|
У колегії дев'яти
архонтів виділялися три посади архонта: посада архонта-епоніма,
архонта-базілевса і архонта-полемарха Архонт-епонім очолював міська влада;
призначав тих хто фінансував хорові й театральні конкурси; відав справами сім'ї,
нащадків, в особливості вдів і сиріт; його іменем називався рік поточний.
Архонт-базилевса головував в ареопаг, відав культовими жертвопринесеннями,
порядкував орендою земельної власності храму, керував театралізованими
урочистостями. Архонт-полемарх відав військовими ділами, керував збором
пожертвувань і атлетичними змаганнями в честь загиблих на війні, вів судові
справи Метек (іноземців).
Решта шість
архонтів іменувалися фесмофетамі (знавцями постанов народних зборів) і були
зайняті відправленням правосуддя, віднесених до ареопагу юрисдикції. Вони
повинні були записувати найважливіші законоустановленія та зберігати їх для
подальшого використання в судових спорах. Архонти мали право вирішувати справи
остаточно. Роль охоронців законів виконували також і Ареопагіта (члени
ареопагу), що поєднували цю роль з розпорядчого владою щодо кар та стягнень без
права на апеляцію.
Діяльність усіх
посадових осіб підпорядковувалася деяким організаційним діловим принципів:
виборність великих посадових осіб на основі голосування у народних зборах або
вибори по долі на дрібні посади; однорічний термін відправлення посади із
забороною на заняття двох посад одночасно і на два терміни (крім
воєначальників-стратегів); особиста підзвітність народним зборам або геліее
після закінчення терміну (особливо з фінансових питань); змінюваність
(перебування на посаді не більше ніж один раз); колегіальність (за винятком
посад архонта-епоніма, архонта-базилевса і архонта-полемарха); відсутність
багатоступеневою чиновної сходи; підконтрольність результатів й способів
обрання судової перевірці та ін Умови використання персонального підбору та
обрання мав таке пояснення: всі громадяни остільки рівні у своїх політичних
правах, оскільки відправлення службових обов'язків можна довірити випадку і тим
самим волі богів, що цей випадок контролюють. Голосуванням за окремим
персональним кандидатурах вибирали тільки на військові посади.
Причина відмінності
процесу функціонування схожих інститутів у різних народів пояснюється
специфікою умов, які сприяють природному розвитку даного інституту чи навпаки
перешкоджають йому. Вивчаючи історію судового процесу англійців і французів у
період ранньофеодальної монархії, можна виділити таку спільну рису, як участь
представників місцевої громади у вирішенні спірного питання. Так, у Франції
правосуддя здійснювалося шляхом залучення членів місцевої громади через
інститут журата (лат. jurata – клятвені завірення), що заснований на звичаєвому
праві, та рекогніторес (лат. recognitores – розпізнавати, розглядати),
заснований на позитивному праві. Суть призначення цих інститутів полягала у
тому, що особи у кількості 12-ти чоловік, які ймовірно могли знати про
обставини справи, вирішували питання про спірний факт. Такі особи виступали у
процесі в першу чергу у ролі свідків, а після принесення присяги розглядали
справу по суті і виносили вердикт, на основі якого судді постановляли рішення.
Всі приватні питання розглядалися за участю інституту журата. Інститут
рекогніторес залучали лише до розгляду певної категорії справ і за наявності
спеціального дозволу (бреве) герцога чи верховного судді. Таким чином, досить
часто одна процедура переходила в іншу [52, с. 39-41]. Однак про подальший
розвиток цих судових інститутів, що могли б розвинутись у суд присяжних, нам не
відомо. Отже, незважаючи на твердження прихильників концепції французького походження
суду присяжних про зародження даного інституту саме у Франції у 829 р. за часів
судових реформ короля Людовика Благочестивого (814-840 рр.) та поширення його
дії в Англії після норманського завоювання в XI ст. шляхом запровадження у
судовій системі [134, с. 116; 68, с. 6], слід визнати хибність цієї концепції,
оскільки у Франції даний інститут не зміг розвинутись у суд присяжних у
власному сенсі.
У англійців
необхідною передумовою для створення суду присяжних став фріборг, своєрідна
адміністративно-територіальна одиниця, члени якої несли солідарну матеріальну
відповідальність, засновану на круговій поруці, як наслідок сусідської
солідарності, що існувала в Англії ще в англосаксонський період. Збори сотні,
на які поділявся фріборг, відбувалися щомісяця, де вирішувалися в першу чергу
земельні спори, завірялися цивільні угоди – договори і заповіти, а також
розглядались незначні кримінальні справи. На таких зборах всі місцеві мешканці
спільно виконували суддівські обов’язки; головуючий (ельдормен) лише формально
керував процесом проведення таких зборів і забезпечував виконання вироків [22,
с. 1-2].
Одним із засобів
доведення істини була присяга очищення, яка характеризувалася тим, що
обвинуваченому надавалося право запросити дванадцять осіб, які б могли клятвено
підтвердити його невинуватість. Якщо таким шляхом обвинуваченому не вдавалося
довести свою невинуватість, залишалося лише звернутися до ордалій, тобто до
«суду божого». Саме у такій процедурі вирішення спірних питань вбачають зачатки
процесу за участю суду присяжних. Однак для даного періоду характерним є відсутність
чіткого розподілу повноважень між суддею і присяжними, які одночасно виступали
в ролі і свідків, і суддів. Англосаксами також ще не застосовувалося принесення
присяги у судовому процесі. Присягу у процес привнесли нормани разом із
поєдинком, який також не був знайомий англійцям [18, с. 221-222].
Отже, і в
англійців, і у французів функціонував інститут, який можна назвати прототипом
суду присяжних: судова влада здійснювалася у процесі плідної співпраці
постійних і тимчасових суддів. Однак з часом у Франції народні судді були
витіснені із сфери судочинства професійними суддями остаточно, в той час як в
Англії суд присяжних ніколи не переставав діяти.
Тому більшість
дослідників вважає, що суд присяжних суто англійський інститут, який міг
зародитися лише на теренах англійських правових звичаїв, оскільки ні у Франції,
ні у будь-якій іншій державі не було передумови для зародження журі, а саме –
фріборгу, інституту суто англосаксонського. В той же час поєднання
англосаксонських і французьких правових звичаїв після норманського завоювання,
тобто запровадження французького інституту рекогніторес на ґрунті англійського
звичаєвого права, сприяло розвитку журі з наступним утворенням дворівневої
структури суду присяжних – великого (обвинувального) і малого (судового) журі.
Назви велике і мале
журі пояснюються тим, що до складу великого журі входили представники всього
графства у кількості близько 23 осіб, а мале журі включало 12 осіб, які мали
безпосереднє відношення до злочину: жили поблизу місця злочину чи належали до
однієї сотні з обвинуваченим.
Як було зазначено
раніше, суд присяжних почали залучати спершу у сфері цивільного судочинства і
лише для вирішення земельних спорів. Однак починаючи з XIII ст., за часів
правління Генріха III (1216-1272 рр.), до юрисдикції суду присяжних було
віднесено всі категорії цивільних справ, а з 1304 р. у судах загального права
було закріплено правило, згідно з яким всі позови «про порушення володіння»
повинні розглядатися за участю присяжних засідателів. В результаті виявилося,
що зі зменшенням числа реальних позовів і особистих позовів «про борг» і «про
утримання» фактично всі позови в судах загального права почали розглядатися за
участю присяжних у складі 12 осіб, де не було поділу на велике і мале журі [122, с. 273].
У сфері
кримінального судочинства процес становлення суду присяжних як правомочного
інституту починається за часів Едуарда Сповідника (1042-1066 рр.). Так,
обов’язок фріборгу полягав у передачі королівському судді того із своїх
співчленів, який здійснив злочин. Якщо це було неможливо, то глава і два члени
фріборгу, до якого належав біглий злочинець, з главою і двома членами кожного з
трьох найближчих фріборгів, що в сукупності становило 12 осіб, мали засвідчити
клятвою, що вони непричетні ні до злочину, ні до втечі злочинця [18, с. 213].
У справах, де не
було приватного обвинувача, члени громади повинні були розпочати розслідування
в інтересах короля і представити обвинуваченого перед судом. Провідна роль на
таких зборах надавалася шерифу, який щомісяця збирав суд графства і два рази на
рік об’їжджав із ревізією фріборги свого графства, де заслуховував обвинувальне
журі, що складалося з 12-ти правоздатних громадян. Після того як 12 присяжних
визнавали обвинуваченого винним, він повинен був пройти очищувальну присягу зі
співприсяжними чи звернутися до ордалій. Якщо ж особу виправдовували, вона
знову ставала членом фріборгу [52, с. 43, 49]. Таким чином, в результаті
трансформації інституту солідарної відповідальності утворилося обвинувальне
журі.
Подальше
удосконалення інституту суду присяжних відбулося за часів Генріха II (1154-1189
рр.), який провів радикальне реформування існуючого порядку судочинства,
видавши у 1174 р. Нортгамптонський указ про заснування асизів. Спочатку асизами
називали засідання зборів королівської ради. Потім цим терміном почали називати
ордонанси, що приймалися на таких зборах. Однак, з часом цю назву отримали
суди, в яких проводилася процедура, встановлена ордонансами: суддя ставив
питання присяжним про факти, що відомі їм особисто, і виносив вирок на основі
їх одностайного рішення [3, с. 153].
Продовжуючи
судову реформу, Генріх II ввів інститут роз’їзних (мандруючих) суддів. Англійські
зібрання законів, відомі під анонімними назвами Fleta і Britton, що датуються
часовим проміжком від правління Генріха II до Едуарда II, вказують на те, що
роз’їзні судді на першому засіданні змушували приводити до присяги все чоловіче
населення, що досягло п’ятнадцятирічного віку. Це правило ґрунтувалося на
традиції, котра сягає глибоко корінням часів правління англосаксонських і
датських королів Єдгарда, Єтельреда і Кнута, коли особи чоловічої статі
п’ятнадцятирічного віку вступали у мирову гільдію і давали клятву затримувати і
передавати королівському судді всіх підозрілих осіб, а також не надавати
допомогу злочинцям.
З часом, на
зборах начальників сотень, кожен з них зобов’язувався представляти зі своєї
сотні по чотири лицарі. Чотири лицаря, в свою чергу, зобов’язувалися під
присягою вказати (кожний із своєї сотні) на 12 осіб – лицарів чи інших вільних
осіб. Такі особи повинні були заявити на допиті у комісара, чи не було вчинено
злочинів, надати відомості про особу злочинця чи підозрюваного у вчиненні
злочину. Внаслідок судової реформи Генріха II обвинувальне журі підпало під
юрисдикцію королівської курії та її органів на місцях – юстиціаріїв, що суттєво
обмежило юрисдикцію шерифів у сфері судочинства як по цивільним, так і по
кримінальним справам. З часом більш незначні справи також були вилучені з
юрисдикції шерифів і передані на розгляд мировим суддям за участю присяжних
засідателів [52, с. 50-51].
Велике значення у
становленні суду присяжних в Англії дослідники надають Великій Хартії
Вольностей 1215 р., що припинила свавілля королівських чиновників. Так, у
статтях 38, 39 цього документу визначається, що жоден королівський чиновник не
може притягувати до відповідальності, тримати у в’язниці, позбавляти власності
тощо вільну особу не інакше як на підставі закону і доведених обвинувачень та
за законним вироком рівних їй громадян [42, с. 349]. В утворенні судового (малого) журі
велику роль також відіграла відміна ордалій, що були засуджені церквою на чолі з
папою Інокентієм III у 1215 р.
З часів правління
Едуарда III (1327-1377 рр.) відбулося реформування складу журі: присяжні почали
обиратися виключно з числа лицарів графства, а не з членів окремо взятих
сотень, як раніше. Присяжні приводилися до присяги, за порушення якої
передбачалися досить суворі покарання. Вердикт присяжних мав бути одностайним,
інакше присяжні, що не погоджувалися з думкою більшості, вибували, а колегія
суду присяжних поповнювалася новими засідателями. Перша письмова згадка про одностайний
вердикт зустрічається у 1367 р., коли коронний суд відмовився прийняти рішення
присяжних засідателів, які визнали підсудного винним за підсумками голосів, що
розподілилися як одинадцять проти одного. Саме заява присяжного, який утворив
меншість, що краще він помре у в’язниці, ніж погодиться звинувачувати, змусила
суд переглянути дане рішення і підхід до прийняття присяжними вердикту взагалі.
З того часу вимога щодо одностайності стала обов’язковою [136, с. 179].
Остаточне
відділення обвинувального журі від судового мало місце у 1351 р., оскільки
вважалося, що одні і ті ж особи не могли бути одночасно і обвинувачами і
суддями. Велике журі на основі наданих доказів, до яких належали і заслухані
показання свідків, вирішувало чи повинно бути визнане обвинувачення таким, що
заслуговує довіри, чи воно є безпідставним. Не менше як 12 присяжних з 23
повинні були визнати обвинувачення ґрунтовним, оскільки в іншому випадку воно
не мало подальшого ходу [18, с. 218].
Присяжні судового
(малого) журі виступали на перших порах скоріше як свідки, ніж судді, внаслідок чого їх
рішення часто викликали недовіру: королівські судді, ігноруючи їх думку,
скликали натомість повторно велике журі. На початку XVI ст. було запроваджено
процедуру відкритого доведення доказів перед присяжними, що вимагало
необхідність чіткого розмежування питань факту і права. З того часу, як суд
почав викликати незалежних свідків, судді стали звертати увагу присяжних на
значущість їхніх свідчень, представлені у суді докази та аргументи сторін,
давати присяжним своєрідні настанови щодо цих свідчень. Присяжні самостійно
приймали свої рішення у нарадчій кімнаті, а суддя на основі їх вердикту виносив
остаточне рішення. В той же час судді не завжди правильно розуміли свій
обов’язок роз’яснення закону присяжним, натомість розуміли його як право
втручатися у компетенцію присяжних, вимагаючи винесення вердикту згідно з
думкою головуючого судді. Внаслідок цього виникали складнощі у взаємодії між
коронними суддями і присяжними засідателями. Така самостійність присяжних
засідателів при прийнятті рішення, що не узгоджувалося з думкою коронного
судді, яку він висловив у заключній промові, могла призвести до негативних
наслідків: за рішення, що суперечили настановам судді, присяжні каралися
штрафами і тюремним ув’язненням або ж викликалися на суд зіркової палати. Суд
над присяжними (process of attaint) здійснювала колегія з 24 осіб, і у випадку
визнання їх винними, присяжні засуджувалися до позбавлення волі, втрачали
громадянські права, вся їх власність підлягала конфіскації, в той час як
сторона, що програла процес, знову набувала всіх позбавлених на основі
квазінесправедливого вердикту прав [22, с. 2]. Таке свавілля суддів корони за
часів Генріха III, Едуарда III було за правило.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19
|
