У Запоріжжі
порядок здійснення правосуддя та сама його суть були визначені військовими
традиціями і звичаями. Звичаєве право діяло в козацькій державі у ХVI – XVII
ст.ст., на нормах якого ґрунтувалася структура та діяльність
військово-адміністративних і судових органів, цими нормами регулювалися також
питання земельних, майнових і особистих відносин [13] [12]).
А.Й. Пашук на підтвердження цієї думки зазначав, що “писаних законів у
Запорізькій Січі не можна було чекати, оскільки козацька громада мала за собою
невелику минувшину і все життя запорожці проводили у безперервних війнах, через
які не мали можливості займатися влаштуванням внутрішніх судових порядків [5] [13])”.
На жаль, до нашого часу не дійшли документи
про діяльність козацьких судів у поході і на війні. Однак, збереглися окремі
повідомлення про діяльність козацького суду у мирний час. Шляхом вивчення
судової практики та тих норм, згідно з якими здійснювалося правосуддя (польські
і литовські нормативні акти, а також військові козацькі звичаї), можна
встановити за що саме каралися козаки і козацька старшина. Січ, як воєнізована
організація, взяла під охорону основний її принцип – військове товариство, і
будь-яке посягання на нього ставило винних під загрозу застосування
найсуворіших покарань. Такими посяганнями визнавалися вбивство козака козаком,
розкрадання січового майна, крадіжки козаками майна та речей один в одного тощо
[14]. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на
недоторканність січового майна. Підтвердити цей факт можливо вироком великої
козацької ради від 23 грудня 1764 року: “На кажду потребность атаманам и старшине казны войсковой себе никогда не
делити и не касаться без стариков скарбу неподвижного войскового под смертным
штрафом и кто поступить проти этого войскового устава, то горлом карать и всю
худобу его забрать не уважая ни на старшину, ни на атаманов и ни на кого [15] [14]).”
Цей документ - одна з небагатьох
писаних пам’яток козацького судочинства.
В особливих
випадках на Січі створювалися і надзвичайні суди. Прикладом їх існування може
бути направлення у 1656 році київського полковника Ждановича до Білорусії. До
наших часів дійшов уривок з рішення такого суду: “…милости пана гетьмана для
выслушанья сыску в розыскных делах, кто чинит разорение и царского величества
грабеж, таковых сыскивать и расправу чинить и всякого винного, на кого б такое
воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое [13].”
Виходячи зі
специфіки існування та діяльності козацької державності на Запоріжжі, є
підстави стверджувати, що в Запорізькій Січі функціонувала судова система, яка
складалася з Генерального, полкових, сотенних та сільських судів. В умовах
війни правосуддя здійснювала і козацька старшина, основним завданням якої був
захист правових норм і звичаїв, що мали важливе значення для існування
об’єднаної козацької громади. Особливість функціонування судів на Запоріжжі
полягала в організації судових установ, яка базувалася на військово-адміністративному
поділі Війська Запорізького. Це свідчить про наявність в Україні за часів Січі
чіткої вертикальної судової системи з розмежуванням повноважень в аспекті
компетенційності кожної судової ланки.
Особливість
функціонування сільських і сотенних судів полягала в здійсненні правосуддя за
суб’єктною ознакою щодо козацької голоти, козаків-наймитів, оскільки право
засуджувати представника старшини їм не надавалося. Компетенція полкових судів
поширювалася на злочини, які вчинялися сотенною та полковою старшиною. Одним з
елементів спеціалізації цих судів убачаємо поширення їх компетенції не тільки
щодо козацької старшини, але й стосовно міщанства та шляхти з введенням до їх
складу бургомістрів та війтів. Судочинство у полкових судах здійснювалося
спільно козацькими суддями і представники міських адміністрацій, що значно
розширило їх повноваження. Ці суди мали компетенцію по розгляду не лише
кримінальних справ, а й цивільних спорів, пов’язаних з набуттям права на землю,
спадкуванням тощо.
З’ясовуючи питання функціонування судової системи
часів Запорізької Січі в аспекті дисертаційного дослідження, зазначимо, що
судова діяльність у цьому козацькому державному утворенні не була чітко
відокремлена від військово-адміністративної діяльності. Це зумовило своєрідність
організації судової системи як за територіально-предметною ознакою, так і за
суб’єктним критерієм. Основною передумовою створення і функціонування системи
судів на Запоріжжі стало майнове розшарування козацької громади та інші
об’єктивні причини (часті війни і походи, вплив польсько-литовських та
західноєвропейських правових джерел), що виразилося в здійсненні судочинства за
суб’єктною ознакою.
Здобувши незалежність у ході національно-визвольної
війни 1648-1654 р.р., український народ створив і власну судову систему, яка є
однією з ознак державності. Ця система хоч і мала певні недоліки (поєднання
адміністративної і судової влади, велика кількість судових ланок), але
відображала мету побудови нового, безстанового, дійсно народного правосуддя [16] [15]).
До системи козацьких судів доби Гетьманщини входили сільські, сотенні й полкові
суди, що діяли відповідно у козацьких сотнях і полках, а також міські, копні,
отаманські суди та домініальний суд пана щодо своїх підданих [17] [16])
(див. також “Додаток Б”).
Вищою апеляційною інстанцією був Генеральний
військовий суд. Також до вищих органів судової влади належали суд гетьмана, суд
ради Генеральної старшини, Генеральна військова канцелярія, а з посиленням
тиску з боку російського самодержавства - Малоросійська колегія. Головами
сільських судів були вихідці з козацької старшини, що обиралися козацькою
громадою хутора чи поселення (укріплення), а сотенних та полкових судів -
відповідно сотники й полковники, які поєднували обов’язки по здійсненню
правосуддя з адміністративними обов’язками.
Необхідно
зазначити, що складовою частиною судової системи доби Гетьманщини були й інші
судові органи. Н.П.Сиза слушно віднесла до них духовні, цехові, ярмаркові,
митні, третейські суди та суд грецького Ніжинського братства. В аспекті
дисертаційного дослідження потрібно вказати, що ці суди мали елементи
спеціалізації з точки зору їх компетенційних ознак: духовні суди розглядали
судові справи духовенства та деякі категорії цивільних справ світського
населення; цехові суди мали компетенцію по вирішенню внутрішніх конфліктів, що
виникали серед членів цехового товариства; суд грецького Ніжинського братства
був створений для розгляду справ осілих у м. Ніжині грецьких купців та їх
челяді, а ярмаркові суди вирішували справи, що виникали під час проведення
ярмарків. До компетенції митних судів відносилося розв’язання цивільних спорів,
що виникали з питань торгівлі та сплати митних зборів, а до відання третейських
судів належало вирішення цивільних та дрібних кримінальних справ.
Ще за часів Речі Посполитої органи міського
самоврядування поряд з адміністративно-управлінськими функціями виконували і
судові. За гетьманства Б.Хмельницького (1648—1657 р.р.) колишні польські суди в
містах були замінені на магістратські і ратушні. Магістратські суди
створювалися в полкових містах та в містах, у яких діяло магдебурзьке право, а
в непривілейованих сотенних містах - ратушні суди. Зазначені суди здійснювали
цивільне і кримінальне судочинство, вирішуючи справи міщан та посполитих.
Вільні селяни судилися в ратушних судах непривілейованих міст, якщо знаходилися
під їх юрисдикцією. До складу ратушного суду входили бургомістр і радники або
війт із бургомістрами і ратушний писар. Магістратські суди складалися з війта і
“градської колегії”, до якої входили бургомістр, радники і лавники (присяжні).
Мінімальна чисельність ратушної колегії була визначена три особи, а
магістратської - п’ять. Апеляції на рішення ратушних судів у другій половині
XVII - на початку XVIII ст.ст. подавалися до магістратських або полкових судів,
а на рішення останніх - до гетьманського суду. Як правило, гетьман доручав
їх розгляд генеральному судді і судовому писарю. Найвищою ж апеляційною
інстанцією щодо рішень міських судів з часів гетьманства І.Брюховецького став
російський цар [18] [17]).
Козацька старшина
намагалася підпорядкувати собі міщанські суди, спираючись на військову силу
козацтва та його провідну роль у політичному житті Гетьманщини. Це значною
мірою їй вдавалося, оскільки часто полковники
безпосередньо головували в судових засіданнях магістратів або надсилали до них
своїх представників. У ратушних судах аналогічно діяли сотники та городові
отамани, які очолювали міських козаків. Участь козацької старшини у міському
судочинстві Гетьманщини помічається вже у 1660 році [19] [18]). Так, у 1771 році полковий суддя обіймав
посаду війта магістрату Переяслава [20] [19]). Відзначалася і більша оперативність
козацьких судів, пов’язана із значно вищим освітнім рівнем козацької старшини у
порівнянні з міщанською, але тотального підпорядкування міщанських судів
козацьким не відбулося.
Відносна відокремленість міщанських судів
знайшла юридичне відображення в ”Правах, по которым судится малороссийский
народ” (1743 р.) - першому проекті загального кодексу українського права.
“Права...” передбачали наявність магістратських судів у містах магдебурзького
права і ратушних судів у непривілейованих містах. Ратушні і магістратські суди
виступали також як суди другої інстанції щодо рішень сільських судів.
Апеляційна інстанція для магістратського суду визначалася залежно від ступеня
привілейованості магістрату. В середині XVIII ст. магістрати були виведені
з-під юрисдикції полкових судів і канцелярій, тому апеляції на рішення
магістратів почали подаватися до Генерального військового суду.
Переважна
тенденція до підпорядкування міських судів козацькій старшині все ж не призвела до повної заміни міщанських
судів козацькими. Це пояснюється значущістю міщанства у соціально-економічному
житті Гетьманщини, що зумовлювало певний ступінь його політичної автономії.
Царське самодержавство побоювалося надмірного політичного посилення козацтва,
вбачаючи в ньому загрозу своїм спрямуванням щодо України [21] [20]).
Втручання козацької старшини в діяльність міщанських судів пояснювалося і тим,
що власне полкові та сотенні суди формувалися після 1648 року поступово, тому
козацтво початково судилося у міських судах. З утворенням козацьких судів
магістратські та ратушні суди втратили колишнє значення і знову замкнулися в
тісних станових рамках [18] [21]).
Зазначимо,
територія Києва від часу створення у 1708 році Київської губернії
адміністративно підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору
(Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом
вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор. З
1737 року Київський магістрат був вилучений російським самодержавством з
підпорядкування гетьмана, а з 1760 року апеляційною інстанцією для
магістратського суду м. Києва став Урядовий Сенат.
Після Полтавської
битви і так званої “справи Мазепи” тиск на Україну з боку російського
самодержавства набув цілком виразних форм. Показовим було ставлення російської
адміністрації і особисто імператора Петра І до інституту гетьманства – вищої
державної, адміністративної, військової та судової влади у Війську
Запорізькому: в 1722 році управління Україною з Колегії закордонних справ було
передано до Сенату, що означало відмову самодержавства визнати Україну окремим
державним організмом, і було створено Малоросійську колегію, якій надавалися
повноваження вищої судової апеляційної інстанції [22] [22]).
У 1760 році було
проведено судову реформу, наслідком якої став поділ гетьманської України на 20
судових повітів, у кожному з яких створювалися земський суд по розгляду
цивільних справ та підкоморський суд, який розглядав земельні спори.
Кримінальні справи вирішувалися гродськими судами, що діяли в кожному полковому
місті. Суддів обирала місцева старшина, а найвищою судовою інстанцією
відповідно до реформи став Генеральний військовий суд, що обирався із представників
полкової старшини.
Аспекти
спеціалізації земського суду вбачаються у вирішенні цивільних справ, сторонами
в яких були як козаки, так і мешканці даного судового повіту. Згідно з реформою
підкоморські суди розглядали земельні спори щодо прав спадщини на землю,
правового статусу вільних і кинутих земель та межові спори. Внаслідок цього,
розгляд справ даної категорії виводив на перший план спеціалізацію такого суду
за галузевою ознакою. Така ж ситуація після реформи виникла і з гродськими
судами, які діяли в кожному полковому місті і розглядали кримінальні справи як
щодо козаків і старшини, так і стосовно представників селянства, міщанства і
шляхти.
До ХVІІІ ст.
загальна система російського права на Україну не поширювалася, а самодержавство
не втручалося в систему української судової організації. З перетворенням Росії
в абсолютну монархію деякі суспільні відносини почали регулюватися російським
законодавством. Однак воно не змогло витіснити місцеві правові традиції,
відповідно до яких здійснювалося судочинство в Україні, оскільки збірники
Магдебурзького права діяли до 1835 р., а Литовські статути - до 1840 р. З кінця
ХVІІІ ст. все частіше використовувалося загальноімперське російське
законодавство, і до початку ХІХ ст. в Україні поступово ліквідовується національна
система судів. Зважаючи на те, що у 1775 р. за Указом Катерини ІІ Запорізька
Січ була зруйнована, а територія Січі, Правобережної та Лівобережної України
увійшла до складу Російської імперії, з цього часу в Україні почали діяти
російські імперські суди.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28
|