Необхідно зауважити і про добір кандидатів на посади суддів спеціалізованих судів. Пунктом 9 Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих у 1990 році 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками, звернуто увагу урядів, професійних організацій юристів на забезпечення належної кваліфікації і підготовки юристів, знання ними професійних обов’язків [254] [263]). На мій погляд, ці вимоги у повній мірі стосуються суддів та кандидатів на суддівські посади у спеціалізованих судах України. Загальна спрямованість цих вимог не суперечить положенням Основних принципів незалежності судових органів, схваленим резолюціями Генеральної Асамблеї ООН у 1985 році [255] [264]), Рекомендаціям Комітету міністрів Ради Європи державам - членам “Про незалежність, ефективність та роль суддів” 1994 року [256] [265]), а також Європейській хартії про статус суддів 1998 року [257] [266]).

Порівнюючи заплановані реформи судової влади і судочинства з реально проведеними, є підстави стверджувати, що судова влада в Україні, не дивлячись на повільність реформаційних процесів, поступово позбувається тоталітарного забарвлення, набуваючи рис судової влади демократичної, правової держави. Водночас має місце і зволікання з проведенням судової реформи, оскільки не прийняті нові процесуальні кодекси, без яких унеможливлюються якісні зміни судового захисту прав і свобод людини. Лише за тиждень до закінчення конституційного терміну, передбаченого для реформування судової влади, парламент спромігся на внесення найнеобхідніших змін до чинного законодавства. Сьогодні можна стверджувати, що в приведенні судової системи до конституційної моделі нарешті зроблено реальні кроки. Скільки триватиме реформа - залежить від конструктивної взаємодії всіх гілок державної влади і рівня їх відповідальності за розбудову правової демократичної держави.

Судовий устрій держави є основою судової влади. Безперечно, Верховною Радою України прийнятий принципово новий Закон “Про судоустрій України”, підгрунтям якого стала розроблена відповідно до вимог сучасного українського суспільства концепція, яка, в свою чергу, грунтувалась на проведених дослідженнях та аналізі судової практики. Запровадження спеціалізованих судів у сучасних економічно-правових відносинах є дуже доречним. Вони покликані вирішувати специфічні правові конфлікти.

Юрисдикція спеціалізованих судів повинна, в першу чергу, поширюватись на спори, що виникають з правовідносин, які з’явились в українській правовій системі порівняно недавно. Базисом у розв’язанні питання, які саме спори потрібно віднести до компетенції спеціалізованих судів, має стати статистика розглянутих судами України справ по галузях права. Аналіз цих даних виступає об’єктивним індикатором для вирішення питання про необхідність створення тієї чи іншої вертикалі спеціалізованих судів. Тільки шляхом теоретично-практичних досліджень можлива розробка та створення ефективної моделі системи спеціалізованих судових органів, яка б відповідала потребам саме України.

При проведенні судової реформи необхідно звернути увагу також на специфіку судової влади. По-перше, кожний суддя наділений всією повнотою цієї влади. Він здійснює правосуддя від імені України, а постановлене ним рішення є обов’язковим для виконання на всій території держави всіма підприємствами, організаціями, установами та фізичними особами. По-друге, суддя виконує лише одну функцію - правосуддя і здійснення ним цієї функції має надзвичайно важливий характер для суспільства. Такий високий статус судді та важливість покладеного на нього завдання зумовлюють абстрагування суддів від виконання будь-яких інших функцій. Тому важливим чинником є забезпечення державою належного фінансування та відповідних умов для функціонування судів і діяльності суддів.

Потреба держави і суспільства в суддях з року в рік збільшується. Таку тенденцію, на нашу думку, можна пояснити двома причинами. По-перше, це зростання ролі судової влади в житті суспільства, поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, практичне втілення в життя Україною конституційних принципів демократичної, правової держави, де судова влада перетворюється на дієвий механізм забезпечення прав і свобод людини.

Друга причина нерозривно пов’язана з першою. Проголошуючи свою відданість ідеалам демократії та принципу верховенства права, Україна проводить в життя відповідні реформи, однією з яких є судова. Прийняті Верховною Радою України 21 червня 2001 року істотні зміни до законодавства, що регулює діяльність судів та суддів, та Закон України “Про судоустрій України”, передбачають суттєву перебудову судової системи України і розбудову спеціалізованого судочинства (наприклад, створення відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 року № 511/2001 апеляційних господарських судів вимагає значного збільшення чисельності суддівського корпусу) [258] [267]) .

Разом з тим, варто врахувати й іншу тенденцію, виходячи з наведеного та практики діяльності Вищої ради юстиції. Не всі рекомендовані кваліфікаційними комісіями кандидати на посаду судді мають достатній рівень знань та професійної підготовки для зайняття посади судді. Хоча цей показник дещо зменшився порівняно з минулими роками, але все ж таки він залишається досить високим [259] [268]). В цьому плані науковцям і юристам-практикам доцільно розробити єдину концепцію підготовки та добору кадрів спеціально для судової влади, яка б передбачала запровадження тестової системи складання кваліфікаційних іспитів.

Сьогодні судова система ще не в повній мірі відповідає вимогам часу та надіям співвітчизників. “Мала судова реформа”, яку започатковано Верховною Радою України 21 червня 2001 року прийняттям пакету законів про приведення судової системи у відповідність з конституційними принципами правосуддя, по суті стала компромісним варіантом. Системний аналіз чинного законодавства після внесених до нього змін та доповнень висвітлює наявність чисельних розбіжностей між окремими нормами та непослідовності, а практичне застосування деяких правових норм не забезпечує доступності правосуддя та належного судового захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина. Прорахунками щодо умов діяльності судів та відсутністю бачення перспектив і можливостей розвитку судової системи і, зокрема, спеціалізованих судів можливо пояснити внесення таких змін до законодавства, які потягли різке збільшення кількості надходження до судів справ та матеріалів і фактично перевантажили їх.

Прикладом є новий порядок розгляду адміністративних справ про порушення правил дорожнього руху. Після передачі функції по розгляду цієї категорії справ до місцевих судів загальної юрисдикції лише за кілька місяців число протоколів (2236000 !), що надійшло до судів, перевищило кількість справ, що розглядалися судами за рік. Тобто, судді місцевих судів мають ще менше часу для розгляду цивільних та кримінальних справ. Зрозуміло, що це викликає скарги громадян на тяганину, яка об’єктивно спричинена внесеними змінами у законодавство [260] [269]).

Доречно зауважити, що з прийняттям відповідних законів у 2001 році збільшився обсяг виконуваної Вищою радою юстиції роботи з питань внесення подань про призначення суддів на посади вперше, звільнення суддів з посад та по розгляду скарг суддів місцевих та апеляційних судів на рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Крім цього, значно зросла кількість звернень народних депутатів України, в яких ставляться питання про звільнення суддів з посад за порушення присяги. Не зменшується і кількість скарг громадян, що надходять до кваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції.

Приведення судової системи та правосуддя у відповідність з принципами демократичної правової соціальної держави неможливо без якісних змін складу суддівського корпусу, тому слід підвищити вимогливість до підбору кандидатів на суддівські посади, адже основою злагоджено працюючої судової системи є неупереджений та високопрофесійний суддя. Підкреслю, що успішне проведення судової реформи і створення системи спеціалізованих судів, в яких правосуддя здійснювалося б дійсно кваліфікованими фахівцями з високим рівнем спеціальних знань та професійної підготовки, має супроводжуватися грунтовною науковою підтримкою та поглибленим дослідженням наявних проблем.

ВИСНОВКИ

На підставі дослідженого матеріалу та проведеного аналізу можливо зробити ряд узагальнених висновків.

1. На кожному етапі державотворення України суди виступали як невід’ємні елементи влади, але їх цілі і завдання, порядок утворення, компетенція та повноваження істотно відрізнялись. Що ж до спеціалізованого правосуддя на теренах сьогоденної України, то воно формувалося за принципом встановлення суб¢єктної, відомчої чи галузевої підсудності. Джерелами правового регулювання були як національна нормативно-правова база (сотенні суди часів Запорізької Січі), так і законодавство Польщі, Австро-Угорщини, Російської імперії (митні суди доби Гетьманщини, шляхетні суди Галичини тощо). При цьому становлення спеціалізованого судочинства (побудова судів за повноваженнями) має відлік із часів Запорізької Січі, коли у ХVI - середині XVIII ст.ст. були сформовані суди, компетенція яких визначалася за суб’єктом юрисдикції. До таких належали сільські, сотенні та полкові суди.

Компетенція судів часів України-Гетьманщини у період з 1648-1783 рр. значно розширилася в порівнянні з судами часів Запорізької Січі і визначалася як за суб’єктним критерієм, так і за сферою правовідносин, спори в яких державні структури вважали за необхідне поставити під захист суду, про що свідчить створення митних та ярмаркових судів.

Судова система Галичини, яка досліджувалася з урахуванням наслідків взаємного впливу правових систем Австро-Угорщини, Польщі та Російської імперії, передбачала на початковому етапі здійснення судочинства за суб’єктною ознакою (шляхетські, духовні суди), але поряд з ними були створені фінансові та промислові суди, що свідчить про розширення повноважень судових органів разом з поступовим розвитком соціально-економічної системи суспільства. У 1852 р. в Галичині вперше на території сучасної України було запроваджено установи військової юстиції (військові суди), які мали компетенцію з розгляду справ тільки щодо військовослужбовців, тобто за суб’єктом судочинства, і будувалися за принципом централізації, найвищою ланкою для яких був Верховний військовий трибунал, що розглядається автором як спеціалізований суд з цільовою самостійною структурою і найвищий спеціалізований суд.

На основі аналізу законодавства та неопублікованих архівних джерел період 1917-1920 рр. визначений як період відступу від демократичних інститутів функціонування судової влади, пов’язаний з веденням у цей час бойових дій на фронтах та революційним рухом. Разом з тим, кожна зміна уряду в Україні (Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія, влада більшовиків) зумовлювала використання силового впливу, характерного для воєнного часу, і, як наслідок – посилення ролі військових судів з міжгалузевою компетенцією, тобто органи правосуддя виступали по суті як репресивні органи (див.“Додатки Д, Е, Ж і З”).

Період 1921-1957 рр обумовлював необхідність створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об’єктів народного господарства (військово-транспортні, залізничні суди тощо). Разом з цим, суперечило демократичним традиціям створення у цей же період спеціальних структур за суб’єктним характером з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася виключно до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС та МВС). Для тоталітарного режиму необхідно визнати характерним у більшості своїй ігнорування принципів здійснення правосуддя цими “судами” взагалі.

2. 1961-1991 р.р. є періодом створення і вдосконалення національного судоустрійного і процесуального законодавства щодо здійснення правосуддя та поступового і повільного відновлення традиційних демократичних інститутів судочинства залежно від галузі права, про що свідчить прийняття і введення в дію у 60-тих роках ХХ століття нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів та Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року. Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності) органів державного управління та їх службових осіб (Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 25 квітня 1988 року), виокремлення в ЦПК України процесуального порядку судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності та захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин (Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та Глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року) є першим етапом становлення адміністративної юстиції в новітній історії України, елементи якої були започатковані ще за доби Центральної Ради та з прийняттям Адміністративного кодексу УРСР 1927 року.

3. Закріпивши принцип спеціалізації судової системи, Конституція України прямо не передбачає існування спеціалізованих судів. Доцільним є, за можливості, в майбутньому зосередити ці питання у статті 125 Конституції, виключивши із статті 124 Конституції України частину третю.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28