|
Третейські та
полюбовні суди видавали “з’єднальні листи”.
Вище ми
вказували, що в XIV – на поч. XV ст. вирок суду, незалежно від його різновиду,
вважався остаточним і не підлягав оскарженню. З середини XV ст. формується
інститут апеляційної інстанції. Апелювати можна було на вироки всіх судів,
окрім великокнязівського. Уже в Речі Посполитій створюються спеціальні апеляційні
інстанції.
Сторона, невдоволена
вироком, мала негайно заявити про це тут же, на суді, інакше вона втрачала
право апелювати до авторитетнішої інстанції. З тяжких кримінальних справ подача
апеляції взагалі не допускалася. Заборонено було під час апеляції представляти
докази, які не були представлені в суд першої інстанції.
У здійсненні
вироку за дорученням суду могли брати участь судові чиновники. Розділ спірного
майна між спадкоємцями здійснювали дільчі. Якщо за вироком передбачалося
публічне покарання або страта, здійснення вироку покладалось на гродський суд,
для чого в його розпорядженні були кат і в’язниця. При ухиленні засудженого від
виконання судового вироку його майно віддавалося стороні, яка виграла процес,
із призначенням терміну для викупу майна (див.: Статут 1529 року, розд. IV,
арт. 31). Ця процедура відбувалася у присутності судді та діцького. Такий засіб
виконання судового рішення називався “урядовый грабеж”, на відміну від
“безправного грабежа”, тобто такого, що проводився самовільно, без відома
уряду.
Висновки до розділу
Таким чином, судовий процес
в українських судах литовської доби мав давньоруську основу. В процесі
зберігався ряд елементів звичаєвого права, що, хоча й надавало процесові
певного архаїзму, проте сприяло збереженню у ньому деяких демократичних рис,
притаманних давньоруському-українському праву.
Протягом періоду, що
розглядається, процес зазнав певної еволюції, яка вивела його на якісно новий
рівень. Саме протягом періоду, що розглядається, відбувається перехід процесу від
дещо архаїчного до нового, раціонального. Еволюція була зумовлена якісними
змінами у правовій системі Великого князівства Литовського, зокрема, в його
судовій системі. Зароджується публічноправовий погляд на злочин; формується
судова влада в державі; з’являється інститут професійних суддів, судових
чиновників, створюється професійна адвокатура. Під впливом вказаних змін у
судовому процесі відбувається розмежування його на цивільний та кримінальний;
кримінальний процес набуває інквізиційного характеру. Саме протягом вказаного
періоду відбуається перехід процесу від архаїчного, з елементами позаправовими,
до нового, раціонального.
Висновки
Таким чином, в
початковий період перебування українських земель у складі Великого князівства
Литовського діяли суди, які започатковані були ще в період Київської Русі. Це
були суди глави держави, його намісників, церковні, вотчинні, вічові суди.
Судова влада поглиналася адміністративною і не існувала як окрема гілка влади.
Судовий процес був усним, гласним, змагальним.
Протягом
XV – поч. XVI ст. в державі скасовується удільна система і
спостерігається тенденція до централізації. Відбувається трансформація
ранньофеодальної монархії в станово-представницьку. Ускладнюється і
вдосконалюється державний апарат князівства. Інтенсифікується процес формування
і консолідації станів, причому в XV – поч. XVI ст. провідною верствою
держави виступають магнати. Безумовно, потужним каталізатором вказаних
суспільних і державотворчих процесів виступив зовнішній чинник, насамперед,
агресія у відношенні до Великого князівства Литовського з боку сусідніх держав
і випливаюча звідси необхідність союзу з Польщею. Але не можна ігнорувати
внутрішній чинник – закладену в основу русько-литовської державності здатність
до розвитку та вдосконалення. Взаємодія та взаємовплив указаних чинників
сприяли розвиткові всіх царин суспільного й державного життя Великого
князівства Литовського і зокрема його судоустрою. Цей період розвитку судової
системи Великого князівства Литовського пов’язаний із виникненням нових видів
судів. Протягом XV – другої пол. XVI ст. з’явилися третейські суди, суди
для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, подальшого розвитку
отримали суди копні, доменіальні і церковні. Ці суди мали становий характер.
Утворилися також різновиди великокнязівського суду і суди за дорученням воєвод
і старост. Помітною стає тенденція до передачі державною владою права суду
окремим верствам населення (у судах доменіальних, церковних, судах у містах з
магдебурзьким правом, судах для інородців) або окремим особам (у третейських
судах, у різновидах великокнязівського суду і судів воєвод і старост). Поява і
розвиток названих судів були зумовлені прагненням влади звільнитися від
другорядної справи, якою вважалося відправлення суду порівняно із справами
військовими і пов’язаними з ними фінансовими. Розвиток станових судів
стимулювався також зростанням корпоративності суспільства. Еволюція судоустрою
Великого князівства Литовського була зумовлена еволюцією його державного і
суспільного життя. На цьому етапі розвитку судової системи самостійна судова
влада відсутня.
В названий період
більше помітним стає розподіл судів на ті, в яких суддями є представники
державно-владних структур, і на ті, в яких право суду належить приватним
особам. До першої категорії судів, які ми назвали державними, належать суд
великого князя (з різновидами – судом Пани-Ради, маршалківським, комісарським
судом і судом маршалка) і регіональні суди (суди воєвод, старост, їхніх
намісників). До другої категорії належать суди, названі недержавними, – суди
третейські, церковні, доменіальні, копні, суди в містах-магдебургіях і суди для
інородців. На цьому етапі розвитку судової системи існують певні спільні риси
державних і недержавних судів: обидві категорії керуються у своїй діяльності чинними
правовими нормами, для суспільної верхівки існує альтернатива вибору суду. В
обох категоріях судів судді не є професіональними. Але різниця між державними і
недержавними судами існує. Державні суди базуються на територіальних засадах,
недержавні – на станових. Державні суди зберігають зверхність над недержавними,
що виявляється, зокрема, в їхньому праві контролювати останні. У державних
судах судять посадові особи, які відповідають перед державною владою, тоді як у
недержавних судах судді – приватні особи. Пріоритет магнатів у державі
виявляється в судівництві: їм належить прерогатива виключної підсудності
(тільки суду великого князя); вони очолюють регіональну адміністрацію, яка
водночас виконує і судові функції; в їхніх руках зосереджений доменіальний суд.
Протягом цього
періоду відбувається поки що латентний, але важливий процес: державна влада
починає усвідомлювати суспільну небезпеку найтяжчих кримінальних злочинів і
віддає суд по таких справах („старостинських артикулах”) виключно до рук
державних судів; формується публічноправовий погляд на злочин. Законодавчі акти
(спочатку обласні привілеї, а потім і Статути) встановлюють перелік особливо
небезпечних справ, до яких згодом входять і злочини проти держави і великого
князя. Суд по тяжких кримінальних злочинах, які становлять суспільну і державну
небезпеку, незалежно від суб’єкту злочину, влада передає державним судам.
У другій половині
XVI ст. на провідні позиції в державі вийшла шляхта, яка домаглася рівності з
магнатами, зокрема, в галузі судочинства. Прорив шляхти до влади був
зумовлений, насамперед, зовнішньополітичними чинниками: в умовах постійної
військової загрози служила верства набуває у державі все більшої ваги. Відіграв
роль і економічний чинник: хлібний бум, який розпочався в Європі на поч. XVI
ст., призвів шляхетські господарства до економічного розквіту. Зростаюче
шляхетське землеволодіння зробило можливим для цієї верстви отримати право суду
в доменіальних судах; шляхта дістала право посідати державні посади, в тому
числі і такі, що пов’язані із відправленням суду. Настає новий етап розвитку
судової системи Великого князівства Литовського, зокрема, його українських
земель.
Під тиском шляхти
в 1564 – 1566 рр. проводиться судова реформа. Скасовуються
регіональні суди воєвод, старост і їхніх намісників. Держава розділяється на
п’ятдесят судових повітів, і у кожному повітовому центрі створюються три типи
судів – земський, гродський і підкоморський. Державні суди утворюють виражену
дволанкову систему: судами першої інстанції є повітові суди, апеляційною
інстанцією і судом по державних злочинах є суд глави держави.
Гродський суд
певною мірою наслідує регіональні суди: членами його є глава місцевої державної
адміністрації і призначений ним суддя. Виборний земський суд формується як
незалежний від державної влади. Реформа розпочала формування судової влади як
окремої владної гілки.
Сама ідея таких
судів, очевидно, була запозичена з Польщі, але на українських землях
відбувається певна їхня трансформація. Станові шляхетські земські суди
функціонують як надстанові, створюються гарантії безпеки членів суду.
Еволюція
недержавних судів відбувалася стихійно, влада не втручалася у їхнє
функціонування. Тому недержавні суди не утворили системи, а залишилися,
скоріше, низкою станових судів. Однак зміни в них відбувалися з ініціативи
самого населення, „знизу”, що виховувало в суспільстві повагу до права і
сприяло швидшому вкоріненню правосвідомості.
Якісні зміни
відбулися і у судовому процесі. Державна влада законодавчо оформлює систему
професійних судових чиновників. Встановлюються правила поведінки в суді, влада
дбає про дотримання поважної поведінки учасниками процесу. Чітко визначаються
етапи судового процесу, помітні відмінності між судочинством у гродських і
земських судах, оформлюється система судових доказів. Судовий процес
позбавляється архаїчних рис, поза правові процедури поступово витісняються
правовими.
В 60-ї рр. XVI
ст. на українських землях Великого князівства Литовського внаслідок еволюції
оформлюється система державних і недержавних судів. Державні суди базуються на
територіальних засадах і мають окреслену компетенцію: суди по цивільних, по
кримінальних, по земельних справах. Недержавні суди побудовані на станових
засадах і розглядають всі справи певної верстви або групи населення. Системні зв’язки
між державними і недержавними судами виявляються у можливості переносу справи з
одного виду суду до іншого (крім залежних селян); в єдності правових засад,
якими керуються судді при відправленні правосуддя в обох категоріях судів; у
контролі державних судів над недержавними. Така зверхність державних судів є
свідченням зростання ролі судової влади у Великому князівстві Литовському.
Безперечно,
формування судової влади – процес тривалий і не позбавлений суперечностей.
Поруч із повагою та інтересом до права в українському суспільстві
спостерігалися численні випадки протистояння владі до насильства над членами
суду включно, правовий нігілізм, нехтування своїми обов’язками з боку суддів і
судових чиновників. Але загальна тенденція вкорінення правосвідомості
переважала.
Еволюція судової
системи на українських землях протягом незалежного існування Великого
князівства Литовського свідчить про її здатність до розвитку, до пристосування
до нових суспільних і державних умов, а також до сприйняття запозиченого досвіду.
Судова система українських земель зберігає свою міцну основу, закладену з часів
існування Київської Русі. Запозичення набувають характерного для української
правосвідомості демократичного забарвлення. Еволюція судової системи на
українських землях призводить до формування відокремленої від адміністрації
судової влади. Повільніший і менш чіткий, ніж у Західній Європі, процес
поглиблення станової нерівності пояснюється сильними демократичними правовими
традиціями.
Однак зростаюча
після Люблінської унії 1569 р. польська правова експансія штучно припинила
природний розвиток судової системи на українських землях.
Список
використаних джерел
1. Акты, изданные Виленскою Археографической комиссией. Т.
XVII. Земские суды. – Вильна, 1890.
2. Акты, изданные Виленскою Археографической комиссией. Т.
XVIII. Копные суды. – Варшава, 1891.
3. Акты Литовско-Русского государства, изданные
М. Довнар-Запольским. – Вып. 1. – М., 1899.
4. Акты Литовской
Метрики. – Т. 1. – Вып.1. 1385 – 1499. – Собраны
Ф. Леонтовичем. – Варшава, 1896.
5. Акты Литовской Метрики. – Т.1. – Вып.2.
1499 – 1507. – Собраны Ф. Леонтовичем. – Варшава, 1897.
6. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России,
собранные и изданные Археографическою комиссией. – Т. 1. 1361-1598. – СПб.,
1863. – 301 с.
7. Андрюлис В.И. Правовое регулирование семейніх отношений по
Литовскому Статуту 1588 года: Автореф. Дис. … канд. юрид. наук. – Вильнюс,
1975. – 34 с.
8. Антонович В. История Литовской Руси. Лекции профессора
ун-та св. Владимира В.Б. Антоновича. 1881 – 1882. – К., 1882.
9. Антонович В. Монографии по истории Западной и Юго-Западной
Руси. – Т. 1. – К., 1885.
10. Антонович В. Несколько данных о землевладении в Южной
Украине в XV ст. – К., 1896. – 19 с.
11. Антонович В. Исследования о городах Юго-Западного края.
Монографии. – Т. 1. – К., 1885.
12. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею
для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и
Волынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 4. Акты о происхождении шляхетских
родов в Юго-Западной России.
13. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею
для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и
Волынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 5. Акты о городах (1462 – 1798). –
К., 1869. – 608 с.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28
|
