У Запоріжжі порядок здійснення правосуддя та сама його суть були визначені військовими традиціями і звичаями. Звичаєве право діяло в козацькій державі у ХVI – XVII ст.ст., на нормах якого ґрунтувалася структура та діяльність військово-адміністративних і судових органів, цими нормами регулювалися також питання земельних, майнових і особистих відносин [13] [12]). А.Й. Пашук на підтвердження цієї думки зазначав, що “писаних законів у Запорізькій Січі не можна було чекати, оскільки козацька громада мала за собою невелику минувшину і все життя запорожці проводили у безперервних війнах, через які не мали можливості займатися влаштуванням внутрішніх судових порядків [5] [13])”.

На жаль, до нашого часу не дійшли документи про діяльність козацьких судів у поході і на війні. Однак, збереглися окремі повідомлення про діяльність козацького суду у мирний час. Шляхом вивчення судової практики та тих норм, згідно з якими здійснювалося правосуддя (польські і литовські нормативні акти, а також військові козацькі звичаї), можна встановити за що саме каралися козаки і козацька старшина. Січ, як воєнізована організація, взяла під охорону основний її принцип – військове товариство, і будь-яке посягання на нього ставило винних під загрозу застосування найсуворіших покарань. Такими посяганнями визнавалися вбивство козака козаком, розкрадання січового майна, крадіжки козаками майна та речей один в одного тощо [14]. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на недоторканність січового майна. Підтвердити цей факт можливо вироком великої козацької ради від 23 грудня 1764 року: “На кажду потребность атаманам и старшине казны войсковой себе никогда не делити и не касаться без стариков скарбу неподвижного войскового под смертным штрафом и кто поступить проти этого войскового устава, то горлом карать и всю худобу его забрать не уважая ни на старшину, ни на атаманов и ни на кого [15] [14]).” Цей документ - одна з небагатьох писаних пам’яток козацького судочинства.

В особливих випадках на Січі створювалися і надзвичайні суди. Прикладом їх існування може бути направлення у 1656 році київського полковника Ждановича до Білорусії. До наших часів дійшов уривок з рішення такого суду: “…милости пана гетьмана для выслушанья сыску в розыскных делах, кто чинит разорение и царского величества грабеж, таковых сыскивать и расправу чинить и всякого винного, на кого б такое воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое [13].”

Виходячи зі специфіки існування та діяльності козацької державності на Запоріжжі, є підстави стверджувати, що в Запорізькій Січі функціонувала судова система, яка складалася з Генерального, полкових, сотенних та сільських судів. В умовах війни правосуддя здійснювала і козацька старшина, основним завданням якої був захист правових норм і звичаїв, що мали важливе значення для існування об’єднаної козацької громади. Особливість функціонування судів на Запоріжжі полягала в організації судових установ, яка базувалася на військово-адміністративному поділі Війська Запорізького. Це свідчить про наявність в Україні за часів Січі чіткої вертикальної судової системи з розмежуванням повноважень в аспекті компетенційності кожної судової ланки.

Особливість функціонування сільських і сотенних судів полягала в здійсненні правосуддя за суб’єктною ознакою щодо козацької голоти, козаків-наймитів, оскільки право засуджувати представника старшини їм не надавалося. Компетенція полкових судів поширювалася на злочини, які вчинялися сотенною та полковою старшиною. Одним з елементів спеціалізації цих судів убачаємо поширення їх компетенції не тільки щодо козацької старшини, але й стосовно міщанства та шляхти з введенням до їх складу бургомістрів та війтів. Судочинство у полкових судах здійснювалося спільно козацькими суддями і представники міських адміністрацій, що значно розширило їх повноваження. Ці суди мали компетенцію по розгляду не лише кримінальних справ, а й цивільних спорів, пов’язаних з набуттям права на землю, спадкуванням тощо.

З’ясовуючи питання функціонування судової системи часів Запорізької Січі в аспекті дисертаційного дослідження, зазначимо, що судова діяльність у цьому козацькому державному утворенні не була чітко відокремлена від військово-адміністративної діяльності. Це зумовило своєрідність організації судової системи як за територіально-предметною ознакою, так і за суб’єктним критерієм. Основною передумовою створення і функціонування системи судів на Запоріжжі стало майнове розшарування козацької громади та інші об’єктивні причини (часті війни і походи, вплив польсько-литовських та західноєвропейських правових джерел), що виразилося в здійсненні судочинства за суб’єктною ознакою.

Здобувши незалежність у ході національно-визвольної війни 1648-1654 р.р., український народ створив і власну судову систему, яка є однією з ознак державності. Ця система хоч і мала певні недоліки (поєднання адміністративної і судової влади, велика кількість судових ланок), але відображала мету побудови нового, безстанового, дійсно народного правосуддя [16] [15]). До системи козацьких судів доби Гетьманщини входили сільські, сотенні й полкові суди, що діяли відповідно у козацьких сотнях і полках, а також міські, копні, отаманські суди та домініальний суд пана щодо своїх підданих [17] [16]) (див. також “Додаток Б”).

Вищою апеляційною інстанцією був Генеральний військовий суд. Також до вищих органів судової влади належали суд гетьмана, суд ради Генеральної старшини, Генеральна військова канцелярія, а з посиленням тиску з боку російського самодержавства - Малоросійська колегія. Головами сільських судів були вихідці з козацької старшини, що обиралися козацькою громадою хутора чи поселення (укріплення), а сотенних та полкових судів - відповідно сотники й полковники, які поєднували обов’язки по здійсненню правосуддя з адміністративними обов’язками.

Необхідно зазначити, що складовою частиною судової системи доби Гетьманщини були й інші судові органи. Н.П.Сиза слушно віднесла до них духовні, цехові, ярмаркові, митні, третейські суди та суд грецького Ніжинського братства. В аспекті дисертаційного дослідження потрібно вказати, що ці суди мали елементи спеціалізації з точки зору їх компетенційних ознак: духовні суди розглядали судові справи духовенства та деякі категорії цивільних справ світського населення; цехові суди мали компетенцію по вирішенню внутрішніх конфліктів, що виникали серед членів цехового товариства; суд грецького Ніжинського братства був створений для розгляду справ осілих у м. Ніжині грецьких купців та їх челяді, а ярмаркові суди вирішували справи, що виникали під час проведення ярмарків. До компетенції митних судів відносилося розв’язання цивільних спорів, що виникали з питань торгівлі та сплати митних зборів, а до відання третейських судів належало вирішення цивільних та дрібних кримінальних справ.

Ще за часів Речі Посполитої органи міського самоврядування поряд з адміністративно-управлінськими функціями виконували і судові. За гетьманства Б.Хмельницького (1648—1657 р.р.) колишні польські суди в містах були замінені на магістратські і ратушні. Магістратські суди створювалися в полкових містах та в містах, у яких діяло магдебурзьке право, а в непривілейованих сотенних містах - ратушні суди. Зазначені суди здійснювали цивільне і кримінальне судочинство, вирішуючи справи міщан та посполитих. Вільні селяни судилися в ратушних судах непривілейованих міст, якщо знаходилися під їх юрисдикцією. До складу ратушного суду входили бургомістр і радники або війт із бургомістрами і ратушний писар. Магістратські суди складалися з війта і “градської колегії”, до якої входили бургомістр, радники і лавники (присяжні). Мінімальна чисельність ратушної колегії була визначена три особи, а магістратської - п’ять. Апеляції на рішення ратушних судів у другій половині XVII - на початку XVIII ст.ст. подавалися до магістратських або полкових судів, а на рішення останніх - до гетьманського суду. Як правило, гетьман доручав їх розгляд генеральному судді і судовому писарю. Найвищою ж апеляційною інстанцією щодо рішень міських судів з часів гетьманства І.Брюховецького став російський цар [18] [17]).

Козацька старшина намагалася підпорядкувати собі міщанські суди, спираючись на військову силу козацтва та його провідну роль у політичному житті Гетьманщини. Це значною мірою їй вдавалося, оскільки часто полковники безпосередньо головували в судових засіданнях магістратів або надсилали до них своїх представників. У ратушних судах аналогічно діяли сотники та городові отамани, які очолювали міських козаків. Участь козацької старшини у міському судочинстві Гетьманщини помічається вже у 1660 році [19] [18]). Так, у 1771 році полковий суддя обіймав посаду війта магістрату Переяслава [20] [19]). Відзначалася і більша оперативність козацьких судів, пов’язана із значно вищим освітнім рівнем козацької старшини у порівнянні з міщанською, але тотального підпорядкування міщанських судів козацьким не відбулося.

Відносна відокремленість міщанських судів знайшла юридичне відображення в ”Правах, по которым судится малороссийский народ” (1743 р.) - першому проекті загального кодексу українського права. “Права...” передбачали наявність магістратських судів у містах магдебурзького права і ратушних судів у непривілейованих містах. Ратушні і магістратські суди виступали також як суди другої інстанції щодо рішень сільських судів. Апеляційна інстанція для магістратського суду визначалася залежно від ступеня привілейованості магістрату. В середині XVIII ст. магістрати були виведені з-під юрисдикції полкових судів і канцелярій, тому апеляції на рішення магістратів почали подаватися до Генерального військового суду.

Переважна тенденція до підпорядкування міських судів козацькій старшині все ж не призвела до повної заміни міщанських судів козацькими. Це пояснюється значущістю міщанства у соціально-економічному житті Гетьманщини, що зумовлювало певний ступінь його політичної автономії. Царське самодержавство побоювалося надмірного політичного посилення козацтва, вбачаючи в ньому загрозу своїм спрямуванням щодо України [21] [20]). Втручання козацької старшини в діяльність міщанських судів пояснювалося і тим, що власне полкові та сотенні суди формувалися після 1648 року поступово, тому козацтво початково судилося у міських судах. З утворенням козацьких судів магістратські та ратушні суди втратили колишнє значення і знову замкнулися в тісних станових рамках [18] [21]).

Зазначимо, територія Києва від часу створення у 1708 році Київської губернії адміністративно підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор. З 1737 року Київський магістрат був вилучений російським самодержавством з підпорядкування гетьмана, а з 1760 року апеляційною інстанцією для магістратського суду м. Києва став Урядовий Сенат.

Після Полтавської битви і так званої “справи Мазепи” тиск на Україну з боку російського самодержавства набув цілком виразних форм. Показовим було ставлення російської адміністрації і особисто імператора Петра І до інституту гетьманства – вищої державної, адміністративної, військової та судової влади у Війську Запорізькому: в 1722 році управління Україною з Колегії закордонних справ було передано до Сенату, що означало відмову самодержавства визнати Україну окремим державним організмом, і було створено Малоросійську колегію, якій надавалися повноваження вищої судової апеляційної інстанції [22] [22]).

У 1760 році було проведено судову реформу, наслідком якої став поділ гетьманської України на 20 судових повітів, у кожному з яких створювалися земський суд по розгляду цивільних справ та підкоморський суд, який розглядав земельні спори. Кримінальні справи вирішувалися гродськими судами, що діяли в кожному полковому місті. Суддів обирала місцева старшина, а найвищою судовою інстанцією відповідно до реформи став Генеральний військовий суд, що обирався із представників полкової старшини.

Аспекти спеціалізації земського суду вбачаються у вирішенні цивільних справ, сторонами в яких були як козаки, так і мешканці даного судового повіту. Згідно з реформою підкоморські суди розглядали земельні спори щодо прав спадщини на землю, правового статусу вільних і кинутих земель та межові спори. Внаслідок цього, розгляд справ даної категорії виводив на перший план спеціалізацію такого суду за галузевою ознакою. Така ж ситуація після реформи виникла і з гродськими судами, які діяли в кожному полковому місті і розглядали кримінальні справи як щодо козаків і старшини, так і стосовно представників селянства, міщанства і шляхти.

До ХVІІІ ст. загальна система російського права на Україну не поширювалася, а самодержавство не втручалося в систему української судової організації. З перетворенням Росії в абсолютну монархію деякі суспільні відносини почали регулюватися російським законодавством. Однак воно не змогло витіснити місцеві правові традиції, відповідно до яких здійснювалося судочинство в Україні, оскільки збірники Магдебурзького права діяли до 1835 р., а Литовські статути - до 1840 р. З кінця ХVІІІ ст. все частіше використовувалося загальноімперське російське законодавство, і до початку ХІХ ст. в Україні поступово ліквідовується національна система судів. Зважаючи на те, що у 1775 р. за Указом Катерини ІІ Запорізька Січ була зруйнована, а територія Січі, Правобережної та Лівобережної України увійшла до складу Російської імперії, з цього часу в Україні почали діяти російські імперські суди.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28