З наведеного аналізу законодавства про судоустрій зазначених вище зарубіжних країн вбачається, що насамперед необхідність посилення централізації політичної влади і державно-правове об’єднання країн, економічні чинники, усталеність норм права певної правової сім’ї, пріоритетність захисту прав і свобод особистості та висока правова культура, властива більшості цих країн, стали основними причинами створення спеціалізованих судових органів, компетентних щодо розгляду певних категорій справ.

Особливості їх організації автор пов’язує з тим, що галузі права в державах англо-саксонської правової системи виражені не настільки чітко, як у континентальній правовій системі, і це суттєво впливає на побудову судових систем країн-представників та здійснення правосуддя. На користь наведеного свідчить побудова судових систем Великобританії і США як представників англо-саксонської системи права, в яких відбулося тільки вкраплення судових органів спеціальної компетенції в систему судів загальної юрисдикції, а не створення самостійних судових вертикалей, що характерно для представників романо-германської правової системи. Прикладом цього служить функціонування самостійних галузевих юрисдикцій у судовій системі Німеччини, створення системи спеціалізованої адміністративної юстиції у Франції, а також діяльність арбітражних судів Росії, як спеціалізованої судової структури в системі судів загальної юрисдикції. Необхідно звернути увагу на те, що при порівнянні з Україною досліджених судових систем зарубіжних країн, компетенційність судових органів за галуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визначальним є суб’єктний критерій їх юрисдикції. На думку дисертанта, виділення в судочинстві окремого (спеціального) суб’єкта сприяє більш високому рівню його захищеності компетентним судом, виходячи зі сфери його діяльності (військовослужбовці, неповнолітні).

Порівняння досліджених судових систем зарубіжних країн з Україною дає підстави стверджувати, що компетенційність судових органів за галуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визначальним є суб’єктна ознака їх юрисдикції.

РОЗДІЛ 2. КРИТЕРІЇ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ СУДІВ УКРАЇНИ

2.1 Спеціалізація судів за галузевою ознакою

Система державних органів протягом всієї історії існування класового суспільства будувалася відповідно до функцій кожної держави, оскільки в них закладена і відображена воля відповідних соціальних груп, що складає суть державної влади [138] [135]). Виходячи з цього, державна влада виступає як єдиний організм, в якому безпосередньо і найбільш повно виражена пануюча в суспільстві соціальна воля. Але єдність державної влади неминуче поєднується з різними формами її здійснення і структурою внутрішньої організації. Відповідно до функціонального призначення органів держави виділяються три гілки влади, що залежно від характеру повноважень їх органів діють самостійно в межах власної компетенції [139] [136]).

Для вираження волі носія влади (класу, нації, народу) виникає гілка законодавчої влади, а разом з нею - система органів, що її здійснюють і забезпечують. Основна діяльність по виконанню законодавчих актів здійснюється виконавчо-розпорядчим апаратом, що втілює в собі специфіку виконавчої влади. Особлива сфера здійснення влади, пов’язана із застосуванням права, викликала необхідність створення державних органів, які спеціалізувалися б на розгляді і вирішенні справ про правопорушення, а також справ, пов’язаних з захистом майнових та інших особистих прав членів даного суспільства [140] [137]).

Творці теорії поділу влади надавали суду першорядне і цілком самостійне значення в забезпеченні законності, справедливості та свободи за умови, якщо судова влада не буде залежати від інших. Ще Конституція Пилипа Орлика 1710 року передбачала засоби щодо обмеження влади гетьмана та заклала основи принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Статті цієї Конституції далекоглядно передбачали головні принципи розвитку демократичних держав і закріплювали найпрогресивніші для того часу ідеї державотворення, які й зараз не втратили своєї актуальності [141] [138]). Ш. Монтеск’є стверджував, що не буде свободи в тому випадку, “коли судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої, якщо вона з¢єднана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян будуть під впливом влади сваволі, оскільки суддя буде законодавцем. Якщо судова влада з¢єднана з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем [142] [139])”.

Аналіз радянського державного будівництва свідчить, що відступ від принципу поділу влади фактично призвів до невиправданого посилення впливу виконавчо-розпорядчих органів, приниження ролі судової влади, її залежного становища, що потягло за собою розвиток авторитарності в управлінні державою, приниження ролі особистості і незахищеність прав та свобод громадян [143] [140]). Тому однією з головних цілей демократизації українського суспільства була проголошена ідея створення правової держави, у якій судова влада повинна стати одним із найважливіших елементів структури державної влади поряд із законодавчою і виконавчою.

Побудова правової держави вимагає втілення в життя принципів верховенства права, коли діяльність держави, її органів окреслена нормами Конституції, законами, іншими нормативними актами, а права і свободи людини та їх гарантії визначають пріоритети державної діяльності. В правовій державі суттєво змінюється і роль суду, як органа державної влади, який, здійснюючи правосуддя на засадах законності, об’єктивності і неупередженості, вирішує конфліктні ситуації у всіх сферах правових відносин, включаючи і визначення відповідальності держави та її органів перед людиною і громадянином.

Вітчизняний конституціоналізм виходить з того, що вся влада в державі належить народу. Подібні норми існували в Конституціях СРСР і УРСР (1977 і 1978 рр.). Статтею 5 нової Конституції України визначено, що народ України є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в нашій державі. Але якщо в радянські часи концепція народовладдя служила юридичним прикриттям фактично тоталітарної влади, то зараз закріплення народовладдя служить конституційною вимогою для забезпечення справді демократичної державної влади, що набуває характеру народовладдя.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року [144] [141]), Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року [91] [142]) та Конституції України від 28 червня 1996 року були визначені основні принципи побудови України як демократичної, правової держави, в якій державна влада відповідно до статті 6 Конституції України здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову [145] [143]).

Судова влада взагалі визначається як один із проявів державної влади, її поняття є похідним від загального поняття влади і поняття державної влади зокрема. Поняття “судова влада” в науковій літературі трактується по-різному. Це і система судів, і спеціальні повноваження по здійсненню правосуддя, і реалізація цих повноважень на практиці. Так, на думку К.Ф. Гуценка під судовою владою розуміються притаманні їй можливості впливу на поведінку людей і соціальні процеси, що реалізуються державними органами (судами), які займають особливе становище в державному апараті [146] [144]). В.І. Швецов та В.П.Бож¢єв вважають, що “владу” потрібно розуміти не як орган чи систему органів, що її здійснюють, а як право, можливість цих органів, що грунтується на законі, виконувати визначені дії” [147] [145]), [148] [146]). Підтримуючи таку точку, вважаємо, що судова влада - це надані спеціальним органам держави – судам – повноваження щодо вирішення віднесених до їх компетенції питань, які виникають при застосуванні права, і реалізація цих повноважень здійснюється шляхом конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарського тощо судочинства з дотриманням процесуальних форм, що дають гарантію законності і справедливості при постановленні судових рішень.

Виходячи з того, що чинним Законом України “Про судоустрій України” в системі судів загальної юрисдикції виокремлено спеціалізовані суди, є потреба дати визначення судової влади в аспекті дисертаційного дослідження, під якою автор розуміє повноваження спеціалізованих судових органів по вирішенню віднесених до їх компетенції питань, які виникають при застосуванні норм права по розгляду справ певних категорій за правилами, встановленими відповідним процесуальним законодавством. З наведеного визначення вбачається, що судовій владі властиві два компонента: 1) така влада реалізується тільки спеціально уповноваженими державними установами – судами, зокрема і спеціалізованими; 2) у цих органів повинні бути тільки їм притаманні можливості вирішення певних категорій спорів (зокрема, господарських, адміністративних тощо).

Розглядаючи поняття судової влади на цій основі, ми виходимо з того, що вона виступає однією з найважливіших форм практичного втілення народовладдя і забезпечує відповідні методи організації повновладдя народу в специфічній сфері його здійснення, що включає суспільні відносини, які є особливою, підвищеною цінністю для держави. Це виражається в створенні механізму реалізації прав громадянського суспільства і кожної окремої особистості, захисті від посягань на встановлений в державі правопорядок, утвердження соціальної справедливості, що і служить підставою застосування судової влади.

Відображаючи єдність і неподільність влади народу України як джерела і суб’єкта всієї державної влади, судова влада сама набуває державного характеру як цілісна соціальна і правова категорія. Це дозволяє виділити найважливіші елементи її змісту, оскільки вона є одним із продуктів здійснення принципу “поділу влади”, що при всій умовності свого найменування забезпечує розподіл сфер управління суспільством в механізмі народовладдя; за своїми функціональними ознаками вона є державною владою з усіма властивими їй атрибутами; за своїм предметним призначенням вона складає конкретну форму діяльності держави, організаційно оформлену як система правосуддя.

На моє переконання, судова влада виступає саме як влада, а не як сукупність повноважень визначеної кількості судових органів. Створення такої влади - це не тільки теоретична, але й важлива практична мета, суть якої полягає в розбудові авторитетної сильної судової влади, що стане на захист прав і свобод людини, буде забезпечувати законність і справедливість у суспільстві. Саме в цих сферах громадського життя судова влада не тільки не повинна поступатися двом іншим гілкам влади в авторитеті і дієвості, але й з позицій захисту прав людини, принципів демократії та законності покликана оцінювати і спрямовувати їх діяльність, стримуючи й обмежуючи законними способами представницькі і виконавчі органи держави.

З прийняттям Конституції України багато законодавчих положень щодо судової діяльності були суттєво змінені. Це пов’язано перш за все з конституційним поширенням юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, з необхідністю реального забезпечення конституційного права громадян на судовий захист та впровадженням у судочинство основних його засад, на підставі яких у максимальній мірі повинні бути створені умови для об’єктивного і неупередженого правосуддя.

Найважливішою ознакою суб’єкта судової влади є його публічно-владна компетенція (коло повноважень, наданих певному органу) - юрисдикція судового органу. Судова юрисдикція має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну (внутрішню) сторони. З об’єктивної сторони вона виступає як система владних повноважень (владних прав і обов’язків) суб’єктів судової влади, але делегування судовими органами цих повноважень іншим особам не допускається. З суб’єктивної сторони судова юрисдикція характеризується рівнем компетентності її суб’єктів.

Виходячи з конституційної вимоги щодо поширення юрисдикції судів на всі правові відносини в державі (ст. 124 Конституції України), зазначимо, що правосуддя відрізняється специфічністю завдань, які держава ставить перед судовими органами, а також основними функціями судової влади. Ці завдання та функції є загальними для всієї структури такої влади і виражають судову політику, єдину для всіх ланок судових органів. Основна спрямованість судової політики виражена у нормах галузей матеріального права - конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, господарського тощо. Саме вони закріплюють існуючі в суспільстві відносини, спрямовані на захист прав людини й охорону економічної і політичної систем суспільства. Проте навіть за наявності справедливих матеріальних законів, чітко виражених завдань і функцій суду ступінь їх реалізації багато в чому залежить від кола питань, що належать до компетенції судових органів та від установлення їх повноважень при вирішенні конкретних справ. Ними, з одного боку, охоплюються права, які забезпечують підпорядкування відповідних суб’єктів судової влади і визначальне положення суду у взаємовідносинах з іншими органами, з другого боку - різнопланові обов’язки і, насамперед, - обов’язок справедливо і своєчасно розглядати спори про право, без чого правосуддя взагалі неможливе [149] [147]).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28