|
30 квітня 1885 р. за проектом міністра фінансів
Миколи Христофоровича Бунте при казенних палатах вводяться посади податкових
інспекторів. Вони займалися контролем за господарською діяльністю та розмірами
одержаних прибутків, викривали зловживання при зменшенні у звітах реальної суми
прибутків. Були введені також посади податкових ревізорів, які контролювали
діяльність місцевих установ та податкових інспекторів, (Додаток Ж) [29].
Завдяки всім цим заходам, уряду вдалося збільшити
податкові надходження, створити перевищення експорту над імпортом, розширити
запаси золота. Все це сприяло проведенню грошової реформи 1895-1897 рр., яку
підготував та впровадив у життя міністр фінансів Сергій Юлійович Вітте.
Фактично Вітте зробив те, що не змогли зробити його попередники: ввів золотий
грошовий обіг, забезпечивши тим самим майже до першої світової війни країну
твердою валютою та надходження іноземних капіталів. Паперовий рубль був
зрівняний із золотим. Було створено бездефіцитний бюдж Крім того, Вітте різко
збільшив оподаткування, особливо непряме. 1894 р. він ввів винну монополію, яка
невдовзі стала одним із головні джерел надходжень до бюджету (до 26,5% доходів
до казни).
П'ятим етапом є податкове законодавство України у
сфері культури та розваг на початку XX ст.
Сфера культури і розваг та питання взаємин з
державою (зокрема в контексті оподаткування) для нинішньої України є проблемою
не новою, законодавче ще остаточно не вирішеною та не вдосконаленою. Це й не
дивно, адже законодавча база оподаткування у цій галузі почала формуватися
відносно недавно. Втім Україна має історичний досвід такого податкового
законодавства. Його зародження припадає на початок XX ст., коли організація
культурного відпочинку і масових розваг громадян стала комерційною справою,
отримавши загальну назву "прилюдні вистави та гулянки" [35].
Податок на всі платні прилюдні вистави і гулянки
вперше на терені підросійської України (як і на всьому обширі Російської імперії)
було запроваджено законом від 5 травня 1892 року на користь добродійного
"Відомства, учрежденнаго Императрицей Марией". Оподаткуванню
підлягали всі спектаклі, концерти, бали, маскаради тощо; у театрах і цирках,
клубах і садах, різні виставки (крім сільськогосподарських), ярмарки з музикою,
приватні музеї (за винятком лекцій, народних читань тощо), перегони, біги,
звіринці, тири, каруселі та гойдалки. Такий збір стягувався шляхом продажу
марок, що наклеювалися на квитки і розподілялися за ціною на п'ять розрядів (2,
5, 10, 25 та 50 коп.). Контроль за цим покладався на поліцію, а продаж марок
провадився скарбницями.
Під час Першої світової війни законом від 22
листопада 1915 року в Російській імперії було запроваджено тимчасовий
військовий податок, який разом із добродійним збором був завеликим. Такі заходи
влади призвели до занепаду, зокрема театральної діяльності, і тому вже 30
серпня 1916 року його було зменшено, проте не відмінено. Одна полонина такого
податку надходила до державної скарбниці як військовий податок, а інша на
користь "Водометна, учрежденнаго Императрицей Марией". Особи, які
порушували цей закон, каралися штрафом у розмірі встановленого збору, що
збільшувався у 30 разів [29].
Після Лютневої революції 1917 року в Росії Тимчасовий уряд
не змінив вищезазначені збори. З утворенням у Києві в березні 1917 року
Центральної ради, а пізніше і її виконавчого органу - Генерального Секретаріату
як уряду автономної (пізніше - федеративної) республіки в Української Народної
Республіці де-юре діяло загальноросійське фінансово-податкове право. (Додаток З).
Таким чином, вищеозначені закони від 22 листопада 1915 року та від 30 серпня
1916 року зберігали юридичну силу на території України. Втім занепад під
впливом війни і революційних подій у 1917 році тогочасної "індустрії
розваг", порушення системи податкових зборів як на державному, так і на
місцевому рівнях обумовили практичне нівелювання податкових надходжень до
скарбниці. За таких умов наприкінці 1917 року у Києві міська дума встановила
власний податок на окремі театри столиці, що викликало обурення національних
діячів культури. Ситуацію ускладнила боротьба різних громадських органів, які
прагнули набрати владної чинності як у містах, повітах, краях, так
і в державі. Крім того, власні розпорядження щодо оподаткування закладів
культури здійснила Рада солдатських депутатів.
На зміну Українській Народній Республіці прийшла
Українська держава у формі Гетьманату генерала Павла Скоропадського.
Новостворений український уряд на чолі з Федором
Лизогубом більш практично підійшов до державної розбудови у різних сферах
господарського і культурного життя країни, у тому числі і до взаємовідносин так
званих видовищних заходів і закладів та проблеми їх оподаткування. За
Гетьманату в Україні відбулася відносна стабілізація економіки і фінансової
системи. Національна валюта зміцнила своє становище тощо. Такі ознаки
стабілізації поряд із поверненням гетьманом права на приватну власність й
ініціативу, сприяли відродженню і збільшенню в країні приватних закладів
культурного відпочинку, розваг тощо. В Україну, особливо до Києва, масово
потягнулися представники заможних класів з Петрограду, Москви та інших
російських міст.
Те що сьогодні називається індустрією розваг
(щоправда на початку XX ст. цей процес важко кваліфікувати як
"індустрію" з огляду на рівень суспільно-економічного розвитку), вже
тоді давало немалий зиск її діячам, які згідно з чинним законодавством змушені
були частину своїх прибутків віддавати державі.
Невдовзі законопроект, поданий Міністерством
фінансів, було розглянуто заступниками урядових міністрів (журнали малої ради
міністрів від 27, 28, 30, 31 травня та 3, 4 червня 1918 р.), які постановили:
"Законопроект ухвалити з тим, щоб половина
надходжень від зазначеного податку грошей була в рівних частинах призначена на
потреби народної освіти і державного опікування" [41].
14 червня 1918 року Закон про оподаткування
прилюдних вистав та гулянок було затверджено Гетьманом Павлом
Скоропадським. Розмір цього податку встановлено
пояснювальною запискою міністра фінансів, наступний: з квитків, ціною менше 50
коп. - 5 коп., з 50 коп. до 1 крб. - 10 коп., з 1 крб. до 1 крб. 50 коп. - 20
коп., від 1 крб. 50 коп. до 2 крб. - 35 коп., з 2 крб. доЗ крб. - 50 коп., від
3 крб. до 4 крб. -- 80 коп., з 4 крб. до 5 крб. - І крб., від 5 крб. до 8 крб.
- І крб. 50 коп., з 8 крб. до 10 крб. - 2 крб., а з квитків, що коштують більше
10 крб. - 1/5 вартості всього квитка.
Закон встановлював, що "податок з
прилюдних вистав та гулянок і пеня за невиплату податків, що збираються у
розмірі, який установлено законом 22 листопада 1915 року та 30 серпня 1916 року
надходять до прибутку Державної скарбниці".
"Постанова Фінансової палати, - як зазначав
§ 8 Закону "Про оподаткування прилюдних вистав та гулянок" - за
порушення законів про податок з прилюдних вистав та гулянок у розмірі не більш
200 карбованців вважається остаточною і виконується владою Фінансової палати в
беззаперечному порядку" [2].
Що стосується українських театрів, то уряд
гетьманату з метою допомоги у становленні та розвитку багатьом з них надав
статус державних (у тому числі й вищезазначеному театру Садовського). Це дало
можливість театрам отримувати значні на той час грошові асигнування з Державної
скарбниці, що широко відомо сьогодні з наукової і популярної
літератури про здобутки уряду Гетьмана Павла Скоропадського на ниві науки,
освіти, культури і мистецтва.
Павло Скоропадський змушений був зректися влади в
оточеному військами Директорії Кисві, яка одразу після своєї перемоги
проголосила відновлення Української Народної Республіки. Згідно з зазначеним
законом усі театральні видовища у сфері оподаткування поділялися на три групи, а
саме на тих, що звільнялися від оподаткування:
а) всякого роду українські вистави;
б) сільські народні вистави;
в) робітничі вистави;
г) кіно та театральні вистави, в яких завжди
демонструються фільми з українськими написами й театральні вистави - українські
концерти (ті, в яких текст до виконання, афіші, програми викладалися
українською мовою), видовища, гулянки, улаштовані коштом і засобами державних і
громадських культурно-освітніх, мистецьких чи наукових закладів, а не приватних
підприємців [41].
5 % театрального збору встановлювалося для видовищ,
які мають культурно-освітнє й художнє значення, а саме:
а) оперні вистави;
б) драматичні вистави у тих театрах, що ставлять
у вечір тільки одну виставу;
в) симфонічні концерти;
г) балетні вистави.
20 % податку сплачувалося з вистав "що не
мають культурно-освітнього чи художнього значення", а саме:
а) всякі вистави, видовища й розваги, улаштовані
в ресторанах, кафе-шантанах, кабаре і всяких інших закладах ресторанного
характеру;
б) кінотеатральні вистави;
в)
мініатюри;
г) фарси;
д) опереточні (опереткові) вистави; е) літні
садові гуляння з виставами характеру иар'єте. Як видно, закон мав виразний
соціальний і національний характер і був далекий від досконалості, через що
Директорії невдовзі довелося його скасувати для доопрацювання [12].
Невдовзі
у січні 1919 року Директорія під тиском наступаючих більшовицьких військ
евакуювалася з Києва, а Україну охопила кривава громадянська війна, що в
підсумку закінчилася крахом української державності. З 20-х років розпочався
новий радянський період вітчизняної історії з новим соціально-політичним,
економічним ладом, з новою формою господарської, грошової податкової системи
тощо початку XX ст.
1.2 Функції податків та принципи оподаткування в
Україні
Вітчизняна фінансова наука при вивченні природи
податку традиційно приділяє значну увагу дослідженню проявів конкретних функцій
цієї категорії, без визначення яких неможливе розкриття суспільного призначення
податків.
Функції податку — це вияви його
сутності в дії, спосіо вираження його властивостей [21].
Виходячи із сутності податку як категорійного
поняття та враховуючи те, що податки виступають необхідним елементом
централізації частини вартості національного продукту в бюджеті для державних
суспільних благ і засобом перерозподілу цієї вартості, можна визначити дві
функції цієї категорії: фіскальну і розподільчо-регулюючу ( Додаток И).
Вказані функції мають об'єктивний характер та
існують з моменту виникнення податків. Але конкретні прояви їх рис пов'язані з
умовами суспільного розвитку. Тому пошук основних функцій це хибний шлях
дослідження податків як економічної категорії [3].
Спочатку податки в усіх державах вводились з
метою виконання фіскальної функції, тобто забезпечення держави джерелами
грошових коштів для фінансування державних витрат. Пізніше держави більшою чи
меншою мірою почали використовувати податкові ставки і податкові пільги з метою
регулювання соціаль-но-скопомічни\ процесів, і податки почали виконувати
регулюючу функцію, тобто впливати на відновлення (стимулювати чи стримувати
його темпи, збільшувати чи зменшувати нагромадження капіталу і платоспроможний
попит населення) і сприяти рішенню різноманітних соціальних завдань (таких, як
захист низь-кооплачуваних осіб, перерозподіл доходів для забезпечення соціальне
незахищених верств населення, здійснення ефективної демографічної політики).
Однак на сучасному етапі розвитку і модернізації
механізмів оподаткування відбувається свого роду диверсифікація функціонального
призначення фіску, тому на теоретичному рівні у складі основних податкових
функцій можна умовно виділити певні під-функції залежно від того, на реалізації
якого з аспектів впливу оподаткування акцентується увага або прояв якого ефекту
в межах головної функції є найбажанішим у конкретній соціально-економічній
ситуації.
Такий підхід, по-перше, суттєво не ускладнює
понятійного апарату фінансової науки. По-друге, дає змогу чітко і з достатньою
мірою деталізації зрозуміти специфічне призначення податків як самостійного
фінансового явища і водночас уникнути концентрації уваги на дії податків, що
мас "побічні, зовнішні для фіску соціальні наслідки" [21].
Так, суть фіскальної функції полягає
в тому, що з допомогою податків формуються фінансові ресурси держави. Фіскальна
функція забезпечує об'єктивні умови для утворення матеріальної основи
функціонування суспільства. За її допомогою реалізується велика частина
суспільного призначення податків, проявляються конкретні форми утворення
грошових фондів держави, які забезпечують виконання покладених на неї функцій.
Податки виступають основним (найважливішим) джерелом доходів бюджетів різних
рівнів. Об'єктивне існування податків як основного джерела доходів передбачає:
а) надходження їх рівномірно в календарному
розрізі (рівнона-пруженість);
б) стабільність надходження;
в) податки повинні рівномірно надходити на всіх
територіальних рівнях.
Що ж до інтерпретації фіскальної функції, то в
сучасній фінансовій літературі спостерігається використання змішаної
марксистської і немарксистської наукової термінології. Так, одна група
науковців і практиків вважає, що податки акумулюють у бюджетних фондах держави
частину створеного національного доходу (вартості необхідного і додаткового
продукту). Друга вже застосовує понятійний апарат західної економічної науки,
де податки виступають частиною вартості ВВП чи ВНП, а третя комбінує обидва
підходи. Таку дещо заплутану ситуацію в науці у перехідний період ми розцінюємо
як об'єктивно неминучу. Адже фінансова наука також переживає трансформацію. Так
чи інакше держава, будучи учасником розподільних процесів, примусово відчужує у
вигляді податкових вилучень частину вартості створених у суспільстві благ
(продукту) для формування своєї казни, що доводить тісний взаємозв'язок між
податковими функціями [8].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
| 
