|
Таким чином, унаслідок розвитку суспільства, становлення
англійської державності журі присяжних було остаточно оформлено як правову
субстанцію, діяльність якої спрямовувалася на захист громадян від сваволі
влади, і тим самим журі розглядалося як необхідний державно-правовий
демократичний інститут [114, с.28, 29].
Англосаксонська модель суду присяжних майже повністю
сприйнята США, а також багатьма англійськими колоніями, які формували основи
свого права під впливом англійського законодавства. За справедливим зауваженням
С.І.Добровольської, розбіжності між англійським судом присяжних і судами
присяжних у цих країнах викликані не його модернізацією, а скоріше
національними та соціально-політичними умовами життя, що склалися в цих країнах
[30, с.34].
Право людини, обвинуваченої у вчиненні злочину, бути
судимою рівними їй за станом розглядається як фундаментальний елемент
правосуддя в Сполучених Штатах. Американське коріння права на суд присяжних
бере початок від Великої Хартії Вольностей 1215 р. як основи британських
конституційних свобод. Подальший розвиток законодавства США відбувався багато в
чому самостійно.
Створюючи
Конституцію США, її засновники вважали за необхідне включення суду присяжних до
системи кримінального правосуддя, оскільки не безпідставно гадали, що суд
присяжних зможе стати останнім захистом для тих, хто вважав себе обмеженим
унаслідок незаслужених утисків або очевидної несправедливості.
Право бути
судимим судом присяжних міститься в розділі 2 статті II Конституції Сполучених
Штатів, де говориться, що «за винятком імпічменту, той, що вчинив злочин, має
судитися судом присяжних». У Шостій поправці до Конституції Сполучених Штатів
також сказано: «При всякому кримінальному переслідуванні обвинувачений має
право на швидкий і публічний суд безсторонніх присяжних...» Гарантії, надані
розділом 2 статті II і Шостою поправкою до Конституції, є обов’язковими для
всієї федеральної судової системи США і забезпечують право на суд неупереджених
присяжних «у всіх кримінальних справах». Однак Верховний Суд США прийняв більш вузьке
тлумачення конституційного права на суд присяжних. Зараз суд присяжних
гарантований стосовно всіх небезпечних і менш небезпечних злочинів. Злочин
вважається небезпечним, якщо припустиме за кримінальним кодексом покарання за
його вчинення перевищує шестимісячний строк тюремного ув’язнення. Суд за участю
присяжних не надається у разі, коли злочин класифікується як дрібний і за його
вчинення може бути призначено покарання у виді шестимісячного строку ув’язнення
або більш м’яке покарання (рішення Верховного Суду США в справі «Шефф проти
Шнаккенберга», 1966 р.) [17, с.7].
Крім федеральної
судової системи штати створили власні судові органи. Права обвинуваченого в суді
штату не застерігаються ні в статті II розділу 2, ні в Шостій поправці. Тому
спочатку обов’язковість суду присяжних для федеральних судових органів не
вважалася стосовною кримінальних справ, розглянутих судами на рівні штатів.
Суди штатів обґрунтовували це Чотирнадцятою поправкою до Конституції США. Однак
Верховний Суд США вирішив, що гарантоване Конституцією США право бути судимим
судом присяжних є «...основним для американської системи правосуддя» і
реалізація закладеного в Чотирнадцятій поправці до Конституції США положення
про те, що «...жоден штат не може... позбавити будь-яку особу життя, волі або
власності без належної правової процедури має здійснюватися саме через суд
присяжних» (рішення Верховного Суду США в справі «Дункан проти (штату) Луїзіани»,
1968 р.). Право на суд присяжних дозволяє «...враховувати норми моралі та
поєднати правосуддя з милосердям, коли докази свідчать про те, що обвинувачений
винний у злочині або причетний до нього». З того часу і донині право бути
судимим судом присяжних гарантовано Конституцією США в кримінальному
судочинстві як на федеральному рівні, так і на рівні штатів.
У
цивільному судочинстві право на розгляд справи судом присяжних гарантується
сьомою поправкою до Конституції США. У свою чергу право на суд присяжних у
цивільних справах має бути закріплено в конституції відповідного штату США.
Сьому поправку тлумачать таким чином, що право на процес у суді присяжних
поширюється тільки на «позови за законом», але не на «позови по праву
справедливості». Звичайно цей термін означає, що процеси в судах присяжних не
проводяться у справах, котрі вимагають особливих засобів судового захисту. Так,
право на суд присяжних відсутнє у разі подання позову на одержання судової
заборони, або на розлучення, або на порядок регулювання особливих умов
контракту. Однак право на суд присяжних існує в справах із заподіяння тілесних
ушкоджень або заподіяння майнової шкоди, а також на випадки порушення
контракту, що тягнуть за собою істотні фінансові втрати, тощо. В сучасних
умовах у судах першої інстанції США фактичні аспекти судових справ вирішуються
судом присяжних або ж сторони відмовляються від цього права. Є особливості
також у тому, що в різних штатах існують свої відмінності щодо того, чи
зобов’язане одне журі присяжних йти за раніше винесеним рішенням іншого журі
того ж суду. Коли різними журі приймаються суперечливі рішення з одного й того
самого питання, такий конфлікт вирішується його переглядом у верховному суді
штату.
В юридичній
літературі було проведено серйозний теоретичний аналіз інституту суду присяжних
у Сполучених Штатах Америки. У цьому дослідженні розглядатимуться лише основні
організаційні риси інституту суду присяжних США порівняно з Англією.
Американському судочинству відомі дві форми залучення
присяжних до розгляду судових справ – велике і мале журі. Велике журі
називається так за традицією, бо раніше складалося з більшої кількості
присяжних, ніж мале журі. До його складу входить від 15 до 23 присяжних, а до
малого – завжди не більше 12 осіб.
Основною функцією
великого журі є перевірка обґрунтованості обвинувальних актів прокурора.
Ефективність
великого журі як механізму захисту від незаконного обвинувачення, за оцінкою
американських юристів, досить слабка. За даними статистики, за результатами
попереднього слухання справи в суді припиняється від 5 до 15% справ, у той час
як після розгляду справи великим журі – від 3 до 8 %. Це призводить до
обмеження сфери діяльності великого журі. Так, згідно з Правилами кримінального
судочинства в районних федеральних судах затвердження обвинувального акта
великим журі обов’язкове лише тоді, коли йдеться про злочин, що карається
смертною карою.
Журі присяжних,
що розглядає справу по суті, прийнято назвати малим журі через те, що його
склад не повинен перевищувати 12 чоловік, але не може бути меншим 6 (рішення
Верховного Суду США в справі «Беллью проти штату Джорджія», 1978 р.). Правила
кримінального судочинства в районних федеральних судах установлюють таке:
«Присяжних має бути 12, але в будь-який момент до винесення вердикту сторони
можуть застерегти в письмовій
формі за згодою суду, що журі складатиметься з будь-якого числа, меншого від
12». Тут простежується аналогія із сучасним англійським правом, за яким вердикт
може виноситися не 12, а 11 або 10 присяжними.
До функцій малого
журі входять оцінювання доказів і винесення вердикту з питань факту, тобто
встановлено чи ні подію злочину і винність підсудного.
У федеральних
судах і в більшості окружних судів штатів залишається класичне уявлення про
присяжного, як про «суддю факту». Присяжні у своєму вердикті лише вирішують
питання про винність або невинність особи, а професійний суддя визначає міру
покарання. Проте за законодавством деяких штатів США присяжні у своєму вердикті
повинні також вирішувати і питання покарання (наприклад, про застосування
смертної кари та ін.).
Слід зазначити,
що в судовому процесі головуючий (професійний суддя) має процесуальні
можливості впливати на присяжних, особливо у федеральних судах. Так, він має
право не тільки керувати ходом судового засідання, а й рекомендувати присяжним,
як їм слід оцінювати ті чи інші докази в справі, радити, який вердикт
(обвинувальний чи виправдувальний) їм слід винести.
Суд присяжних у
Франції почав перероджуватися на своєрідний суд шеффенів. Завершення цього
процесу відбулося в 1941 р. під час фашистської окупації. Було скасовано дві
окремі колегії (присяжні засідателі та професійні судді) і вирок виносився
судом у складі шести присяжних і трьох професійних суддів. Цю фактичну
ліквідацію суду присяжних юридично було оформлено Ордонансом від 25 лютого 1945
р. Вплив професійних суддів на перебіг процесу став вирішальним, аж до того, що
обвинувальний вирок нав’язувався присяжним усупереч думці більшості. Про таку
практику красномовно свідчать цифри. Так, якщо в 1929 р. кількість виправдувальних
вироків, винесених судом присяжних, становила 38%, а в 1938 р. вона скоротилася
до 25%, то в 1951 р. становила лише 9% від загальної кількості винесених
вироків [8, с.5].
Прийнятий у 1958
р. новий КПК Франції остаточно відмовився від інституту самостійного журі
присяжних, лише формально залишивши в законі термін «присяжні». Стаття 356 КПК
Франції передбачає: «Суд і журі радяться, а потім голосують за допомогою подачі
бюлетенів» і далі в ст. 362 КПК: «У разі позитивної відповіді щодо питання про
винність суд невідкладно обговорює питання про міру покарання». Як видно з
тексту закону, суд присяжних у його класичному розумінні в сучасній Франції
відсутній [9, с.37].
Крім Німеччини, серед країн, що запозичили багато
судоустрійних і судочинних положень КПК Франції 1808 р., у тому числі і суд
присяжних, були Нідерланди (суд присяжних існував у цій країні в період
французького панування з 1810 до 1813 р.), Люксембург (суд присяжних діяв у цій
країні з 1848 до 1868 р., розглядаючи кримінальні справи про політичні злочини
і про порушення законів про пресу), Греція (система судів присяжних діяла в цій
країні з 1834 до 1968 рр. і була замінена колегією спільно функціонуючих суддів
і присяжних) [105, с.70].
Як видно із
досвіду Франції та інших держав, суд присяжних у його класичному розумінні в
деякіх державах континентальної системи права нестабільний і починає швидко
перероджуватися, поступово віддаляючись від класичної форми суду присяжних до
суду шеф фенів [14, с.8–12].
Однак з цього не випливає, що в
конкретній країні континентальної системи права одночасно не можуть існувати
суд присяжних у його класичному варіанті і суд шеффенів. Прикладом цього може
бути сучасна Австрія.
Сучасний
суд присяжних у Російській Федерації не скопійовано сліпо із зарубіжного зразка
та суду присяжних Російської імперії.
По-перше,
зберігається змішана форма процесу, коли попереднє слідство організовано
інквізиційним чином, ведеться негласно і без ознайомлення обвинуваченого з
усіма доказами до завершення всіх слідчих дій; у суд обвинувальна влада
перепроваджує справу, де подаються матеріали за і проти обвинуваченого;
зрозуміло, свідки та експерти виступають як об’єктивні джерела доказів, не
будучи «на стороні обвинувачення або захисту».
По-друге,
російський судовий розгляд, на відміну від англосаксонського, не розпадається
на два, відділених один від одного кількома місяцями, етапи: постановлення
вердикту і винесення вироку; покарання визначається суддею в тому ж процесі,
хоча і без участі присяжних засідателів.
По-третє,
обвинувачений може вибирати між традиційним провадженням, коли справа
розглядається професійними суддями і судом присяжних; право вибору мають і
підсудні в англосаксонських країнах, але, як правило, воно пов’язується з
визнанням вини (той, хто уклав угоду з органом кримінального переслідування,
стає перед суддею, який призначає покарання після нетривалого слухання, а той,
хто заперечує свою вину, переносить спір у засідання з присяжними).
По-четверте,
присяжні у своїх висновках не обмежені жорстко напутнім словом головуючого,
оскільки вирішують лише питання факту і винності (невинності в розумінні
Кримінального кодексу) [89, с.69].
Навпаки,
американські присяжні отримують докладну інструкцію з викладом тонкощів
кримінального закону і відповідають на єдине загальне питання про винність у
злочині певного типу. Зрозуміло, розібратися з тим, «чи винний Х у вбивстві
другого ступеня», можна лише безмежно довіряючи суддівському тлумаченню закону.
Російські професійні судді пояснюють присяжним засідателям зміст кримінального
закону, але питання для їх вирішення формулюються докладно, з описом у них
фактичного боку обвинувачення. У напутньому слові підсумовуються докази і
коротко викладаються позиції сторін – обвинувача, потерпілого, захисника,
підсудного.
Відомо,
що на правильно сформульоване питання будь-яка розсудлива людина здатна знайти
адекватну відповідь. З урахуванням цього формулюються основні, допоміжні та
окремі питання, що підлягають вирішенню колегією присяжних засідателів.
Згідно
з ч.1 ст. 339 КПК РФ щодо кожного з діянь, у вчиненні яких обвинувачується
підсудний, ставляться три основних питання, що визначають головний зміст
вердикту:
1)
чи доведено, що діяння мало місце;
2)
чи доведено, що діяння вчинив підсудний;
3)
чи винний підсудний у вчиненні цього діяння.
Висновки
присяжних не можуть ґрунтуватися на припущеннях, перед ними не можуть ставитися
питання про ймовірність винності підсудного у вчиненні діяння. Крім того, у
запитальному листі недопустима постановка питань про винність інших, крім
підсудного, осіб.
Зробивши екскурс в історію виникнення суду присяжних у
країнах загального права і країнах європейського (континентального) права,
логічним буде вивчити питання про становлення суду присяжних в Україні.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19
|
