Перша, основна відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що рішення про винність або невинність підсудного приймається самостійно колегією непрофесійних суддів. За висловом Л.М.Карнозової, це «ядро процесуальної конструкції, навколо якого розгортаються всі інші особливості – процесуальні, організаційні, психологічні» [47, с.27–28].

Друга відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що він є «сукупною» моделлю правосуддя за участю як народного, так і професійного елементів, роль кожного з яких конституює суд присяжних як ціле. Не замість суддів, а разом із суддями розглядають справи присяжні.

Конституція України, встановивши загальні положення реалізації судової влади, передбачила участь у здійсненні правосуддя представників народу через народних засідателів і присяжних. Аналіз положень, що містяться в ст. 127 Конституції України про те, що правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом випадках – народними засідателями і присяжними, дозволяє зробити висновок про відокремлення професійних суддів від присяжних і тим самим про проголошення в Україні англо-американської моделі суду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти в ст. 129 Конституції України, яка встановлює, що «судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних». На жаль, законопроектні роботи, виконані на розвиток конституційних положень, особливо в сфері кримінально-процесуального права, «...фактично повністю відкидають накопичений світовий досвід функціонування суду присяжних, перетворюючи його на кількісно розширену колегію народних засідателів радянських часів» [63, с.77].

Закріпивши можливість участі народу у відправленні правосуддя, Конституція тим самим вказала один із напрямків реформування судочинства. Таким чином, у сучасних умовах розвитку України як правової держави встала насущною проблема формування суду присяжних і створення відповідного законодавства, яке б регламентувало широкий спектр питань щодо організації корпусу присяжних, а саме: встановлювало порядок добору кандидатів у присяжні, процедуру оформлення результатів добору присяжних, визначало орган, відповідальний за підбор присяжних, регулювало умови залучення присяжних у судочинство і, нарешті, закріплювало правила безпосередньої участі присяжних у здійсненні правосуддя.

Для правильного розуміння особливостей суду присяжних, властивих йому рис, механізму діяльності та способу його організації необхідно ретельно вивчити й узагальнити досвід про таку установу в країнах, де існує інститут присяжних; критично проаналізувати відповідне законодавство, узагальнити результати судової практики та наукові розробки; дослідити причини недоліків інституту присяжних і визначити умови, завдяки яким він може бути корисним для вітчизняної судової системи [78, с.4].

Багатовіковий досвід функціонування суду присяжних у країнах загального права і європейського (континентального) права, півсторічний досвід його діяльності в Російській імперії та десятилітній досвід у сучасній Росії свідчать про те, що колегія присяжних при вирішенні питань про доведеність діяння і винності підсудного в його вчиненні за своєю надійністю перевершує традиційну судову колегію.

Критика суду присяжних, стрижнем якої є твердження про неспроможність «людей вулиці» до відправлення правосуддя, ігнорує ідею суду присяжних як «сукупної» моделі правосуддя з поділом компетенції між професійними та непрофесійними суддями, в якій професійним суддям приділяються другорядні ролі. Ми згодні з Л.М. Карнозовою у тому, що у вердикті присяжних відбиваються не тільки «забобони» «людей вулиці», а й не меншою мірою забобони і праворозуміння професійних юристів. І аж ніяк не «спритність» і «красномовство» сторін стоять тут на першому місці [41]. Міф про те, що суд присяжних – «суд вулиці», відвертає увагу критиків і аналітиків від справжніх проблем нашого правосуддя.

З огляду на досвід держав, які у сучасний період реанімували в себе суд присяжних (Іспанія, Росія та ін.), поява в Україні суду присяжних вимагає проведення постійного моніторингу діяльності судів присяжних із залученням провідних процесуалістів.

Для цього доцільно створити науково-практичні лабораторії в таких юридичних центрах, як Київ, Львів, Одеса, Харків, з вивчення практики суду присяжних. Лабораторії повинні стати методичними комплексами з дослідження організаційних і процедурних проблем суду присяжних та з підвищення кваліфікації і професійного росту юристів, які беруть участь у процесі [48, с.7–21].

Результатом діяльності лабораторій має бути видання літератури, яка б розглядала теоретичні та практичні проблеми, пов’язані зі становленням нового інституту, і містила методичні розробки, спрямовані на їх вирішення, і крім того, створення відеофільмів про порядок розгляду справ у суді присяжних. Діяльність судів присяжних має відображатися в «Літописі суду присяжних», який періодично видається і повинен надходити до судів, що мають журі присяжних. Це якоюсь мірою впливатиме на судову практику, що формується, через опис зразків діяльності судів присяжних і поступово дозволить внести в неї певну однаковість.

Дослідження проблем суду присяжних у Російській Федерації приводять до висновку про те, що він виявився надзвичайно складним інститутом для професійних юристів. Створеною у Російській Федерації (1997 р.) комплексною групою Громадянського центру «Судово-правова реформа» з аналізу діяльності суду присяжних (Л.М.Карнозова, І.А.Краснопольський, С.А.Насонов) було вивчено в трьох зрізах (процесуальний, психологічний та етичний) поведінку суддів за професією в суді присяжних. У результаті цього виявлено, що суд присяжних розцінюється як суд професіоналів (мається на увазі провідна роль «професійного елемента»). Подібне, на нашу думку, спостерігатиметься й в Україні. Тобто, судова практика може деформувати задум реформаторів, привівши до розриву між духом законів про суд присяжних і практикою його втілення. Корені цього явища лежать у традиціях, що збереглися в процесуальній практиці з радянських часів.

Результати отриманих у Росії досліджень досить обґрунтовано дозволяють констатувати, що «…сьогодні в судових залах у «мантіях нового процесу» відтворюються старі установки, ціннісні орієнтації, узвичаєння та стереотипи, проти яких форма суду присяжних і була спрямована. І в цьому сенсі недоліки суду присяжних виникають, головним чином, не з того, що судять непрофесіонали, а навпаки, зі старого професіоналізму професіоналів» [48, с.14]. Статистичні дані свідчать про те, що помилки, які потягли за собою скасування вироків, частіше допускаються не присяжними засідателями, а професійними суддями, що головують у справах, обвинувачами, захисниками та в основному слідчими органами, які порушують вимоги кримінально-процесуального закону при збиранні доказів.

Існування суду присяжних впливає на процедуру судочинства. У США так звана «угода про визнання», у результаті якої вирішуються понад 90% усіх кримінальних справ, стала можливою саме завдяки наявності суду присяжних, жорсткі стандарти якого змусили формувати альтернативні способи вирішення кримінальних справ. Адже якщо розглядати суд присяжних як правову модель, то вона включає передбачену законодавством і діючу на практиці процедуру, правила поведінки та прийоми, використовувані в ній юристами. Суд присяжних Україні, очевидно, поєднуватиме в собі риси, властиві сучасному зарубіжному кримінально-процесуальному законодавству, вітчизняній дореволюційній процедурі і радянському кримінальному процесу з притаманним йому обвинувальним ухилом.

Насамперед суду присяжних суперечитимуть інститут повернення справи для проведення додаткового розслідування, правило про неможливість самостійного, крім органів розслідування, збирання доказів захисником, процедура дослідження доказів, що не передбачає чіткого розмежування подання доказів обвинуваченням і захистом, що ускладнюватиме сприйняття досліджуваних доказів присяжними. З урахуванням історичних фактів і сучасної соціально-політичної обстановки навряд чи буде сприйнято в українському кримінальному процесі усічену процедуру судового розгляду в разі визнання підсудним своєї вини, яка існує в англійському та американському процесах. Адже сучасна українська кримінально-процесуальна доктрина базується на тому постулаті, що визнання підсудним своєї вини не завжди відповідає реальним обставинам справи. Таким чином, суд присяжних – це інститут, що змінює кримінальний процес і зачіпає правову систему України.

При оцінюванні спроможності суду присяжних виносити об’єктивні рішення слід пам’ятати про те, яких саме суб’єктів установлення фактів ми порівнюємо. Навіть якщо були підстави допустити, що середній суддя перевершує середнього присяжного, порівнюється не цей чинник. Порівнюється, з одного боку, суддя, а з іншого – весь повний склад колегії присяжних в сполученні зі сприянням і контролем з боку цього судді, у результаті чого в судді є засоби захисту від явно помилкових рішень суду присяжних.

Формуванню в присяжних у процесі групової дискусії правильного внутрішнього переконання з питань про винність особи сприяє багато чинників, найважливішими з яких є: віковий склад колегії присяжних; різнорідний особовий склад колегії присяжних; її кількісний склад; особистісні особливості присяжних, їх визначальна здатність швидко й ефективно психологічно включитися в діяльність присяжного [69, с.27].

Суд присяжних критикують з позицій, згідно з якими «народ не готовий до того, щоб справедливо вирішувати питання про винність чи невинність людини, оскільки в суспільства немає правових традицій; немає загальних моральних засад, занадто сильна соціально-економічна диференціація в суспільстві». Це досить обґрунтована, але не безспірна критика суду присяжних. В основі цієї критики лежить визнання суду присяжних як природного «суду вулиці», «суду натовпу». Дійсно, журі присяжних характеризується непереборною двоїстістю. У ньому одночасно присутні людська свобода (і в цьому сенсі – сваволя) і обмежуюча її правова форма, але не суд натовпу.

Опоненти суду присяжних, крім того, вважають, що присяжні, вирішуючи питання про винність підсудного в конкретному злочині без достатнього уявлення про такі юридичні поняття, як злочин, вина, співучасть, свідомо приречені на судові помилки і вердикти, які суперечать закону. Дійсно, існуюча в кримінальному законі юридична конструкція форми вини може призвести до помилки, коли присяжні визнають особу винною в учиненні злочину при вчиненні нею лише об’єктивної сторони злочину, хоча із суб’єктивної сторони в її діях присутній юридичний казус. У зв’язку з цим можна згадати роман Л.М.Толстого «Воскресіння», в якому описано випадок засудження головної героїні судом присяжних у Російській імперії за вчинення об’єктивної сторони злочину, хоча в судовому засіданні було встановлено, що в неї не було наміру позбавити життя потерпілого, оскільки вона тільки хотіла його приспати і, даючи таблетки, думала, що дає снодійне. Таким чином, у її діях була відсутня суб’єктивна сторона злочину, оскільки вона не знала, не могла знати і не повинна була знати, що дає потерпілому отруту. За кримінальним законодавством Російської імперії в наявності юридичний казус [120, с.23]. Проте присяжні засудили підсудну за схемою: «винна, оскільки її дії призвели до смерті потерпілого». Функція професійного судді стає новою і визначальною у процесі з присяжними. У загальному вигляді перед суддею постає завдання у кожній конкретній справі створити зі звичайних людей діючу «машину правосуддя» ad hok (для даного випадку), здатну прийняти рішення, вирішивши конкретну справу. Серйозність ролі головуючого в суді присяжних підкреслює методологічний підхід А.М.Бобрищева-Пушкіна, який розглядав рішення присяжних про винність як «думки про правове питання», а правосвідомість присяжних – як механізм породження права, у певному сенсі відтворюючий природничоісторичний механізм виникнення правових норм (не тотожних закону) [12, с.34–44].

У цьому відношенні професіоналізм судді, який працює в суді присяжних, не порівнюваний за своєю складністю з традиційним професіоналізмом. У суді присяжних головуючий не просто керує процесом, він ніби, за образним висловом Л.М.Карнозової, «надягає» на себе правову форму і демонструє її в дії [50, с.55], оскільки не тільки кожне його юридично значуще рішення, а й форма поведінки, способи спілкування з учасниками процесу, а також власне процесуальна діяльність знаходяться під пильною увагою присяжних, які зіставляють усе це з власним сприйняттям процесу.. Так само незмірно більш високу планку професіоналізму ставить суд присяжних перед обвинуваченням і захистом: оскільки в радянському кримінальному процесі практично не було змагальності, остільки тепер сторони змушені освоювати нові методики реалізації своїх прав у судовому розгляді [91].

Тому скоріше за все, на наш погляд, річ зовсім не в тому, що «народ не готовий», а в тому, що професійне співтовариство юристів чинить опір змінам у власній діяльності. Це опір цілком природний і зрозумілий. Спосіб діяльності в інквізиційному процесі не перетікає плавно в новий професіоналізм у процесі змагальному, і замість того, щоб робити основний акцент на підготовці і перепідготовці юристів до праці в нових умовах, проблема вуалюється розмовами про неготовність населення.

Таким чином, український суд присяжних необхідно розглядати не тільки як елемент судової системи, а й як інструмент судової реформи. Призначення українського суду присяжних у рамках судової реформи – служити засобом розвитку змагального правосуддя і нової правосвідомості в кримінальному судочинстві. Суд присяжних – правова школа не тільки для населення, а й насамперед для професійних юристів. Хочеться сподіватися, що правосуддя України, як і правосуддя інших країн континентальної Європи, які зберегли або відродили класичну форму суду присяжних, усуне такі недоліки кримінально-процесуальної діяльності професійних суддів: по-перше, професійну деформацію суддів при сприйнятті обставин справи; по-друге, ігнорування процедури розгляду кримінальної справи, осмисленість дотримання якої за наявності непрофесійних суддів стає не просто формальною вимогою, а нагальною потребою; по-третє, недоліки в дослідженні доказів, ігноровані через відсутність спеціальної процедури виключення недопустимих доказів; по-четверте, недоліки професійного внутрішнього переконання, що формується з обвинувальним ухилом; по-п’яте, скорегує суддівську позицію, залежну від кримінальної політики держави; по-шосте, підвищить особистісну відповідальність професійних суддів за прийняті в судовому розгляді рішення [49, с.34].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19