З юридичної точки зору, умова укорінення пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Інколи коло прав громадян, що натуралізуються, декілька вужчий, ніж в природжених. Наприклад, згідно розд. 1 ст. II Конституції США Президентом може бути вибраний лише природжений громадянин США, а для обрання до складу палат Конгресу встановлені 7- і 9-річний цензи громадянства, тобто конгресменом (членом Палати представників) або сенатором може бути вибрана особа, не менш зазначеного терміну, що полягає в громадянстві США.

Звичайною є вимога знання державної мови (досить складний іспит передбачений законодавством Латвії і Естонії, прийнятим у 90-х роках: у Латвії, наприклад, крім знання досконало латиської мови, потрібно добре знати історію країни з початку XX ст., А також мати предків, які жили в Латвії з цього ж часу); бути психічно здоровим і не мати деяких хвороб (наприклад, СНІДу); не бути зареєстрованим - зокрема, в документах Інтерполу - як терорист; не належати до партій, що виступають за насильницьку зміну конституційного ладу, і т.д. В окремих арабських країнах (Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія та ін) до громадянства можуть бути прийняті тільки мусульмани, а обличчя інших віросповідань, в тому числі подружжя, повинні для прийому до громадянства змінити свою релігію. Законодавство про громадянство окремих країн Тропічної Африки вимагає, щоб той, хто натуралізується «укорінився» у громаді, дотримувався тих звичаїв, якими керуються оточуючі. Вступ до шлюбу, як правило, не тягне автоматичного надання громадянства, хоча і полегшує його отримання. Лише в небагатьох країнах (наприклад, в Саудівській Аравії) громадянство автоматично надається жінці, котра одружилася з саудівським громадянином, але за умови, що вона мусульманка або приймає іслам. Надання права притулку особам, переслідуваним за політичними мотивами, за їх наукову, громадську, культурну діяльність, також не тягне автоматичного надання громадянства.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави.

Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація.

Поряд з розглянутими існують і інші, менш поширені способи набуття громадянства. До їх числа належать: оптація (вибір громадянства тієї чи іншої країни у зв'язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою, коли особа може залишити колишнє громадянство або вибрати нове, як це було, наприклад, в Алжирі після досягнення нею незалежності протягом трьох років після 1962 р.); трансферт (перехід території супроводжується зміною громадянства без права вибору, що буває рідко, але мало місце в деяких державах після другої світової війни); реєстрація (вона передбачає спрощений порядок набуття громадянства, якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни); відновлення громадянства (для колишніх громадян цієї держави). Ці способи також представляють собою індивідуальні (наприклад, оптація) або колективні (трансферт) різновиди натуралізації.

Громадянство дітей при зміні громадянства батьків змінюється в залежності від віку дітей. Зазвичай діти до 14-річного віку (у деяких країнах - до 12 років, у США та інших країнах встановлено ще менший вік) автоматично слідують за батьками, набуваючи без додаткових формальностей нове громадянство. Складнощі виникають, якщо громадянство змінює один з батьків. У такому випадку громадянство малолітньої дитини зберігається або змінюється за письмовою згодою батьків. При зміні громадянства дітей у віці 12 - 14 - 18 років (іноді до 21 року) зазвичай запитують про їхню згоду в присутності представника судового відомства, нотаріуса, іншого представника державних органів, а також педагога. Діти старше 18 років (у деяких країнах старше 20, 21 року) змінюють своє громадянство на загальних підставах, хоча якщо вони роблять це разом із батьками, то процедура дещо спрощується.

ІІ.4 Способи припинення громадянства

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.

Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадянства (апатризм). Як i подвiйне громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається негативно.

З iнститутом громадянства пов'язанi iнститути полiтичного притулку та екстрадицiї (видачi). Вони також спiввiднесенi як з нацiональним, так i з мiжнародним правом.

Конституцiї багатьох держав встановлюють основи правової регламентацiї притулку. «Іноземець, позбавлений у своїй країнi можливостi реально користуватися демократичними свободами, гарантованими iталiйською Конституцiєю, має право притулку на територiї Республiки», - записано в ст. 10 Конституцiї iталiї. У ст. 27 Конституцiї Болгарiї зазначено, що «Республiка Болгарiя надає притулок iноземцям, переслiдуваним за їхнi переконання або дiяльнiсть на захист мiжнародно визнаних прав i свобод». Водночас у деяких Конституцiях прямо забороняється видача iноземцiв, якi переслiдуються за полiтичну дiяльнiсть. Нерiдко в основних законах також забороняється видача iноземним державам своїх громадян. Окремi Конституцiї встановлюють загальнi засади правового режиму iноземних громадян.

У силу вчинення певних кримінальних або політичних злочинів будь-яка особа може бути позбавлена громадянства за вироком суду. Позбавлення громадянства може бути здійснено на основі адміністративного акта щодо осіб, які займаються небажаної для уряду політичною діяльністю.

Позбавлення громадянства здійснюється уповноваженими на це органами держави всупереч бажанням особи. У ряді країн дозволяється позбавляти громадянства тільки натуралізованих громадян за злочини, зазначені в законі, але іноді протягом лише певного терміну після натуралізації (наприклад, шести років в Австрії). В окремих країнах закон передбачає можливість позбавлення громадянства і вроджених громадян, але тільки за дії на користь іноземної держави, які заподіяли збитків державі громадянина, або за умисне ухилення від військової служби. У країнах Латинської Америки позбавлення громадянства (у відношенні як натуралізованих, так і вроджених громадян) використовується в якості додаткового покарання, якого призначає суд за деякі злочини (шпигунство та ін.) Новітні Конституції багатьох країн забороняють позбавляти громадянства. Втрата громадянства відбувається також у результаті розглянутих вище оптапії, трансферту та ін, в деяких з цих процедур є елементи добровільності, в інших - примусовості.

Позбавлення громадянства є санкцією держави відносно особи, що допускає недозволену поведінку. Зазвичай така міра застосовується лише до громадян, що натуралізуються, і те протягом порівняльний недовгого терміну після натуралізації. Так, згідно ч. 1 ст. 16 Основного закону для Німеччини «німецьке громадянство (Staatsangehrigkeit) не може бути відібране. Втрата громадянства може настати лише на основі закону, а проти волі особи – лише в тому випадку, якщо вона тим самим не стає особою без громадянства». Частина 2 ст. 11 Іспанської Конституції встановлює, що «жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєї національності»; що натуралізуються, отже, можуть бути позбавлені. Австрійський закон, що допускає позбавлення громадянства громадян, що натуралізуються, забороняє це після закінчення шести років після натуралізації. Не можна не пригадати у зв'язку з даним інститутом відмічене вище позбавлення громадянства соціалістичних країн як засіб позасудової розправи з «дисидентами». Законодавство про громадянство регулює також конфлікти відносно громадянства дітей у випадках різногромадянства батьків, існуючого спочатку або виниклого унаслідок зміни громадянства одним з них.

Висилка громадян з країни, яка раніше практикувалася в деяких державах тоталітарного соціалізму, в більшості країн заборонена. Відносно іноземців вона може бути здійснена, але тільки за постановою суду (Румунія). У Мексиці будь-якого іноземця може вислати орган виконавчої влади.

Екстрадиція (видача особи від однієї держави іншій для слідства і суду) можлива відповідно до міжнародного договору або без нього, але не допускається видача осіб, звинувачених у політичних злочинах. Зазвичай не видаються власні громадяни за злочини проти іншої держави або її громадян: таких осіб судить свій суд.

Складність, суперечливість і заплутаність сучасного законодавства про громадянство породили такі аномалії, як безгромадянство (апатриди) і подвійне громадянство (біпатриди).

Розділ ІІІ. Безгромадянство і подвійне громадянство

Безгромадянство і подвійне громадянство. Обидва стани, як правило, породжуються неспівпаданням принципів придбання і припинення громадянства в різних країнах. Особами без громадянства (аполідами або апатридами) є ті, хто не може довести наявність у них якого-небудь громадянства. Наприклад, згідно із згаданим австрійським законом знайдене на території Австрії дитя старше за шість місяців вважатиметься особою без громадянства. Стан безгромадянства може виникнути і в результаті припинення громадянства.

Найбільш частим випадком багатогромадянства є подвійне громадянство (біпатрізм), тобто приналежність особи до громадянства двох держав, що підтверджується відповідними документами. Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом ґрунту».

Наприклад, дитя, що народилося на мексиканській території від батьків-австрійців буде мексиканським громадянином за Конституцією Мексики і австрійським громадянином по австрійському закону. А згідно з чотирнадцятою поправкою до Конституції США, філіація відбувається за принципом «права ґрунту». Цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іноземців. Однак припускається можливість набуття громадянства на основі «права крові»: американським громадянином е особа, яка народилася за кордоном у батьків, які є американськими громадянами. Характерно, що в такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням народжених за кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці біпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за «правом крові», народившись на території іншої держави, де діє «право ґрунту», за звичайних умов буде вважатись і громадянином цієї держави. З іншого боку, особа, яка народилася на території США у громадян іноземної держави, де домінує «право крові», також може стати біпатридом.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6