|
Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право на відпочинок
нарівні з громадянами України. Згідно зі ст. 45 Конституції кожен, хто працює,
має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого
відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів тощо.
У шлюбно-сімейній сфері вищезазначені особи можуть укладати і
розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до
законодавства. Вони користуються рівними правами і мають однакові обов'язки з
громадянами України щодо шлюбних і сімейних стосунків.
Іноземці і особи без громадянства мають право на свободу думки
і слова, свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції). Свобода
світогляду і свобода віросповідання тісно взаємопов'язані. Ці права означають,
що громадяни можуть дотримуватись різного світогляду: релігійного,
ідеалістичного, матеріалістичного, комуністичного, ліберального,
консервативного, націоналістичного тощо. Не може бути обмежень на основі
світогляду і віросповідання. Здійснення цього права може бути обмежено законом
лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення
або захисту прав свобод інших людей.
Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в
Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих
об'єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це
передбачено статутами цих об'єднань. Проте іноземці та особи без
громадянства не можуть бути членами політичних партій України.
Щодо соціального забезпечення, то іноземні громадяни, які
постійно мешкають в Україні, мають право на отримання допомог, пенсій та на
інші форми соціального забезпечення на загальних підставах з громадянами
України; а особи, які тимчасово перебувають - право на одержання допомог,
пенсій, інші форми соціального забезпечення на підставах і в порядку,
встановленими законодавством.
Іноземці та особи без громадянства мають право займатися в
Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької
діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж
права і обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції
та законів України [10].
Іноземцям гарантується свобода літературної, художньої,
наукової, технічної і інших видів творчості, викладання. Інтелектуальна
власність охороняється законом.
Цілий блок прав торкається державного захисту прав і свобод
людини і громадянина. Ці права також розповсюджуються і на іноземців і осіб без
громадянства. Згідно зі ст.55 Конституції, а також статті 22 Закону ”Про
правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, вони мають право на
звернення до суду та до інших державних органів з метою захисту належних їм
особистих, майнових, сімейних та інших прав. В судочинстві іноземці та особи
без громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами,
що й громадяни України.[10]
Також іноземцям і особам без громадянства гарантується право
на отримання кваліфікованої юридичної допомоги. Кожний затриманий, ув'язнений
під варту, звинувачений в здійсненні злочину має право користуватися допомогою
адвоката (захисника). Кожний звинувачений в здійсненні злочину вважається
невинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку і
встановлена. Іноземці і особи без громадянства, як і громадяни України, мають
право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або
бездіяльністю) органів державної влади або їх посадовців [22,с.34-48].
Але, згідно з чинним законодавством, іноземні громадяни не
наділені в Україні політичними правами. Вони не можуть призначатися на окремі
посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо це пов'язано з
приналежністю до громадянства У країни, не можуть бути членами політичних
партій України, позбавлені права участі у виборчому процесі обирати і бути
обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, брати участь у
всеукраїнському та місцевих референдумах (ст.16 Закону "Про правовий
статус іноземців").
Отже, з наведеного вище ми бачимо, що іноземці та особи без
громадянства користуються таким же обсягом прав і свобод що і громадяни України
– за винятком обмежень встановлених законодавством України.
2.3 Обов’язки іноземців
і осіб без громадянства за законодавством України
Іноземці і особи без громадянства разом з правами, які надаються
їм на рівні з громадянами України, мають і певні обов'язки, які вони повинні
виконувати.
Засадничим обов’язком іноземців та осіб без громадянства, як і громадян
України, є обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів
України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Цей
обов’язок знайшов своє закріплення у статті 68 Конституції України. Крім цього,
він деталізований у ч. 5 ст. 2 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб
без громадянства” від 04.02.1994р.: „іноземці та особи без громадянства
зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати
традиції та звичаї народу України”.[10]
Дана норма присвячена загальному регулюванню одного із
суттєвих аспектів взаємин людини й держави, ці відносини в Україні будуються на
засадах взаємної відповідальності.
Взагалі відповідальність може бути або позитивною, або
негативною. В статті 68 Конституції вона сформульована в позитивному сенсі — як
обов'язок людини неухильно додержуватися Конституції України та законів
України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов'язок адресовано не
тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча в цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові
акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна
не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слід
тлумачити розширено й мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні,
нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації
піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність
закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні
нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у
встановленому законом порядку. А ось Конституція України— це акт, зміст якого
не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Для вирішення питання про
відповідність законів Конституції фізичні особи не можуть безпосередньо
звертатися до Конституційного Суду України. Проте вони можуть звертатися з
відповідних питань до суб’єктів конституційного подання до Конституційного Суду
України - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховного суду,
народних депутатів.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні
форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов'язуючих
юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. Як відомо, будь-яка
забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов'язуюча (заборона
певної дії — це не що інше, як обов'язок утримуватися від вчинення такої дії),
і навпаки: будь-який юридичний обов'язок може бути переформульовано на заборону
(обов'язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватися від її
невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але
й на зобов'язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) для
кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і
свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на
регулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певного
режиму, стану цих взаємин .
Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис
забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від
того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, в законах України.
До складу забороненого об'єкта посягання включено, крім прав
та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і
гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод
людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково
акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав.
Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди та
виникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини,
беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним
«параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкоду
терміном «моральна».
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної
шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних
суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати
найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди
— це, за його генезисом та сутністю, різновид загально соціального (а не
виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча
і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино
можливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному
(зокрема законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити,
всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним).
Виходячи із таких позицій, видається можливим сформулювати
такі положення. Явище, яке відображається поняттям «моральна шкода»,
складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та
індивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідності
індивіда — як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто в
соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не
тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання , «замах» на
останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має —
з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищем
індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси
людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми,
«ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різноманітними причинами,
зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, а
не діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральна
шкода». Але як би то не було, явище, адекватним категоріальним відображенням
котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва
згадані елементи: соціально-моральний та індивідуально-психічний.
Спираючись на щойно викладені міркування, видається
підставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини,
яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини,
котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) прав
чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення в неї
негативних психічних станів і процесів, викликаних — внаслідок цього порушення
— приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке.
По-перше, він має насамперед загально-соціальну природу, оскільки коріниться в
соціумі, в реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може
набути і юридичного характеру). По-друге, реалізуватися цей обов'язок може
цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою
державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його
реалізація може відбуватися не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й
будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини,
котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних
(природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку
вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних
психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення)
приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутися, в разі
потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове
забезпечення виконання зазначеного обов'язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім,
самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її
приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи). Але ця оцінка страждає
також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод
людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному
законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник,
соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на всяке її право, оскільки й у таких
випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші
негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, в цьому
разі гідність уражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом
правопорушення.
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи
якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної
моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її
компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці
— ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не
призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної
шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається
«наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність
людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та
свобод.
З обов’язком неухильно додержуватися Конституції України та
законів України природно випливає й обов'язок держави забезпечити все населення
інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
|
