|
Розрізняють кілька різновидів інформації, яка є таємницею [13, c. 650]:
Ø державна таємниця – це таємна інформація, що охоплює відомості у
сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної
безпеки та хорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди
національній безпеці України. Інформація, яка складає державну таємницю, є
суворо обмеженою до розголошення і розповсюдження прямою забороною Закону
України «Про державну таємницю» [22. ст. 93].
Ø комерційна таємниця – це відомості, пов'язані з виробництвом,
технологічною інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не є
державною таємницею, розголошення якої може призвести до економічних витрат; [13,
ст. 650]
Ø службова таємниця – це узагальнений перелік відомостей, доступ до
яких обмежений. Зміст, відомий особі, виконавцю службових обов'язків до
розголошення заборонений; [3. c. 134]
Ø професійна таємниця передбачає нерозголошення відомостей стосовно
економічної та особистої діяльності клієнтів, отриманої банками та службовцями
цих установ у процесі професійної діяльності; [13, ст. 650]
Ø конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у
володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і
можуть бути поширені за їхнім бажанням та на встановлених ними умовах.
Конфіденційна інформація, безумовно, має свою цінність через її невідомість бажання
отримати її третіми особами для використання в своїй комерційній або іншій діяльності.
Умовою надання захисту інформації виступає дотримання правокористувачем
всіх необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. При дотриманні
цих вимог під правила статті 200 ЦК підпадають будь-які знання, а також
практичний досвід спеціалістів, які використовуються в різних галузях господарської
діяльності: виробництво, торгівля, менеджмент, маркетинг та інші управлінську
послуги. Правокористувач на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей
(виняток із загальної норми регулюється законом або іншим правовим актом).
Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною
цінністю (хоча ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на її
розголошення ґрунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери
діяльності.
Певні категорії працівників зобов'язані зберігати в таємниці
відомості, до яких вони мають доступ в зв'язку з виконанням роботи або
службових обов'язків (банківський службовець, робітник зв'язку, податковий
інспектор, лікарі, страховий агент).
Основним цивільно-правовим способом захисту є відшкодування
завданих правонабувачем збитків (при визначенні їх розміру слід враховувати як
реальну шкоду, так і втрачену вигоду) [2, №45–46].
Об'єктами права інтелектуальної власності можуть бути не лише результати
інтелектуальної, творчої діяльності, а й інші об'єкти, а саме, засоби
індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг та інші
нетрадиційні об'єкти, які прирівняні до об'єктів права інтелектуальної
власності.
Згідно зі ст. 420 ЦК [3] об'єктами права інтелектуальної власності в Україні, зокрема,
вважаються:
Ø
літературні та художні
твори;
Ø
комп'ютерні програми;
Ø
компіляції даних (бази
даних);
Ø
виконання;
Ø
фонограми, відеограми,
передачі (програми) організацій
мовлення;
Ø
наукові відкриття;
Ø
винаходи, корисні моделі,
промислові зразки;
Ø
компонування (топографії)
інтегральних мікросхем;
Ø
раціоналізаторські
пропозиції;
Ø
сорти рослин, породи тварин;
Ø
комерційні (фірмові)
найменування, торговельні марки (знаки
для товарів і послуг), географічні зазначення;
Ø
комерційні таємниці.
Оскільки, на відміну від Стокгольмської конвенції, ст. 420 ЦК
не вказує на те, що до об'єктів інтелектуальної власності належать інші права,
що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і
художній сферах, постає питання, чи є перелік об'єктів, встановлений у ст. 420
ЦК вичерпним. Враховуючи ту обставину, що ст. 420 ЦК починається зі слів:
«До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать…» [23], можна
дійти висновку, що перелік невичерпний оскільки інакше слово «зокрема» не мало
б змістовного навантаження. Отже, як і Стокгольмська конвенція, ЦК визначає
поняття об'єктів власності шляхом невичерпного переліку результатів
інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона.
Об'єктами права інтелектуальної власності згідно з п. VIII ст. 2 Конвенції про
заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р.
(Стокгольмської конвенції) є:
Ø літературні, художні і наукові твори;
Øвиконавська діяльність
артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні передачі;
Øнаукові відкриття в
усіх сферах людської діяльності;
Øпромислові зразки;
Øтоварні знаки, знаки
обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
Øзахист проти
недобросовісної конкуренції;
Øусі інші права щодо
інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній
сферах.
У теорії цивільного права суб'єктивні права поділяють на особисті
немайнові і майнові права. Це стосується і об'єктів інтелектуальної власності.
Право інтелектуальної власності складається з особистих немайнових і (або)
майнових прав.
Немайнові права можуть бути поділені на два види:
Ø особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами;
Ø особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.
Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, є
право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо)
об'єкта інтелектуальної власності. У цьому випадку визнання автором породжує
для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст. 424
ЦК) [2].
Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими правами, є
право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності,
завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної
власності має наслідком виникнення нього права на відшкодування моральної
шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої
діяльності.
За своїм змістом особисті немайнові права суб'єктів авторського
права і суміжних прав та суб'єктів промислової власності певною мірою не
збігаються, тому їх варто розглянути окремо. До особистих немайнових прав
відносяться:
Ø право на визнання людини творцем (автором, виконавцем,
винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;
Ø право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права
інтелектуальної власності.
Крім цього:
Ø вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору,
якщо це практично можливо;
Ø забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;
Ø обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;
Ø на недоторканість твору.
Право авторства полягає у тому, що тільки дійсний творець того чи
іншого твору науки, літератури і мистецтва вправі називати себе автором
створеного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують обов'язки
всіх і кожного утримуватись від порушення даної правомочності автора. Право
авторства засвідчує факт створення даного твору конкретною особою, а це має
значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.
Право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності
визнається за творцем чи іншими суб'єктами лише за умови їх відповідності
вимогам закону. Творцем того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності може
бути тільки фізична особа; суб'єктом права інтелектуальної власності може бути
як фізична, так і юридична особа, в тому числі і держава. Творцем творчого
результату може бути будь-яка особа незалежно від її дієздатності. Суб'єктом
права інтелектуальної власності також може бути будь-яка фізична особа
незалежно від її дієздатності, а також будь-яка юридична особа.
Слід звернути увагу на те, що «творча правосуб'єктність» не збігається
з загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правилом настає з
досягненням фізичною особою вісімнадцяти років. Суб'єктом права інтелектуальної
власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна
особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за
допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).
Інші особи визнаються суб'єктами інтелектуальної власності, якщо
відповідно до Цивільного кодексу, іншого закону чи договору їм належать
особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності (наприклад,
видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором).
Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є
те, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двох
значеннях, по-перше, як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу),
по-друге, як суб'єктивне право.
Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.
По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які
разом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу особи. Саме
такого змісту права інтелектуальної власності стосуються ст. ст. 418
(поняття права інтелектуальної власності), 423 (особисті немайнові права
інтелектуальної власності), 424 (майнові права інтелектуальної власності), 425
(строк чинності прав інтелектуальної власності) ЦК [2, №45–46].
По-друге ч. 2 ст. 418 ЦК розкриває зміст права
інтелектуальної власності, як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що право
інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної
власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо
певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими
законодавчими актами.
Підводячи підсумок зазначимо, що інформація – нетиповий об’єкт
цивільного права, володіючий ознаками, які не відомі класичним об’єктам
цивільного права. А саме: а) нематеріальність; б) інваріантність по відношенню
до носіїв – та сама інформація може бути записана різними знаковими системами,
ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в)
розмноження – інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до
розповсюдження; г) здатність бути реалізованою, має тенденції матеріалізації,
тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку.
3.2 Нетипові послуги
В
економічному сенсі під послугою розуміється особлива споживча вартість, що
виникає в процесі праці, але отримала вона «специфічну назву послуги» тому, що
праця надає послуги не в якості речі, а в якості діяльності.
У
правовому сенсі послуга може носити троякий характер: фактичний, юридичний і
змішаний. До фактичної послугу можна віднести дії перевізника (ст. 358
ЦК), зберігача (ст. 416 ЦК), до юридичної – повіреного (ст. 386 ЦК) і
комісіонера (ст. 395 ЦК), до змішаної – експедитора.
Від
послуг слід відрізняти результат дії, внаслідок якого створюється конкретне
матеріальне благо, річ і яка віддільна від самої дії (наприклад, коли за
договором підряду будується житловий будинок). Навряд чи тут можна говорити про
результат дії як самостійному вигляді об'єктів цивільних прав, оскільки в
кінцевому підсумку йдеться про індивідуально-визначеної речі, хоча, безумовно,
договори підряду і мають свою специфіку. Навряд чи можна погодитися і з тією
точкою зору, що об'єктами цивільних прав є самі дії зобов'язаного особи. Сама
дія боржника не має для кредитора споживчого значення, для нього важливий
результат дії, який або створює новий матеріал об'єкт і є річчю (майном), або
невіддільний від самої дії і є послугою. У силу того, що річ або послуга здатні
задовольняти різні потреби суб'єктів правовідносин – вони і стають об'єктами
цивільних прав.
Послугам
притаманна своєрідна правова природа і спільні характерні ознаки. Вони:
Ø мають нематеріальний характер, а їх результат не набуває
уречевлюваного вигляду;
Ø тісно пов'язані з особою виконавця та процесом вчинення ним певних
дій (здійснення певної діяльності);
Ø не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця,
а існують як окреме явище – певне нематеріальне благо.
Сьогодні
існує багато різноманітних видів договорів про надання послуг.
Деякі
з них безпосередньо закріплені у ЦК (поіменовані договори). До них, зокрема,
належать договори: перевезення, транспортного експедирування, зберігання,
страхування, доручення, комісії тощо. Однак усі види договорів про надання
послуг неможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Наприклад, тільки
відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання
ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. [23] до фінансових належать
такі послуги: обслуговування платіжних документів, платіжних карток та дорожніх
чеків; довірче управління фінансовими активами; торгівля цінними паперами тощо.
З
урахуванням сказаного, звернемося до договору випробування автомобіля (у
практиці частіше зустрічається як його назва «тест-драйв автомобіля», її
найчастіше застосовують автосалони). Приблизно у 2001 році, внаслідок росту
матеріального благополуччя населення та активності українських підприємців на
міжнародному ринку, такі відносини почали виокремлюватися в Україні як договір
(за відсутності вивчення таких відносин наводимо приблизні дати).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
| 
