Локк також
говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права
власності, індивідуальної свободи і рівності.
Монтеск'є
пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному
товаристві. “Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин
міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було б свободи, тому що
теж саме могли б робити й інші громадяни” [3]. Таким чином, політична свобода в
Монтеск'є означає встановлення законності і безпеки.
Значний внесок у
розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер,
Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн та інші видатні мислителі.
Кант обгрунтував
і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне
місце в якій займає людина, особа. Найважливішою ознакою публічного права
філософ вважав прерогативу народу вимагати своєї участі у встановленні
правопорядку шляхом прийняття Конституції, що виражає його волю. Верховенство
народу обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі, яка
виступає як “об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам”. [4] Там, де
держава діє на основі конституційного права, відповідає загальній волі народу,
там держава правова, там не може бути обмеження прав громадян в області
особистої свободи, совісті, думки, господарської діяльності.
Філософська
концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток
політикою правової думки і практику державно-правового будівництва.
Мислителі
Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду
минулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторів
сходилися в думці, що правовою можна вважати лише ту державу, де законодавець
також відповідальний перед законом, як і громадянин.
Для того, щоб
зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і
важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ
влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і
норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в
достатку законодавчих актів, - і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської
держави. Суть правової держави саме в характері законів, їхній відповідності
правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості.
Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна
власність є основною умовою блиску його. [7]
Цінність гегелівських
переконань на державу полягає в тому, що примусова, насильна функція в ньому
грає не таку важливу роль. Головне - це чітка соціальна і правова спрямованість
державної діяльності, її глибокий етичний зміст, розумність і корисність для
суспільства і індивіда.
Маркс розглядав
державу і право виходячи з відкритої ним класової теорії суспільного розвитку.
Згідно з даною теорією держава і право зникнуть разом із зникненням класів
внаслідок встановлення диктатури пролетаріату в процесі переходу до суспільства
без класів. Аналізуючи співвідношення буржуазної держави і права, Маркс
доводить, що юридичний закон є продукт і відображення матеріальних виробничих
відносин класового суспільства. Законодавство тільки фіксує вимоги, що
диктуються економічними відносинами. Від держави ж залежить, наскільки
адекватно воно може відобразити в законах взаємовідносини, що історично
склалися між людьми, відповідні даному соціально-економічному ладу. “Свобода
полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспільством,
до органу, який цілком цьому суспільству підлеглий”. [8]
Правова економіка
і громадянське суспільство - перехід від розподільного суспільства до ринкового
- це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави. [10]
Правова держава -
це держава, що обслуговує потреби громадянського суспільства і правової
економіки, призначення якого - забезпечити свободу і добробут. Вона
підконтрольна громадянському суспільству і будується на еквівалентності
обмінюваних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції,
відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що
духовним фундаментом його є визнання прав людини.
Правова держава -
це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону,
рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються
права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений
принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади.
Сучасна правова
держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи,
участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників) [11].
Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте
громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках
закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє
відображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій,
суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.
Отже, кажучи
простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами
реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав
людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських
політико-юридичних ідеалів.
Розділ ІІ. Зміст і способи визначення правового становища
особистості
ІІ.1
Конституційні гарантії прав і свобод громадянина в світі
Конституція є
основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому
порядку результат визначеного суспільного розвитку.
За змістом
Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний
устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної
влади, основи організації державного керування і судової системи, основні
принципи виборчого права і правове положення громадян.
Кожна з
Конституцій має специфічні риси, у яких відображено соціально-політичні,
історичні та інші особливості країни.
Конституція
займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави.
Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і
взаємовідносини державних органів, основи правового положення особистості
подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні
акти повинні відповідати Конституції і її нормам.
Органи по
перевірці відповідності Конституції і їхнє значення.
Конституційний
контроль входить до числа найефективних засобів забезпечення верховенства
конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної
держави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленні
правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать
конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених
відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали
з'являтися закони, іменовані Конституціями. Як і інші закони, Конституції
потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних
держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи
законодавчої влади, оскільки вони приймають Конституції і відіграють вирішальну
роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути
ефективними і зусилля виконавчих органів.
Де-не-де до
конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це
відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього
є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті
органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й
означає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами.
Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди.
Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої
і виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дуже
стриманим.
Лише в останні
40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного
контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як
долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів
тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі
впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало
оригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівень
культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту
поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у
Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в
Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у
Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є
прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних
судів, звичайно верховні суди.
Конституційні
гарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і не
стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталених
процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних
гарантій. Римське право, що заклало класичні правові засади громадянського
суспільства, передбачало, наприклад, обмеження тривалості мови обвинувача
шостою годиною, в той час як обвинуваченому і його адвокатам можна було
виступати на свій захист дев'ять годин. Це правило, описане античним римським
юристом Плінієм молодшим краще, ніж будь-яка загальна декларація демонструє
гарантії права на захист у суді двотисячолітньої давності. Взагалі країни, що
ввібрали античні або деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи для
прав людини. Як правильно відзначав у 1869 р. відомий російський мислитель
Володимир Соловйов, "християнство за багато століть до прийняття у Франції
"Декларації прав і свобод громадянина" дарувало людям більшість з
відомих і найбільш значущих прав і свобод". Отже, конституційне
забезпечення прав людини складається з тексту самої Конституції, системи
конституційно-застосовуваних нормативних актів, а також рішень судів.
Конституційна декларація прав особистості була присутня практично в усіх "соціалістичних"
Конституціях, але не мала в дійсності механізму, який забезпечував би
реальність декларативних положень Основного Закону. Тому важливо засвоїти
конституційні уроки тих країн, де конституційно-правові гарантії прав
особистості реально, а не декларативно забезпечені протягом століть або,
принаймні, багатьох останніх десятиліть. Відомий англійський політичний діяч
XVIII століття Едмунд Берк справедливо писав: "Старі державні устрої
оцінювалися за результатами діяльності. Якщо народ був щасливий, згуртований,
багатий і сильний, то інше можна вважати доведеним. Ми вважаємо, що все добре,
якщо хороше переважає. Результати діяльності старих держав, звичайно, були
різні за ступенем доцільності; різні корективи вносилися в теорію, часом
взагалі обходилися без теорії, сподіваючись на практику". Для оцінки
реальності забезпечення прав людини конституційно-правова практика значно
важливіше чистої конституційної теорії, закріпленої у тексті відповідного
розділу Основного Закону. Як успішно діючої конституційної схеми можна визнати
тільки ту, яка забезпечила своїм громадянам максимально можливий для даного
періоду часу рівень розвитку прав і свобод. Так, античні Афіни або
місто-держава Флоренція епохи Відродження створили для своїх громадян
оптимальні для того часу умови для творчого розвитку, що вже саме по собі
дозволяє дати високу оцінку їх державно-правовій структурі. Великобританія -
країна неписаної Конституції - в певні століття забезпечувала своїх підданих
вищими стандартами свободи і добробуту. Такий же багатовіковий приклад
Швейцарії, Нідерландів чи Швеції. Масштаб системи конституційно-застосовуваних
нормативних актів США можна оцінити тільки після ознайомлення з численними
законодавчими актами, а також судовими рішеннями, що регламентують забезпечення
прав і свобод особистості. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р.
нічого не сказано про права особистості, а тільки підтверджена Декларація
людини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цією
скромною відсильною нормою стоять документи з найбагатшим
конституційно-правовим змістом. Досить процитувати статтю 16 Декларації прав
людини і громадянина 1789 р.: "Будь-яке суспільство, в якому не
забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не
конституційно". Права особистості в Конституції США гарантуються Біллем
про права та іншими подальшими поправками, а не змістом базового тексту
Основного Закону. Така структура нормативного регулювання прав людини нітрохи
не гірше будь-якої іншої Конституції, де всі основні права і свободи прописані
в тексті дуже ретельно. Державна практика Франції та США показує досить високий
рівень забезпечення прав людини, що є істинним критерієм якості конституційного
регулювання і забезпечується всією системою конституційно-правових нормативних
актів. Конституція Італії докладно перераховує права, в тому числі й
економічні, але в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав,
ніж американець чи француз. Конституція Японії 1947 р. наказує: "Народ
безперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні права
людини, гарантовані народу цією Конституцією, надаються нинішньому і майбутнім
поколінням в якості непорушних вічних прав". Далі в ст. 13 японської Конституції
вельми вдало сформульований критерій оцінки дієздатності держави щодо
дотримання конституційних гарантій: "Всі люди повинні поважатися як
особистості. Їхнє право на життя, свободу і на прагнення до щастя повинно бути,
оскільки це не порушує громадського добробуту, вищим предметом піклування в
області законодавства та інших державних справ". Однак, як уже говорилося,
навіть така деталізація конституційного тексту не забезпечує реальності
наданого права. Ця реальність забезпечується іншими законодавчими актами, а також
судовими органами. Якщо останні незалежні від інших органів державної влади, то
перспектива судового захисту є гарантією конституційного права. Тому
Конституція Японії в ст.76 особливо обумовлює: "Всі судді незалежні і
діють прислуховуючись до голосу своєї совісті; вони пов'язані тільки цією
Конституцією і законами". Вдале формулювання також у Конституції Франції,
де в ст.66 судова влада названа "берегинею особистої свободи".
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
|