїв у князівстві, був привілей великого князя Вітовта від 1388 р.
У деяких містах євреї
створювали свої общини. Вже наприкінці XIV – на початку XV ст. в Литовсько-Руській
державі існувало 5 єврейських общин: у Троках, Бересті, Гродно, Луцьку і
Володимирі. В другій пол. XV ст. єврейська община виникла у Києві. Євреям було
надане право створювати свої суди, які мали судити згідно з національним
правом. За єврейським звичаєвим правом, ці суди були одноступеневими,
виборними, діяли на засадах колегіальності. Суддями обиралися представники
кагалу (звідси назва суддів – “кагальні судді”, або “старші судді єврейські”,
“школьники”), на чолі колегії стояв рабин, затверджений місцевим гродським
урядом або війтом. Суд відбувався за єврейським звичаєвим правом або за
Талмудом [103, c. 39].
До компетенції колегії
відносився розгляд судових справ між євреями по релігійних питаннях, а також по
цивільних і дрібних кримінальних справах. По тяжких кримінальних справах
(“старостинських артикулах”) євреї мали звертатися до державного суду –
великокнязівського або суду місцевого старости або підстарости (“жидівського
судді”) [242, с. 107].
По всіх справах, що не
стосувались релігії, євреї могли звертатись до воєводи, старости або
великокнязівського намісника (залежно від того, хто знаходився в місті),
обминаючи свої суди; а в разі виникнення серйозних кримінальних справ вони мали
право звертатись безпосередньо до суду великого князя. При виникненні справ,
які стосувалися релігійних питань, апеляції подавали до “старших докторів
королівських міст” [37, с. 312].
Аналіз судових актів XVI
ст. дає змогу стверджувати, що національні меншини охоче звертались в
українські суди при виникненні справ на ярмарках, під час подорожей тощо, тобто
за таких обставин, коли не було змоги звернутися до свого національного суду.
Так, 1 липня 1445 р. Львівський суд розглядав справу купців-євреїв Іллі з
Грубешова і Сахна зі Львову про боргові конфлікти, які виникли під час торгової
подорожі сторін до Києва і перебування і Луцьку [170, с. 26–28]. Важаємо,
що такі випадки звернення до християнського суду в обмин національних свідчать,
з одного боку, про довіру національних меншин до влади, з іншого – про досить
високу толерантність уряду до “іновірців”.
Прикладом національної
політики державного уряду щодо вказаних народів можуть служити справи
володимирських євреїв, яких в 1564 і 1566 рр. звинувачували в ритуальних
вбивствах християнських дітей. Оскільки звинувачення грунтувались на плітках та
чутках, а свідків “віри гідних” не було, Сигізмунд ІІ Август проголосив
звинувачених невинними і додав, що надалі справи з таких звинувачень мають бути
порушені тільки за наявності трьох свідків-євреїв і чотирьох християн. Король
заявив, що такі наклепи викликані прагненням “некоторых подданых его милости
господарских, аби моглы жидов з мест выкоренити”, а справедливість потребує,
щоб “им, яко иным народом и иноверцам, в панствах его милости господарских
волно перемешкиваючим, поживення слушного вживати”. Тому Сигізмунд-Август
проголосив, що такі справи “нигде инде не маем судити, одно на вальном сойме,
где будем з зуполною радою нашою седети…” і нагадав про “тот артикул з статуту
прав земских, абы таковые помовцы на бачности мели, иж кто на кого ведет, а не
доведет, тым самым мает быти каран.” З прохання володимирських євреїв великий
князь наказав “то на рынку у Володимери в торгу обволати” [38, с. 93–102].
Вище ми вказували, що
відкупники великокняжих мит, корчом та інших статей господарського прибутку не
підлягали юрисдикції місцевих державних судів, а могли звертатись безпосередньо
до центрального державного суду. Щоправда, вказане вилучення відбувалося не за
національною ознакою, але об’єктивно склалося так, що названі посади звичайно
займали євреї. І хоча судові пільги для відкупників були значно вужчими, ніж
для магнатів, сам факт наявності таких пільг свідчить про досить високу
національну і релігійну толерантність уряду.
Крім єврейських, на
українських землях в XIV – XVI ст. існували вірменські общини, найкрупнішими з
яких були Львівська та Кам’янець-Подільська. Перші привілеї вірменським общинам
Литовсько-Руської держави були надані ще подільськими князями Коріятовичами
(між 1374 і 1393 рр. Поділля входило до складу Великого князівства Литовського
на правах васального князівства [236, с. 147–148]). У 1434 р.
Кам’янець-Подільський відійшов до Польщі, але привілей вірменам залишався
діючим. Як повідомляє люстрація 1565 р., в Кам’янці вірмени мали не тільки свої
національні суди, а й обирали власного війта [209, с. 28].
Вірмени мали свої
одноступеневі суди, влаштовані за вірменським правом. Судова практика
базувалася на вірменському Судебнику ХІІ ст., складеному Мхітаром Гошем, але
норми Судебника зазнали певної правової аккультурації під впливом українського
права.
Вірменські суди розглядали
справи не тільки вірмен, до них звертались з позовами на останніх і
представники інших національностей (поляки, німці, євреї, татари). Суд діяв, за
вірменським звичаєвим правом, на основі колегіальності. Допускалося
представництво сторін (для жінок воно було обов’язковим, оскільки за звичаєвим
правом Вірменії, жінка мала обмежену дієздатність). Судові акти свідчать, що до
вірменських судів населення зверталося як по цивільних, здебільшого торгових,
справах, так і по дрібних кримінальних [58, с. 34, 87, 154].
Оскільки, як вже
зазначалося, вірменські суди за звичаєвим правом були одноступеневими, то
апеляція на їхні рішення була заборонена. Однак під впливом українського права
формується інша практика і вірмени допускають апеляції у місцеві державні суди.
Згодом, вже в Речі Посполитій, в 1574 р., офіційною апеляційною інстанцією для
вірменських судів стає асесорський суд [210, с. 37].
Значною за кількістю
етнічною групою, що мешкала на українських землях в XIV – XVI ст.ст.,
були татари. Зауважимо, що у стосовно них влада була значно більш упередженою,
ніж до представників інших національностей, що цілком зрозуміло, якщо взяти до
уваги тодішні зовнішньополітичні обставини, коли з 80‑х рр. XV ст.
регулярними стають навали Кримських татар на Велике князівство Литовське.
Однак, незважаючи на певні
привілеї, загалом і євреї, і татари, як особи, що не сповідали християнську
віру, були обмеженими у правоздатності. За Статутами 1529 і 1566 рр., вони не
мали права виступати свідками в судах по справах християн (див.: Статут 1529
року, розд. VIII, арт. 5; Статут 1566 року, розд. ІХ, арт. 3). Вказане
обмеження щодо татарської шляхти було скасовано привілеєм Сигізмунда ІІ Августа
від 20 червня 1568 р.; Статут 1588 року закріпив право свідчити в суді для
татар, які знаходилися на державній службі у Великому князівстві Литовському
(див.: Статут 1588 року, розд. IV, арт. 76). Також Статут 1588 року надав право
татарській шляхті доводити свою невинуватість присягою (Статут 1588 року, розд.
ХІ, арт. 33). Свідки-татари, які належали до нижчих верств, вважалися менш
надійними, ніж християни, особливо в тих випадках, коли останні звинувачували
татар у розбійних нападах.
Отже, аналіз підсудності
національних меншин на українських землях у XIV – XVI ст.ст. дає підстави
стверджувати, що влада ставилася до некорінного населення порівняно толерантно.
Звичайно, це було зумовлено перш за все економічними чинниками, а не
демократичними переконаннями уряду, але на тлі розгулу інквізиції та
переслідувань іновірців у Західній Європі такі тенденції вирішення міжетнічних
відносин на українських землях можна розцінювати як найдемократичніші для свого
часу.
Висновки до розділу
Таким чином, на українських
землях Великого князівства Литовського поруч з державними судами діяли
недержавні. Копні і церковні суди були спадщиною часів Київської Русі; державна
влада Великого князівства Литовського не тільки залишає недержавні суди, а й
розширює їхнє коло і санкціонує їхню діяльність: у Великому князівстві
Литовському в XV ст. виникають суди третейські, доменіальні, вкорінюються суди
в містах з магдебурзьким правом і суди для іновірців. Цей закономірний і
об’єктивний процес набуває інтенсифікації в XV ст., в період трансформації в
державі монархії ранньофеодальної у монархію станово-представницьку. Характерна
для ранньофеодальної монархії невідділеність суду від адміністрації
поступається місцем існуванню недержавних судів, у яких правосуддя здійснюється
суддями, обраними або населенням, або навіть самими сторонами. Щоправда, влада
залишає за собою право втручання в діяльність недержавних судів: певна
категорія справ вилучена з-під їхньої юрисдикції, а також державні суди є
апеляційною інстанцією для деяких недержавних судів.
Як зазначалося вище,
пріоритет приватного права над публічним був характерний для феодальної доби
взагалі та для Литовсько-Руської держави зокрема. Таке панування приватного
права в державі частково можна віднести на рахунок несформованості в ній
судової влади.
Децентралізація суду, яка
полягала у наданні права суду над значною частиною населення приватним особам,
відбувалася з ініціативи державної влади. Цей факт можна пояснити, насамперед,
демократичними традиціями, чиї витоки брали початок ще з часів Київської Русі. Звичайно,
демократія Київської Русі була скоріше проявом архаїчності, решткою
родоплемінних відносин, періоду військової демократії, але саме вона стала
базою для подальшого демократичного розвитку суспільства Великого князівства
Литовського.
Ще одним чинником, який
сприяв виникненню недержавних судів, було ставлення до суду як до справи
другорядної для державного життя князівства внаслідок відсутності в державі
судової влади в сучасному розумінні цього слова. Влада розглядала передачу
права суду недержавним судам як засіб, з одного боку, розвантажити себе від, на
її погляд, другорядних справ, з іншого – як засіб матеріальної винагороди осіб
або верств, яким було надане право суду.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28
|
