Як визначають фахівці, істотною особливістю економічної політики царизму у ХУІІІ - на початку ХІХ ст. було державне втручання в економіку, що виявлялося, зокрема, у фінансуванні господарства як з коштів казначейства, так й коштів Державного банку. Формою фінансування за рахунок ресурсів банку були так звані нестатутні позики, що надавалися всупереч статуту в секретному порядку. До них відносилися інвестиції банку в облігації та акції приватних підприємств. [102] Коропецький І.С. Українська економічна думка в ХІХ ст. - К., 1991 р. - С. 29; Оглоблін О. Проблема української економіки в науковій літературі і громадській думці ХІХ-ХХ ст. - Нью-Йорк, 1953. - С 14. Крім державних, в Російській імперії діяли й місцеві дворянські банки, що виникли ще в першій половині ХІХ ст., в тому числі і на території України та Прибалтики. Можна також згадати Земське кредитне товариство Царства Польського, що було засноване у 1825 р.

Однак банківській системі держави, що була майже не розвинена й представлена, фактично, декількома фінансово-кредитними установами, заснованими на державній формі власності, не вистачало можливостей (як на рівні правового регулювання, так відсутності капіталів) для реального розвитку та розміщення коштів у виробничу сферу. Банківська система Росії була підпорядкована інтересам бюджету, який постійно носив дефіцитний характер. Внаслідок цього використання емісійного права стало монополією казначейства, що, зазвичай, не сприяло стабільності національної валюти.

На підтвердження цього факту служить також й побудова фінансових органів та підпорядкування банківської системи країни уряду. Зокрема, з заснуванням у 1802 р. міністерств, управління фінансами було доручено Міністерству фінансів. При цьому Міністерство фінансів не лише завідувало доходами й видатками та справами державного кредиту, але на нього також були покладені збори, що прямо відносяться до галузі внутрішньої політики (з торгівлі, промисловості, приватного кредиту тощо). Як зазначав професор С.І. Іловайський, у відомстві Міністерства фінансів під наглядом Ради Державних кредитних Установлень перебували також державні кредитні установлення, а саме: Комісія погашення боргів, Державний банк, Ощадні касі, Державний дворянський земельний банк, Селянський поземельний банк, Збережна каса і Позикові каси. Рада Державних Кредитних Установлень складалася з Голови Державної Ради, Міністра Фінансів, Державного Контролера, шести членів з виборів від дворянства й шести членів з виборів від купецтва. Міністру фінансів була підвідомчою також Експедиція Заготовлення Державних Паперів. [186] Учебник финансоваго права С.И. Иловайскаго. - Одесса, Типо-Хромо-Лит. А.Ф. Соколовскаго, 1904. - С. 41- 42.

При проведенні аналізу діяльності держави в банківській сфері не можна не згадати реформаційну діяльність М.М. Сперанського. Серед основних його праць, що відіграли значну роль у проведенні реформування фінансової системи держави (в тому числі й банківської) слід назвати “Вступ до укладення державних законів (План загального державного перетворення)” 1809 р., “План фінансів” на 1810 рік.; пізніше - “Записка про монетний обіг”. Ці роботи, і в першу чергу, „План фінансів” були базою для проведення значних реформ в сфері грошового обігу, кредиту й бюджету. Так, “Планом фінансів” передбачалося введення срібного монометалізму в Росії; срібний рубль проголошувався єдиною монетною одиницею. Це було закріплено маніфестом 1810 р. Сперанський М.М. визначав в своїй роботі, що „побудова постійної монетної та кредитної системи заключає в себе три головних предмети: 1) сплату кредиту попереднього або погашення асигнацій; 2) встановлення кредиту нового, або заснування банку на сріблі; 3) введення кращої монетної системи. [242] Сперанский М.М. План финансов. 1810 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. /Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. - С. 81. Основні положення монетної системи, викладені М.М. Сперанським, діяли до кінця ХІХ ст., до реформи Вітте, коли Росія перейшла до золотого монометалізму.

З іншого боку, саме той факт, що уряд повністю контролював банківську сферу, сприяв залученню коштів від населення, яке мало високу ступінь довіри до керівництва держави. Не слід забувати, що йдеться про першу половину ХІХ ст., коли Росія перемогла у Вітчизняній війни над Наполеоном, і державність була значно зміцнена. Тому абсолютно логічно, що у другій чверті ХІХ ст. відбувся великий приток вкладів населення до кредитних установ, оскільки в очах населення стабільність кредитних установ й міцність держави ототожнювалися. Характерним для цього часу стала часткова заміна паперових грошей на вкладні свідоцтва (білети) кредитних установ, які завдяки державній гарантії вкладів розглядалися при розрахунках саме як різновид банкнот. Як писав в своєму дослідженні „Досвід теорії податків” у 1818 р. відомий діяч Н.І. Тургенєв „сторіччя кредиту настає для всієї Європи. Вдосконалення системи кредитної піде поряд із вдосконаленням політичного законодавства, в особливості із вдосконаленням системи представництва народного”. [246] Тургенев Н.И. Опыт теории налогов. 1818 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. - С. 268.

Політика, що проводилася М.М. Сперанським, заклала базу для реформування законодавства у сфері діяльності кредитних установ. Однак наголос ставився на підтримку поміщицького класу. Всі основні елементи кредитної політики були спрямовані на полегшення умов надання позик поміщикам. Переважно, спеціальними царськими маніфестами збільшувався термін, на який дворяни могли отримати банківський кредит, для них знижувався відсоток за позики. В якості прикладу можна навести “Правила про вклади і позики в державних банківських установах” 1830 р., за якими позики видавалися поміщикам на термін до 26 і 37 років. Відсоток був знижений з 6 до 5. Якщо проаналізувати структуру тогочасного банківського сектору, слід визнати, що останній був представлений, переважно, державними кредитними установами, діяльність яких спрямована, скоріше, на підтримку економічного курсу уряду, ніж на створення реального ринку позичкових капіталів. Комерційний кредит був розвинений дуже слабо. Ця ситуація ускладнювалася тим, що європейські країни, зокрема, Італія, Франція, Англія, вже мали достатньо розвинені банківські системи. Слід було терміново реформувати кредитну систему шляхом залучення приватних капіталів та створення вигідних умов для їх розміщення у матеріальну сферу.

Лише у 1860 - 1861 рр. була проведена кредитна реформа, яка заклала підвалини для створення кредитної системи капіталістичного типу, і яка найбільше відповідала реаліям економіки держави, що стрімко розвивалася. Як зазначає В.О. Венгерська, друга половина ХІХ ст. в історії України пов'язана з введенням в життя низки загальноімперських реформ як політичного, так і економічного плану. Вони стимулювали розвиток капіталізму, про що свідчить безліч актів: це й розвиток промисловості (в південній Україні - гірничо-видобувна галузь на Катеринославщині та у Донецькому вугільному басейні, на Правобережжі - цукрова промисловість), це і надзвичайне пожвавлення в торгівлі як у внутрішній, так і в зовнішній. Не обійшли ці реформи й мережі фінансово-кредитних установ. [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - Київ, 1997. - С. 6.

Оскільки розвиток капіталізму у Росії відбувався в умовах жорсткої регламентації економічного життя з боку держави, це обумовило й постійне втручання в процеси становлення та зростання капіталістичної кредитної системи, початком створення якої було заснування у 1860 р. Державного банку. В його статуті, затвердженому в травні 1860 р. зазначалося, що Державний банк утворюється “для пожвавлення торгових оборотів і упорядкування грошової та кредитної системи”. Відповідно до затвердженого Статуту Державний банк підпорядковується безпосередньо Міністру Фінансів (ст. 24). [185] Уставъ Государственнаго Банка. - С.-Петерьбургъ, Типо-литография Р.С. Вольпина. - 1904. Загальне управління Банком покладається: 1) на Раду Банку; 2) на Керуючого Банком. При Раді під найближчім начальством Керуючого банку перебуває: 1) відділ кредитних білетів; 2) юрисконсульт; 3) судовий відділ; 4) центральна бухгалтерія; 5) інспекція; 6) канцелярія; 7) управління Державними Ощадними Касами (ст. 26).

Державний банк став нащадком ліквідованих казенних банків, які слугували, переважно, для кредитування дворянства та уряду. „Державний банк виник на руїнах дореформеної кредитної системи, та певним чином, уповноважував її функції, разом з тим, він був покликаний сприяти пожвавленню торгівельних оборотів та зміцненню кредитної системи. І все ж він не став “банком банків” на початковому етапі, а був, по суті, комерційним банком, приймаючи внески та відкриваючі поточні рахунки, обліковуючи векселі та надаючи позики під заставу товарів, коштовних металів та цінних паперів”. Підтвердження цього факту є положення статті 72 Статуту Державного банку, згідно якої Державному Банку надається право здійснювати наступні комерційні операції: 1) облік векселів та інших строкових зобов'язань; 2) видачу позичок та відкриття кредитів; 3) прийом вкладів: грошових і на зберігання; 4) покупку та продаж векселів та інших цінностей; 5) перевід сум та інші комісійні операції. Державний банк Російської імперії мав своєрідні риси: відсутність емісійної самостійності (випуск кредитних білетів на вимогу уряду); впровадження в собі функцій відділення державного казначейства (випуск за спеціальною вказівкою кредитних білетів з комерційною метою, переоблік векселів інших банків тощо). - [189] Хромов П.А. Экономическое развитие России в ХІХ-ХХ вв. - М., 1950. - С. 401. Фактично, російська економіка отримала міцну кредитну установу, що діяла на комерційних засадах, гарантом стійкості якої була по суті державна скарбниця. Первісно його капітал становив 15 млн крб., а у 1879 р. він був збільшений до 25 млн крб. Банк мав право обліковувати векселі, покупати і продавати процентні папери, видавати позички. Право самостійної емісії банку було надано Державному банку лише після 1897 р.

Для проведення своєї діяльності, Державний банк повинен був мати розгалужену мережу своїх представництв. Зокрема, він мав три контори та 24 відділення у великих містах України. У Києві діяла контора Держбанку, в містах Вінниці та Житомирі були відкриті його відділення. Починаючи з 1864 р., коли керуючим конторою став М.Х. Бунге (який пізніше став міністром фінансів), у газеті “Киевлянин” почали постійно публікувати баланси контор та проводити своєрідний “лікбез” населення по банківських операціях, тобто, пояснювалось, що є актив, пасив, чому та як мають отримати дивіденди за акціями вкладники. [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - С. 8. Контора починала свої операції, маючи невелику суму вкладів, оскільки розмір вкладів бувшої Контори Державного комерційного банку (на базі якої, безпосередньо, і була започаткована контора Державного банку після реформи 1961 р.) під впливом подій, пов'язаних із Кримською війною, значно зменшився. На початок 1869 р. вклади досягли рівня 1851 р. - 10 млн крб. [506] Статистический временник Российской империи. Серия ІІ. Вип. 11; Статистика русских банков // СПб, 1875. - С. 83.

Поступово почала формуватися й власна кредитна система України. Так, якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси. Така розгалужена мережа кредитних установ дозволяла швидко здійснювати грошові переводи як в межах самої України, так і в межах Російської імперії та за кордон; здійснювати розрахункові операції та вкладати вільні грошові кошти в обігу з метою отримання доходів.

Запроваджена кредитна система відіграла визначальну роль в процесі розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі. [39] Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. - К.: Либідь, 1996. - С. 458. М.Ф. Орлов зазначав, що „важливість приватного кредиту в державному розумінні полягає в тому, що він розповсюдженням своїм заохочує народну промисловість, роблячи всі вільні капітали доступними для людей винахідливих, чесних та розсудливих”. [238] Орлов М.Ф. О государственном кредите. 1832 год. /Цитується за: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. - С. 301.

У 1862 р. було затверджено Положення про міські громадянські банки, а у 1871 р. - Положення про порядок заснування кредитних установ земствами; у 1872 р. - Положення про порядок заснування приватних кредитних установлень. [94] Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. - М., НП “Журнал Вопросы экономики”, 2001. - С. 337. Відповідно до останнього сума кредитів, наданих без забезпечення, не могла перевищувати десятої частини оплаченого основного та запасного капіталів приватних кредитних банків. Облік ними соло-векселів без забезпечення або з забезпеченням нерухомістю, придбання ними нерухомості не для використання в банківських цілях не допускалося. Мінімальний розмір капіталу новостворюваних банків повинен був складати не менше 500 тис крб. Банки зобов'язані були публікувати баланси за формою, затвердженою Міністерством фінансів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72