|
Важливе значення
щодо обмеження компетенції суду присяжних було «нерозуміння» реакційною
частиною суспільства окремих його вироків. Зокрема, виправдального вироку в
1878 р. з обвинувачення В.3асулич, такого ж вироку в 1883 р. Київського
окружного суду в справі М.Свиридова тощо. Нерозуміння глибинних коренів
винесення присяжними зазначених вироків не лише пересічними громадянами, а й
державними мужами було також причиною дискусій щодо обмеження прав присяжних —
аж до створення спільної колегії коронного та присяжного суду.
Поступове
обмеження компетенції та прав суду присяжних не залишилося поза увагою як
вчених, так і юристів-практиків, котрі розділилися на два табори — прихильників
та «реформаторів» цього суду. До прихильників, крім названих вчених, слід
віднести таких відомих юристів як І. Фойницького, А. Коні, В. Спасовича, А. Лихачова
та інших, їхні погляди на компетенцію і право присяжних проявлялися як на
підставі аргументованої критики уже введених у дію нових положень, так і
суперечок стосовно окремих теоретичних питань цього суду. Зокрема, у праці [93],
виданій в Україні, проф. В. Полузанов критично аналізує погляди опонентів
діяльності суду присяжних — Вальтера та Брадзького щодо місії присяжних. Перший
доводив недоречність чинного законодавства, згідно з яким місія присяжних
засідателів під час вирішення питання про ставлення у вину підсудному його
діяння ширша від місії щодо цього питання коронних суддів; що присяжні за
чинними законами мають право визнавати підсудного невинним також з інших
підстав, ніж ті, які означені у кримінальному законі (ст. 92). Брадзький
пропонував ввести у закон положення, яким би судді взагалі, а присяжні
засідателі — особливо, не були пов'язані з причинами неможливості поставлення у
вину діянь підсудному, означених у ст. 92 Уложення про покарання. Пропонувалося
зазначити у законі, що за наявності у справі причин, які унеможливлюють
поставлення у вину підсудному діянь, передбачених в Уложенні, суд зобов'язаний
не ставити йому ці діяння у вину. Окрім того, останній може негативно вирішити
питання про ставлення у вину також з інших виявлених у справі причин, які
зовсім не означені законом [93, с. 33]. В.Полузанов на основі аналізу статей
чинного закону логічно доводить неспроможність аргументів та шкідливість для
діяльності суду присяжних як пропозицій Вальтера, так і Брадзького.
Помітною у
історії змагань поглядів та відстоювання суду присяжних у XX ст. є стаття
М.Чубинського [129]. У ній відображено чотири головні напрями думок стосовно
цього суду: звуження компетенції суду присяжних; усунення даного суду від
справ, у яких підсудний визнає свою вину; підпорядкування вердиктів присяжних
контролю коронного суду; об'єднання суду присяжних і коронного в одну колегію.
Ці
«реформаторські» спроби, скеровані на послаблення суду присяжних, були у полі
зору державної комісії, що переглядала судові статути. На їх підтримку інколи
лунали голоси. Однак у опублікованих проектах судових статутів зазначені
«реформаторські» пропозиції відображення не знайшли. Автор вказує: «якби
законотворці їх прийняли, то, можливо, реформа виявилася б згубною не лише для
суду присяжних, а й взагалі для російського правосуддя». Але законодавець їх не
прийняв. Проте у 1903 р. вийшло роз'яснення Сенату. Він заявив: присяжні не
мають права виправдовувати обвинувачених, які зізналися; голови судів
зобов'язані кожен раз нагадувати про це присяжним; захисники, які переконують,
що за вказаних умов присяжні мають право виправдовувати підсудного, підлягають
дисциплінарній відповідальності. Таке роз'яснення суперечить чинному
законодавству і відкидає суд присяжних у середньовіччя.
Наукові дискусії
щодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступних
моментів: якісного його складу; участі адміністрації у процесі формування суду;
відхилення присяжних обвинувальною і захисною сторонами. Не вдаючись у
подробиці окремих аргументів, зазначимо, у результаті цих дискусій за Законом
1884 р. змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складання
списків, та право відхилення присяжних засідателів. За Законом 1887 р. для
присяжних засідателів підвищено ценз — читати російською мовою (замість її
знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано
статутами 60-х pp.[23, с. 171].
Зазначені зміни
були оцінені прихильниками суду присяжних переважно негативно. Наприклад, щодо
зменшення кількості відхилених засідателів (з 12 до 6 осіб), що передбачалося
Законом 1884 р., то Г.Джаншієв вбачав у цьому великий крок назад руського
судового законодавства^, 158]. Такого висновку він дійшов на основі аналізу
європейського і американського законодавства, якими передбачалось широке право
відхилення присяжних. У Америці підсудний з огляду на важливість справи міг
відхилити від 10 до 20 присяжних (обвинувач — тільки 5); у Франції — від 6 до
12; у Італії — 8; а у Німеччині — від 6 до 9 осіб [57, с. 158]. Критикувався
також штат комісій для формування чергових списків присяжних засідателів, який
фактично був у руках адміністрації.
Аналізуючи
погляди щодо судового процесу, приходимо до висновку: вони стосувалися змісту
формулювання запитань для суду присяжних головою суду, його участі в управлінні
перебігом процесу, ставлення до колегії, допиту підсудних тощо. Окрім того,
важливе значення стосовно цього питання належало присяганню засідателів. Під
впливом аргументу доцільності економії часу дана процедура стала необов'язковою
для кожного окремого засідання лише на 28-му році існування суду присяжних.
Таким чином, розглянуті
на підставі аналізу історичної літератури з науково-прикладних питань
функціонування суду присяжних, введеного в Україні судовою реформою 1864 p.,
робить можливим формулювання наступних висновків. Історія суду присяжних в
Україні досліджена недостатньо, що унеможливлює повне оцінення його значення в
розвитку суспільства. На теренах України такий суд запровадився поетапно,
нероздільно з поширенням його в Російській імперії. У процесі обгрунтування та
створення статутів, що регламентували діяльність суду присяжних, визначна роль
належала українцеві С.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо яких
розгорнулася дискусія про шляхи розв'язання та впливу на діяльність даного
суду, є п'ять. Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжних
були у полі зору та грунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали в
Україні. Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв'язання
останніх свідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказаних
проблем у практичній діяльності суду присяжних України характеризується частими
змінами законодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювали
регрес у судочинстві. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку суду
присяжних в Україні переконують у наступному. Цей суд неоднозначно сприймався
різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці
розвитку судочинства держави.
Незважаючи на
складні політико-економічні умови, що виникли внаслідок частої зміни влади і
безперервних бойових дій, в Україні продовжували діяти всі судові установи та
інститути на основі положень законодавства Російської імперії.
До судової
системи України за часів влади Центральної Ради входили мирові суди та з’їзди
мирових суддів, окружні суди, апеляційні суди (колишні судові палати) і
Надвищий суд. Суди присяжних продовжували діяти при окружних судах: присяжні
засідателі вирішували лише фактичні питання про винуватість особи при розгляді
справ про злочини, за які законом визначалися покарання, що передбачали
позбавлення майнових та особистих прав. Присяжні засідателі обиралися порядком,
встановленим законодавством Російської імперії, яке мало чинність в частині, що
не суперечила законам нової влади. Участь суду присяжних передбачалася також і
в апеляційних судах, що виступали судами першої інстанції при розгляді
кримінальних справ про державні злочини замість скасованого інституту станових
представників, коли покарання було «не нижче поправного закладу» [76, с. 3, 19].
Скасування суду
присяжних не передбачалося, натомість було створено комісію для перегляду
положень Статуту кримінального судочинства, яка приділила особливу увагу
питанням діяльності інституту суду присяжних. 8 грудня 1917 р. до судового
відомства надійшов проект устрою кримінальної юстиції в УНР від члена
Кам’янець-Подільського суду, колишнього прокурора Єлісаветградського окружного
суду, П. Науменка. Згідно з проектом, судом за участю присяжних засідателів
мали розглядатися всі значні кримінальні справи, за виключенням політичних
справ і справ про посадові злочини. Присяжним засідателем могла бути особа
віком від 25 до 75 років, яка вільно володіла б (читала і писала) українською і
російською мовами. У справах, де підсудний був особою жіночої статі, до складу
присяжних засідателів мали входити 6 чоловік і 6 жінок. Старшиною міг бути не
лише чоловік, але і жінка [68, с. 3-4].
Однак більшість
фахівців вважала за неможливе реалізацію цих прогресивних ідей без належного
реформування суміжних судових установ й інститутів. 17 грудня 1917 р. відбувся
2-й правничий з’їзд у Києві, на якому було розглянуто питання необхідності
реформування судочинства з метою його пристосування до вимог, що склалися в
суспільстві при розбудові нової незалежної держави. Так, зазначалося, що для
реформи суду присяжних потрібно реформувати інститут професійних суддів таким
чином, щоб на посаду судді призначалися особи українського походження або іншої
національності, але прихильні до української справи, які знають українську мову
та місцеве життя (як було зазначено ще на 1-му правничому з’їзді). Ці перші
умови вважалися найбільш важливими, без яких не могло бути ефективного суду на
Україні. Негативним чинником було визнано відділення колегії суду присяжних від
колегії професійних суддів, що не давало права присяжним вирішувати питання
права і сприяло тим самим винесенню невиправдано великої кількості
виправдувальних вердиктів. Внаслідок вищезазначеного було висловлено наступну
пропозицію: після винесення вердикту присяжні засідателі мали брати участь
разом з професійними суддями в обговоренні і вирішенні питання про покарання і
про зарахування підсудному попереднього ув’язнення. Зазначалося, що така
практика суду присяжних мала місце у деяких державах і дала позитивні
результати. Було також вирішено за доцільне переглянути підсудність справ, щоб
всі незначні правопорушення, за які призначалося покарання у вигляді арешту,
були передані мировим суддям, а решта розглядалася за участю присяжних
засідателів. Практика розгляду справ окружним судом без участі присяжних засідателів
мала бути скасована зовсім. Камера віддання до суду, що існувала раніше при
судових палатах, мала бути перенесена до окружного суду через те, що суд
присяжних функціонував при окружному суді, а не при палаті. Для зменшення часу
розгляду справ у камері пропонувалося скоротити відповідні інстанції (від
прокурора суду до прокурора палати тощо). Саме таким чином, вважалося, можна
досягти утворення народного суду, який буде «творити суд правий і скорий» [59, с. 5-8].
З початком
окупації території України німецькими та австрійськими військами процес
здійснення судочинства ще більше ускладнився. У зв’язку з цим Міністр справ
судових М.С. Ткаченко видав Циркуляр № 13 від 23 березня 1918 р., в якому
звернувся до прокурорів окружних судів з вимогою заборонити засуджувати осіб,
обвинувачених німецькими й австрійськими судами, оскільки рішення цих судів
неправомірні та неправомочні на території Української Народної Республіки: «Для
покарання злочинців – мешканців Республіки, згідно військовому стану існують
військові революційні суди при Українських Військових Комендантах, до яких
Судів німецькі та австрійські власті і мають представляти злочинців мешканців
Республіки» [127,
с. 15]. Інші дії
розцінювалися як втручання в юрисдикцію законної судової влади, тому їх слід
було визнавати незаконними, а винних осіб піддавати відповідному покаранню.
Нестабільний
політико-економічний стан у державі спричиняв проблеми в діяльності судів,
оскільки через нестаток присяжного контингенту призупинявся процес розгляду
певних видів кримінальних справ. Внаслідок цього ряд окружних судів звернувся до
Міністра справ судових з вимогою вжити необхідних заходів для вирішення даної
проблеми. Так, 26 квітня 1918 р. надійшла телеграма з Чернігова від Голови
Чернігівського окружного суду про неможливість складення чергових списків
присяжних засідателів, що спричиняло відміну судових сесій, погіршуючи тим
самим становище обвинувачених. Вирішенням даної проблеми могло стати
використання попередніх списків, тобто за 1917 р. Однак для цього потрібно
було, на думку судових чиновників, прийняти закон про чинність попередніх
списків присяжних засідателів протягом 1918 р. (при цьому робилося посилання на
Закон Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р. про складання списків присяжних
засідателів за надзвичайних умов, що склалися в державі).
Проблематичним
було також і застосування самих Судових статутів внаслідок застарілого
характеру ряду положень. З цього питання 17 квітня 1918 р. Голова Полтавського
окружного суду звернувся до Міністра юстиції щодо невідповідності ст. 81 Устрою
судових установлень вимогам нового державного ладу [100, с. 5].
Скарги такого
роду продовжували надходити і після встановлення на території України влади
Гетьманату, оскільки ситуація залишалася незмінною. У травні-червні 1918 р. до
Міністерства юстиції і Міністра справ судових надійшов ряд звернень від голів
Кам’янець-Подільського, Уманського, Ніжинського, Лубенського, Чернігівського
окружних судів, а також Київського апеляційного суду про неможливість розгляду
кримінальних справ через неефективність закону, який не дозволяв складати
списки присяжних засідателів. Також вказувалося і на неможливість проведення виїзних сесій
внаслідок «більшовистських рухів» і залізничної розрухи. Так, наприклад, справа
від 31 жовтня 1918 р. про обвинувачення І. Максименка та І. Красненка у
вбивстві агента Київського кримінально-розшукового відділення Лютого і
вартового Либідського району Половецького, свідчить про призупинення
кримінальної юстиції на той час. Слідчий Київського окружного суду К.К. Грабовський
на підставі статей 416-424 Статуту кримінального судочинства інкримінував даний
злочин І. Максименку за ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання, а І. Красненку за
ст. 9 і ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання як такі, що пов’язані з
позбавленням майнових та особистих прав, про що було зазначено у матеріалах,
переданих прокурору [28, с. 1-8]. Отже, дана справа мала розглядатися за участю суду присяжних, однак
матеріали судового розслідування у ній відсутні, що доводить наявність гострої
проблеми у сфері судочинства.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19
|
