Згідно з постановою ВУЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 року ліквідовувалася судова колегія ОДПУ при РНК СРСР і справи, які розслідувалися органами НКВС СРСР, НКВС союзних республік і їх місцевими органами, передавалися на розгляд спеціальних судових колегій обласних судів у складі головуючого і двох постійних членів [70] [67]). При колегії ДПУ УРСР існувала особлива нарада, що розглядала справи про адміністративне вислання так званих соціально-небезпечних елементів, застосовуючи адміністративну санкцію реального виконання, особливість якої полягала в застосуванні не тільки адміністративно-правових, а й кримінально-правових норм. Прикладом служить справа К., яка постановою особливої наради при ДПУ УРСР від 7 липня 1937 року була виселена на спецпоселення з конфіскацією майна у зв’язку з тим, що вона перебувала у громаді єговістів [71] [68]).

До підсудності спеціальних колегій відносилися кримінальні справи про державні (контрреволюційні) злочини. Спеціальна колегія Верховного Суду УРСР була касаційною інстанцією для спеціальних обласних судів та Головного суду Молдавської АРСР і судом першої інстанції по розгляду справ про державні злочини особливої важливості.

Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР в Українській РСР було створено два водно-транспортних суди: Чорноморського морського басейну і Дніпровського річкового басейну [72] [69]). До їх компетенції відносилися справи про державні і особливо небезпечні злочини проти порядку управління на водному транспорті; про порушення працівниками водного транспорту трудової дисципліни; порушення правил утримання шляхів, невиконання розпоряджень, що потягло аварію, пошкодження чи знищення шляхових споруд, нещасні випадки з людьми тощо. Водно-транспортні суди з часу їх організації були загальносоюзними судами і вироки виносили іменем СРСР. Касаційною інстанцією для них була водно-транспортна колегія Верховного Суду СРСР.

Війна поставила перед судовими органами нові завдання. 22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про воєнний стан” [73] [70]), в якому було зазначено, що як виняток з діючих правил щодо розгляду судами кримінальних справ, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів. Згідно з цим Указом їм були підсудні справи про державні злочини; про злочини, передбачені Законом від 7 серпня 1932 року “Про охорону громадської (соціалістичної) власності”; про злочини, вчинені військовослужбовцями; про розбій; про умисні вбивства; про насильне звільнення з установ ув’язнення та з-під варти; про ухилення від виконання загального військового обов’язку; про опір представникам влади; про незаконну купівлю, продаж і зберігання зброї та про крадіжки зброї.

Прикладом діяльності військових трибуналів в роки війни може служити справа Т., засудженого вироком військового трибуналу 7-ої стрілецької бригади Резервного фронту від 15 березня 1943 року за ст.ст.54-10, 216-16 п.”в” КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 20 липня 1943 року вирок залишено без зміни. Судом Т. визнано винним у порушенні правил несення служби в добовому наряді та висловлюванні у присутності бійців терористичних погроз щодо командирів. Пленум Верховного Суду України, розглядаючи справу в порядку реабілітації, зазначив, що Т. на слідстві і в суді визнав себе винним і показав, що в лютому 1943 року, будучи днювальним штабу, не виконав наказ командира роти П. щодо чистки зброї та образив його. Отже, дії Т. правильно були кваліфіковані судом за ст.216-16 п.”в” КК УРСР. Однак за ст.ст.54-10 КК УРСР Т. засуджено необгрунтовано, оскільки він не мав намірів на здійснення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади. Пленум Верховного Суду України скасував зазначені судові рішення щодо Т. в частині засудження його за ст.54-10 КК УРСР, а справу закрив на підставі п.2 ст.6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину і постановив вважати його засудженим за ст.216-16 п.”в” КК УРСР на 2 роки позбавлення волі, а на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1945 року “Про амністію…” звільненим від покарання [74] [71]).

Надалі до підсудності військових трибуналів були віднесені справи про терористичні акти проти сільського активу; про злочини громадян, які перебували у винищувальних батальйонах; про злочини громадян, які перебували у частинах народного ополчення з відривом від виробництва; про поширення у воєнний час брехливих чуток тощо. У місцевостях, де за умовами бойових дій не функціонували загальні суди, військові трибунали розглядали всі кримінальні справи. Крім того, вищим військовим посадовим особам надавалося право передавати на розгляд цих трибуналів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені Кримінальними кодексами союзних республік, якщо командування визнавало це за необхідне, виходячи з обставин воєнного часу.

Відповідно до зазначеного вище Указу від 22 червня 1941 року лінійні суди залізничного і водного транспорту були реорганізовані у військові трибунали відповідних залізниць та морських і річкових басейнів. Військовим трибуналам округів (Київського, Одеського і Харківського) підпорядковувалися військові трибунали з’єднань (дивізій, армій, корпусів), що формувалися на їх території та військові трибунали гарнізонів, а військовим трибуналам фронтів підпорядковувалися трибунали діючих військових з’єднань (армій, корпусів, дивізій тощо) і гарнізонів прифронтової смуги, які обслуговували частини діючої армії та їх тили. Зазначеним Указом була поширена субординаційна підсудність.

Військові трибунали залізниць (Південно-Західної, Південної, Одеської і Сталінської) та Дніпровського річкового басейну, зважаючи на те, що вони з перших днів війни діяли в місцевостях, оголошених на воєнному стані, підпорядковувалися військовим трибуналам фронтів за територіальністю, а військовий трибунал Чорноморсько-Азовського басейну підпорядковувався військовому трибуналу Чорноморського флоту. На території України також було створено Військовий трибунал Українського округу НКВС, якому підпорядковувалися військові трибунали військ НКВС, що створювалися ще до початку війни у всіх областях УРСР. Наведемо приклад із судової практики.

Вироком військового трибуналу військ НКВС Київського військового округу від 31 липня 1941 року Т. засуджено за ст.206-17 КК УРСР до смертної кари. Ухвалою трибуналу Українського округу НКВС від 2 вересня 1941 року вирок залишено без зміни. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 29 вересня 1941 року вирок змінено і смертну кару Т. замінено на 10 років позбавлення волі. Судом Т. визнано винним у тому, що він, працюючи на посаді начальника відділу Харківського обласного управління державної безпеки, при допиті Ф. одержав від нього інформацію про те, що О. і Г. займаються контрреволюційною діяльністю. Не перевіривши показання Ф. та незважаючи на повідомлення підлеглих йому працівників НКВС про їх неправдивість, Т. дав вказівку на арешт шести осіб. Провівши розслідування з грубими порушеннями кримінально-процесуального законодавства, Т. за відсутності доказів вини О., Б., Л., Г., С. і Ш. склав довідки про їх винність. Внаслідок сфальсифікованої ним кримінальної справи О, Л. та Г. були засуджені до смертної кари, С. і Ш - до позбавлення волі, а Б. незаконно утримувався під вартою 14 місяців [75] [72]).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 квітня 1943 року всі робітники і службовці залізничного транспорту оголошувалися мобілізованими на період війни. За злочини по службі вони несли відповідальність як військовослужбовці за законами воєнного часу. Справи про злочини, скоєні цими особами, були підсудні військовим трибуналам. З 9 травня 1943 року чинність цього Указу була поширена і на весь морський та річковий транспорт [76] [73]).

Протягом 1943-1944 р.р. територія України була повністю визволена від німецьких військ, в тому числі і Закарпатська Україна. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся з’їзд народних комітетів, за маніфестом якого Закарпатська Україна возз’єднувалася з УРСР, було обрано народну раду, яка створила і судову систему. У 13 округах Закарпаття та містах Ужгороді і Мукачеві відповідно до побудови судових органів УРСР було засновано народні суди, в Ужгороді - вищий народний суд, а також спеціальний суд, як суд першої інстанції для розгляду справ про злочини німецько-угорських військ проти народу Закарпаття. Цей суд розглядав підсудні йому справи колегіально в складі 5 осіб - трьох постійних суддів і двох народних засідателів. 29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, за яким Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР, і після цього вищий суд і його складова частина - спеціальний суд, були реорганізовані в Закарпатський обласний суд.

В 1948 році у м. Києві було створено спеціальний табірний суд, юрисдикція якого поширювалася на територію України щодо розгляду справ у місцях ув’язнення. Обласні військові трибунали військ МВС розглядали кримінальні справи, слідство в яких проводилося органами МВС і МДБ, а після ліквідації в 1953 році особливої наради при МВС СРСР ліквідовувалися ці судові установи і табірний суд, діяльність яких звужувала повноваження судів республіки. У 1957 році залізничні лінійні і водно-транспортні суди були об’єднані у транспортні суди, а в складі Верховного Суду СРСР створена транспортна колегія [77] [74]).

Розвиток судової системи СРСР і України, зокрема, у післявоєнні часи пов’язаний із вдосконаленням загальносоюзного і українського судово-процесуального законодавства та поступово і повільного відновлення демократичних інститутів судочинства.

У грудні 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік [78] [75]), Основи кримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік [79] [76]), Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [80] [77]), Положення про військові трибунали [81] [78]), а також Закони “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” [82] [79]) та “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” [83] [80]).

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 року прийняла Закон “Про судоустрій Української РСР” [84] [81]), ст.10 якого було визначено, що всі справи в судах першої інстанції розглядаються колегіально в складі одного судді та двох народних засідателів. Відповідно до ст.28 цього Закону в судах другої інстанції передбачалася спеціалізація суддів з розгляду певних категорій справ у межах одного міжгалузевого суду, оскільки цивільні та кримінальні справи в касаційному порядку і в порядку нагляду вирішувалися колегіями суддів у складі трьох осіб. Згідно зі ст.ст.36-39 Закону Верховний Суд Української РСР діяв у складі судових колегій з розгляду цивільних і кримінальних справ та Пленуму Верховного Суду УРСР, який мав повноваження вирішувати справи в порядку нагляду відповідно до ЦПК та КПК УРСР.

28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси з введенням їх у дію з 1 квітня 1961 року [85] [82]), [86] [83]). У грудні 1961 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи цивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік і Основи цивільного судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [87] [84]), а 18 липня 1963 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси УРСР [88] [85]), [89] [86]).

Згідно з Законом СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року до їх підсудності, крім справ про військові злочини, були віднесені справи про шпигунство, а всі інші кримінальні справи були підсудні системі загальних судів УРСР. Щодо цивільних справ, то військові трибунали розглядали цивільні позови військових частин (установ), державних і громадських організацій, а також окремих громадян про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної їм вчиненням злочину, але тільки при провадженні кримінальних справ [90] [87]).

Відповідно до змін до зазначеного Закону підсудність цих судів була розширена за рахунок справ стосовно осіб офіцерського складу, прапорщиків (мічманів), осіб сержантського та рядового складу органів служби державної безпеки, а також осіб сержантського і рядового складу конвойної охорони МВС СРСР, які комплектувалися за призовом. Закон також містив норму, згідно з якою, коли у місцевостях, де в силу виключних обставин не діяли суди загальної юрисдикції, військові трибунали розглядали всі кримінальні і цивільні справи. Крім того, згідно з вказаним Законом при обвинуваченні особи чи групи осіб у скоєнні декількох злочинів, якщо справа хоча б за одним з них підсудна військовому трибуналу, а про інші – будь-якому іншому суду, то справа про всі злочини розглядалася військовим трибуналом. Коли при обвинуваченні групи осіб у скоєнні одного чи декількох злочинів, якщо справа у відношенні хоча б одного з обвинувачених була підсудна військовому трибуналу, а у відношенні до інших - будь-якому іншому суду, то справа стосовно всіх обвинувачених розглядалася також військовим трибуналом. Таким чином, до компетенції військової судової системи належав розгляд кримінальних справ, і спір про право вирішувався тільки щодо правовідносин, які випливали з кримінальної і військово-кримінальної галузі права.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28