Незалежність суду і його значення для обмеження будь-якої експансії з боку, наприклад, монархічної влади відомі ще з часів Старого Завіту. Протоієрей Олександр Мень, цитуючи відомого російського філософа М. Бердяєва, який писав про те, що у Святому Письмі "є багато убивчого" для концепції самодержавної монархії, робить дуже цікавий висновок: "У теократичний правлінні, заснованому Мойсеєм, вже знаходилися зародки ... такого суспільства, яке побудоване не на свавілля монарха, а на Конституції і законі. У цьому відношенні Біблія різко протистоїть майже всьому древньому Сходу. Звичайно, цей висновок відомого релігійного діяча може видатися для багатьох несподіваним, проте багато важливих правових, в тому числі і конституційно-правові, традицій походять саме з біблійних текстів, що надає цим традиціям додатковий духовний і моральний авторитет. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно-стосовно нормативних актів усіх рівнів. Тільки в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота і суперечливість законодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного та самостійного суду.

ІІ.2 Поняття інституту громадянства

У будь-якій державі правове становище особи багато в чому визначається економічною основою відповідної держави. Буржуазні революції, які знищили феодальні привілеї і станову нерівність, надали формально кожному індивідууму рівний правовий статус, матеріальним змістом якого є приватна власність. ''Надання рівних можливостей кожному громадянину передбачає відповідно до принципів конституціоналізму самостійну реалізацію їх насправді.'' [36] Ефективність подібної реалізації знаходиться в прямій і безпосередній залежності від матеріального статусу громадянина, тобто від характеру і розміру яка знаходиться в його володінні приватної власності. Таким чином, особистості надається повна свобода самостійно реалізувати свої можливості як у сфері економічної, так і політичної. Держава втручається в цей процес лише остільки, оскільки вона силою свого примусового апарату забезпечує зовнішні юридичні умови, в рамках яких діє особистість. Подібне положення створює ілюзію неупередженості держави по відношенню до будь-якої особистості незалежно від її соціального стану. Ця ілюзія культивується і підтримується всіма засобами ідеологічного впливу. Згідно класичним концепціям лібералізму особистість розглядалася автономною по відношенню до держави, якщо вона виконує перед ним всі свої обов'язки (сплата податків, військова повинність, дотримання законів). В індустріальному суспільстві становище значною мірою змінюється, так як держава, з одного боку, регулює певні сфери діяльності громадянського суспільства, а з іншого боку, воно починає здійснювати окремі соціальні функції (страхування від безробіття, безкоштовну початкову освіту, пенсійне забезпечення, безкоштовне медичне обслуговування), що створює для особистості можливість домогтися здійснення своїх окремих інтересів через державу. Товариство атомістичне за своїм характером, кожна складова його особистість, вважається незалежною по відношенню до іншої особистості. Це в свою чергу визначає індивідуалізм суспільства, в основі якого лежить свобода володіння і розпорядження власністю. К. Маркс зазначав: ''... право людини на свободу ґрунтується не на поєднанні людини з людиною, а, навпаки, на відокремленні людини від людини. Воно - право цього відособлення, право обмеженого, замкнутого в собі індивіда. Практичне застосування права людини на свободу є право людини на приватну власність... Ця індивідуальна свобода, як і це використання її, утворює основу громадянського суспільства. Вона ставить кожну людину в таке положення, при якому він розглядає іншу людину не як здійснення своєї волі, а, навпаки, як її межу''. Особистість перебуває у певних відносинах з державою, причому конкретний зміст цих відносин визначається перш за все тими правами і обов'язками, які в сукупності своїй становлять правовий статус особистості. Для закордонного конституціоналізму характерний дуалізм правового статусу особи, яка виступає у відповідних сферах або як людина, або як громадянин. Особистість виступає як людина у сфері економічній (громадянське суспільство) і як громадянин - у сфері політичній (політична спільність). Ця дуалістична концепція, що розділяє особистість на людину і громадянина та відповідно наділяє особистість правами людини і громадянина, втілена в тій чи іншій мірі в усіх Конституціях зарубіжних країн, як старих, так і нових. Найважливішою юридичною передумовою правового становища особистості в суспільстві є стан громадянства, тобто політична приналежність індивідуума до цієї держави, яка обумовлює характер політико-правових відносин між особистістю і державою. Державне право пов'язує з громадянством цілий ряд найважливіших правових наслідків, головним з яких є те, що фізичні особи можуть бути суб'єктами державно-правових відносин лише володіючи правовим статусом громадянина даної країни.

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Об'єм прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також об'єм що покладаються на нього цією державою обов'язків знаходяться в прямій залежності від наявності або відсутності у нього громадянства даної держави. Громадянство – це стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, що обумовлює взаємні права і обов'язки громадян і держави у випадках, вказаних в законі. Громадянин знаходиться під суверенітетом держави, і остання може вимагати від нього виконання обов'язків, навіть якщо він перебуває за кордоном. Держава зі свого боку повинна захищати громадян на своїй території і надавати їм заступництво, коли вони знаходяться за її межами. Закон СРСР про громадянство 1990 років визначав в преамбулі громадянство як політико-правовий зв'язок громадянина з державою. Це був явний рудимент тоталітаризму. Виходить, що якщо людина знаходиться в політичній опозиції до державі, точніше – до його правлячих кругів, не розділяє їх політики, то він начебто вже і не громадянин. На цьому, зокрема, будувалася та, що існувала до середини 80-х років антидемократична практика позбавлення громадянства і висилки «дисидентів», яким важко було скільки-небудь переконливо поставити скоєння злочину. Насправді ж громадянство – саме правовий, а жодним чином не політичний зв'язок людини з державою.

Громадянство було відоме вже в рабовласницьку епоху, коли громадянами могли бути, зрозуміло, лише вільні люди. Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. У конституційній державі інститут громадянства, що замінив колишнє підданство, став одним з проявів принципу рівноправ'я всіх членів суспільства, про що вже говорилося вище. В даний час термін «підданство» уживається лише в монархічних держава причому нині він зазвичай рівнозначний терміну «громадянство». У конституційному праві зарубіжних країн вживаються два терміни: громадянство і підданство. Перший характеризує належність особи до певної держави, його стійкий правовий зв'язок зі своєю державою, яка породжує, з одного боку, певні права та обов'язки особи по відношенню до держави (наприклад, право на рівний доступ до державної служби та обов'язок платити податки), а з іншого - права й обов'язки держави по відношенню до громадянина (наприклад, право відповідних державних органів дозволяти чи не дозволяти масові вуличні політичні демонстрації, обов'язок захищати право особистої власності). Громадянство передбачає двосторонні зв'язки, двосторонні права і обов'язки особистості і держави. Термін «підданство» застосовується в монархіях. Він відображає особистий зв'язок людини з монархом («підданий його величності»). У ряді монархій (наприклад, в Іспанії, Бельгії, Нідерландах) термін «підданство» замінений в Конституціях і законодавстві терміном «громадянство». У розвинених країнах ця різниця на ділі носить лише словесний характер: основи правового положення особистості в монархії Великобританії мало чим відрізняються від ситуації в республіці Франції. До того ж в останні десятиліття в європейських монархіях, у Японії та деяких інших країнах обидва терміни вживаються як рівнозначні, а замість підданства все частіше використовується термін «громадянство». У ряді держав перший термін взагалі виключений з широкого вжитку і застосовується лише за особливих церемоніях. У країнах, що розвиваються, у державах Арабського Сходу, в Африці зазначене розходження має істотне значення: підданий зобов'язаний бути особисто вірним монарху, населення виховується у відповідних традиціях, нерідко порушення вірності може бути суворо покарано.

У деяких мовах поняття громадянства позначається двома термінами, один з яких вказує на приналежність особи до даної держави, а інший – на його положення як би співправителя в державі. У німецькій мові це відповідно «Staatsangehrigkeit» (буквально «державна приналежність») і «Burgerschaft» (буквальне «громадянство»), у іспанському – «nacionalidad» (буквально «національність»). Наприклад, в ст. 30 Конституції Мексики говориться про порядок придбання «мексиканської національності», а згідно ст. 34 «громадянами Республіки є чоловіки і жінки, які, будучи мексиканцями, відповідають, крім того, наступним умовам: I) досягли вісімнадцятирічного віку; II) ведуть гідний спосіб життя.» Отже, хоча «мексиканець» і означає приналежність не до етносу, а до держави, але не всі «мексиканці» суть «громадяни». Втрата «національності» вабить втрату «громадянства», але не навпаки: можна втратити «громадянство», залишаючись «мексиканцем». У Великобританії відповідною «національністю» володіють поряд з британцями громадяни інших країн Співдружності, а «громадянством» – лише громадяни Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії. Об'єм прав в цих двох категоріях осіб різний. Громадянство, будучи основою правового положення людини в державі, одночасно є об'єктом одного з найважливіших його прав. Саме володіння громадянством надає людині можливість повною мірою реалізовувати свої всілякі права і свободи, включаючи участь в управлінні, і в той же час вабить виконання повною мірою обов'язків по відношенню до держави, включаючи його захист.

В унітарних державах існує єдине громадянство, так як громадянин вступає у відносини тільки з однією державою, існуючою на даній території. У країнах з федеративною формою державного устрою громадянство, як правило, подвійне - громадянство союзу і громадянство суб'єктів федерації. У багатьох випадках проголошення громадянства суб'єкта федерації залишається чистою декларацією. Громадянином суб'єкта федерації вважається кожен громадянин союзу, який постійно проживає на території даного суб'єкта. Переїзд, наприклад, у США з одного штату в іншій на постійне проживання автоматично тягне за собою зміну громадянства штату.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'язаний з юридично встановленими правами й обов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6