|
Соціальна
(публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення) відносини між людьми з
приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної
для даного соціального колективу волі (інтересу).
Державна
влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві
соціальна влада має публічний (суспіль ний) характер, то в
класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною
владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце,
як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і
приватному житті громадян.
Державна влада —
публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що
утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства
на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус.
Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного
апарату.
Відповідно до ст.
6 Конституції "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу
на законодавчу, виконавчу та судову". Реалізація цього принципу покликана
запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного
органу, що, як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля у керівництві
державою і суспільством.
Державна влада -
не лише соціальне явище. З юридичної точки зору - це ще й
конституційно-правовий інститут. Проте, комплексного дослідження державної
влади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і досі не
проводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших складових
конституційного права завжди були питання організації і здійснення державної
влади. Між тим усі без винятку підручники з державного права радянської доби
взагалі уникали розкриття сутності цього інституту.
Мабуть, певні
труднощі у з'ясуванні змісту державної влади пояснюються й тим, що ця категорія
є предметом дослідження не лише вчених-юристів, а й політологів, філософів,
економістів, істориків та ін. Тому доцільно з'ясувати зміст державної влади з
позицій саме юридичної науки.
В Конституції
України законодавчо закріплено насамперед єдине джерело державної влади в
Україні, яким згідно зі ст. 5 Конституції визнаний лише народ. Народові надано
право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки такий лад визначений у
розділах І-VIII і XII Конституції України, то є всі підстави вважати, що народ
України згідно з ч. З ст. 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу в
країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або
посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовою
якого є державна влада.
Здійснення
державної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавче
розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють -
фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії
поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів або
за демократичним принципом поділу влади.
5.
Поняття
типу держави, формаційний та цивілізаційний підходи
Типологія — це теорія про
типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить,
що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер,
на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати,
чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.
Тип держави — сукупність
держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей
і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих)
відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового
(класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного
розвитку.
Тип держави характеризується:
• елітою (класом,
соціальною групою), що перебуває при владі;
• системою виробничих
відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;
• системою методів і
засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм
власності;
• реальним (а не
декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю
у суспільстві;
• рівнем
культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.
Є два підходи до
типології держав:
Формаційний
цивілізаційний
Формаційний підхід
заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій
(їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний
тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає
рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний.
Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі
виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої
відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і
заміни їх новим економічним ладом.
Поняття історичного типу
держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності
держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі
його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії
відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну
основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.
При такому підході
держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно
пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав
(рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін
виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну
державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське
комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як
антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних
(цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також
некоректних трактувань сутності комуністичної формації.
Класово-формаційний
підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі
до 90-х років XX ст.
Інший підхід —
цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття
«цивілізація], її рівень, досягнутий тими чи іншими
народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов,
Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і
співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками
суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією»
відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю
культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших
ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої
спільності усім державам, що живуть в її межах.
Виходячи із ступеня
духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету,
географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу
поділяють цивілізації на:
• первинні;
• вторинні.
До первинних цивілізацій
віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та
ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави
Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.
Первинним цивілізаціям
притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава
забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування
суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише
ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах
діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна,
арабська та ін.).
Вторинні цивілізації
(держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі
відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і
культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і
все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях.
Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до
ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації.
Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських
держав.
Відмінність
цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття
сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у
даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності
та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі
не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими,
але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.
Таким чином, відповідно
до цивілізаційного підходу:
(1) сутність держави
визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням,
спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;
(2) політика держави — не
стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду
суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;
(3) розмаїття
національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.
Кожний з двох підходів
має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка
соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі,
крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу
належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору
залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна
схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного
підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього
історичного типу.
Однак слід віддати
належне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролі
чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх
типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не
можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами
(рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій
такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що
за формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну
сутність суспільства і держави.
Якому з двох підходів до
типології держав слід віддати перевагу?
З позицій
загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX
ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології
сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів
держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінки
цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її
комплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний
підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини —
економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьому
різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення
минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не
як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і
соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських
цінностей.
Відзначимо, що
класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.
Типи держав за рівнем
захисту прав і свобод людини:
- правові: держави з режимом
конституційної законності;
- неправові: або держави
з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.
Типи держав за способом
набуття влади:
— легітимні (набуття
влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);
— нелегітимні, але
існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).
6.
Поняття
та види функцій держави
Функції держави —
головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і
такі, що характеризують її сутність.
Функції держави не можна
ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і
відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках
(повноваженнях), закріплених за ними.
Наведені нижче функції
держави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не
класових), що забезпечують об'єктивне існування людей.
Можна класифікувати
функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами,
способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.
Функції держави за
засобами її діяльності:
— законодавча;
- виконавча
(управлінська);
— судова;
- правоохоронна;
— інформаційна.
Функції цивілізованої
держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і
зовнішні.
Внутрішні функції забезпечують
внутрішню політику держави: 1) політична — вироблення внутрішньої політики
держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
2) економічна —
регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку
виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм
власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;
3) оподаткування і
фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю
за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою
податків;
4) соціальна —
забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення
їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних
суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20
| 
