Можливо запропонувати визначення суду військових формувань – це суд, юрисдикція якого поширена на правовідносини, учасником яких є спеціально означений суб¢єкт (військовослужбовець чи інша особа), а його компетенція зумовлюється не територіальним принципом, а місцем перебування (дислокації) вказаного суб¢єкта. Якщо законодавцем буде знайдена можливість процесуальним шляхом розширити підсудність справ військовим судам і суб’єктів судочинства, то в майбутньому ми матимемо змогу говорити про спеціалізовані суди військових формувань, які здійснюватимуть правосуддя за однаковими процесуальними кодексами серед усього загалу воєнної організації суспільства.

Виходячи з наведеного, пропонується така редакція частини 2 статті 19 Закону України “Про судоустрій України”: 2. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні суди, суди військових формувань та інші суди, визначені, як спеціалізовані.” У зв’язку з цим, у частині 1 ст.21 слова “ військові суди гарнізонів” - виключити. Також вбачається необхідність внесення змін до частин 2, 3, 6 статті 25, частини 1 ст.32 Закону України “Про судоустрій України”. Так, у частині 2 статті 25 – слова “військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України” виключити. Частину 3 статті 25 викласти в такій редакції: “3. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські, апеляційні адміністративні та апеляційні суди військових формувань, які утворюються відповідно до указу Президента України”. У частині 6 статті 25 та частині 32 Закону України “Про судоустрій України” слова “військова судова палата” – виключити.

Пропонується така струкрура спеціалізованих військових судів: місцеві суди військових формувань, апеляційні суди військових формувань та Вищий суд військових формувань України з правом перегляду його рішень Верховним Судом України (див. також “Додаток У”). Зазначена трьохрівнева система таких спеціалізованих судів, на мою думку, здатна забезпечити повноцінну процедуру оскарження судового рішення. Крім того, в такій побудові судів військових формувань ми вбачаємо і значну економію фінансових затрат, оскільки фактично за такої структури потрібно створити тільки Вищий суд військових формувань, який би розглядав справи колегіально, без створення відповідних палат в Апеляційному та Касаційному судах України.

Слушною є висловлена в юридичній літературі пропозиція “створити можливості для участі цивільної юридичної влади в проведенні юридичного контролю в армії та на флоті” (наприклад, участь цивільних осіб як народних засідателів) [219] [229]). Звичайно, вказані заходи можуть свідчити про їх спрямованість на гармонізацію організації та діяльності військових судів з демократичними принципами судоустрою. Водночас для забезпечення права народу (в тому числі і військовослужбовців) брати участь у здійсненні правосуддя в частині 4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України” передбачено право військовослужбовців бути народними засідателями.

Необхідно звернути увагу, що існування окремої військової судової ланки притаманне практично всім державам, які мають регулярні збройні сили. Військовий суд функціонує навіть у нейтральній Швейцарії, не кажучи вже про країни НАТО та СНД (США, Бельгія, Іспанія, Росія, Молдова, Казахстан, Білорусь тощо). Діяльність військових судів, як незалежних і безсторонніх, створених відповідно до закону і здатних забезпечити справедливий і відкритий розгляд справ впродовж розумного строку, повністю відповідає вимогам ст.ст.6 та 13 Європейської конвенції з прав людини, їх демократичність підтверджувалась і в рішеннях Європейської комісії та Європейського суду з прав людини [220]. Намагання ліквідації необхідної в державній системі захисту прав і свобод всіх верств громадян судової ланки є безпідставними та можуть призвести лише до погіршення стану законності і правопорядку в такій важливій інституції, як збройні сили України.

Крім того, необхідність існування військових судів обумовлена також і рядом інших факторів: особливою правовою регламентацією відносин, пов’язаних із проходженням громадянами військової служби; специфікою розташування військових об’єктів; необхідністю поряд зі знанням загальних норм права грунтовних пізнань у галузі військової справи; допуском на режимні об’єкти та постійною роботою з таємними документами.

Таким чином, ідея судової спеціалізації за суб’єктною ознакою допускає можливість існування побудованих на демократичних засадах спеціалізованих військових судів, зважаючи на те, що вони мають компетенцію по розгляду не тільки кримінальних справ про військові та загальнокримінальні злочини військовослужбовців і військовозобов’язаних під час проходження зборів, а також здійснюють судочинство у цивільних і адміністративних справах, які виникають на терені проходження громадянами військової служби.

Дослідження юрисдикції судів за спеціалізацією на підставі суб’єктного критерію показало, що в науковій літературі висловлюються пропозиції стосовно доцільності створення та функціонування спеціалізованих судів у справах неповнолітніх [221] [230]), юрисдикція яких визначається конкретним суб’єктом судочинства – підлітками та молодими людьми [222], [223] [231]). Необхідність в особливому захисті дітей та підлітків передбачена Женевською конвенцією прав дитини 1924 року [224] [232]), Загальною декларацією прав людини [225] [233]) і Декларацією прав дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року [226] [234]) та визнана в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [227] [235]).

Правосуддя по справах неповнолітніх виникло і розвивалося переважно як правосуддя по кримінальних справах. У кримінальному переслідуванні правова незахищеність дітей і підлітків перед судом та іншими органами, що здійснювали правоохоронні функції, проявлялося у доволі жорстких формах. Безправне становище неповнолітніх було характерним для більшості країн світу.

Крім того, на рубежі ХІХ і ХХ ст.ст. були зафіксовані надзвичайно високі темпи зростання злочинності серед неповнолітніх і молоді. Хоча, в цьому плані робилися деякі окремі спроби виправити таке становище, але вони кардинально не змінювали каральної спрямованості кримінальної політики щодо неповнолітніх. Виходячи з цього, прогресивні юристи США та Європи поставили питання про необхідність створення для дітей і підлітків спеціальних судових органів, оскільки існуючі в той час засоби боротьби зі злочинністю оцінювалися як не досить ефективні, а щодо неповнолітніх – як такі, що провокували вчинення нових злочинів [228] [236]).

Вперше такий суд було створено в США відповідно до Закону від 1 липня 1899 року, а поступово – і в деяких інших державах світу: в Канаді – 1908 році згідно з Законом про створення суду для неповнолітніх, в Ірландії – 1904 році (спеціальна сесія загального суду), в Німеччині – у 1907 році (відбулося з’єднання функцій опікунських судів і суддів з кримінальних справ щодо неповнолітніх), у Франції – відповідно до Закону від 22 липня 1914 року (була створена судова система по справах неповнолітніх), в Італії – 1908 році (інститут спеціалізованих суддів по справах неповнолітніх) тощо [229].

Процес створення спеціалізованих органів по справах неповнолітніх чітко визначив два варіанти їх побудови: автономний суд для неповнолітніх, не пов’язаний з загальним судом, і склад загального суду, якому надавалися повноваження по розгляду справ стосовно неповнолітніх. Так, автономні суди були створені в США, Канаді, Бельгії, Росії, Франції, а у Німеччині, Австрії та Португалії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх, що поставило на перший план завдання захисту прав і законних інтересів зазначених осіб, а не завдання боротьби зі злочинністю, як це сталося у першій групі вказаних країн.

Правова ситуація при здійсненні правосуддя щодо неповнолітніх поставила дві основні вимоги: спеціалізація процесу і спрощення судочинства [230] [237]). Спеціалізація процесу вбачалася в таких формах: слухання справ щодо неповнолітніх в окремих приміщеннях, окремо від дорослих підсудних; відокремлення неповнолітніх від дорослих у місцях попереднього ув’язнення; виконання функцій правосуддя для слухання таких справ спеціалізованим суддею по справах неповнолітніх. Спрощення процедури розгляду справ даної категорії обгрунтовувалося необхідністю зменшення негативного впливу на дітей і підлітків самого процесу розгляду справи в суді. Надалі формальна судова процедура в цих судах була замінена бесідою судді з підсудним, а також поставлено питання про проведення закритих судових засідань.

Функціонували суди у справах неповнолітніх і за часів царської Росії, але проіснували вони недовго. Модель цього суду була досить своєрідною, оскільки судові функції по справах неповнолітніх здійснювали спеціальні мирові судді, які не могли розглядати багато питань цивільного і опікунського провадження. Суди по справах неповнолітніх у Росії при їх створенні в 1910 році включали завдання кримінального переслідування не тільки неповнолітніх злочинців, але й дорослих підбурювачів, здійснюючи нагляд за роботою дитячих установ, що піклувалися про малолітніх злочинців. Тобто, ці суди виступали як “органи державного піклування про неповнолітніх, діючи в судовому порядку [231] [238])”.

У більшості країн, де створювалися суди по справах неповнолітніх, їх діяльність діставала схвалення офіційної влади, але в Росії зусилля прогресивних сил з цього питання фактично ігнорувалися царським урядом. Однак, необхідно вказати і на позитивні сторони діяльності таких судів у Росії, до яких ми відносимо: розгляд справ щодо неповнолітніх одноособово суддею; виборність спеціалізованого мирового судді за однаковою процедурою виборів інших мирових суддів; вимоги щодо професійної підготовки судді в області дитячої та підліткової психології; відсутність гласності судового розгляду та формального обвинувачення у вчиненні злочину; спрощена процедура розгляду справи у формі бесіди з підлітком за участю піклувальника; оскарження рішення суду з дотриманням особливих правил судової процедури. Вказані процесуальні особливості характерні для англо-саксонської моделі правосуддя по справах неповнолітніх, хоча вони дотримувалися в Росії при наявності в країні континентальної системи права.

На даний час зміни, що відбуваються у правосудді по справах неповнолітніх, переважно стосуються національних законодавств, що регулюють судову діяльність, кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, судовий захист їх прав. Значна частина цих змін пов’язана з завданнями кримінальної політики щодо неповнолітніх, яка виражає загальні процеси в державній і правовій політиці. Основна причина, що приводить у дію механізм зміни усталених моделей суду стосовно неповнолітніх, полягає у “недостатній ефективності такого правосуддя як засобу боротьби з правопорушеннями та інструмента охорони прав особистості” [232] [239]).

Велике значення для правосуддя щодо неповнолітніх мають так звані “Пекінські правила”, в яких сформульовані загальні соціально-економічні умови, що оцінюються міжнародним співтовариством як сприятливі для розвитку неповнолітніх та молоді. Цими Правилами дано поняття неповнолітнього правопорушника, статусного правопорушення (тобто, ті що можуть вчинюватися тільки або неповнолітніми, або дорослими); вік кримінальної відповідальності (загалом враховуються аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості); мети правосуддя щодо неповнолітніх, забезпечення конфіденційності судового розгляду справи щодо неповнолітнього тощо [233] [240]).

На нашу думку, позитивне значення “Пекінських правил” полягає у спробі вирішення на міжнародному рівні проблем неповнолітніх та визначення особливостей правосуддя стосовно дітей, підлітків і молоді. Крім того, “Пекінські правила” ініціювали прийняття ряду інших міжнародно-правових документів, що стосуються неповнолітніх, зокрема Керівних принципів ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх [234] [241]) і Правил ООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі [235] [242]).

Судовий захист підлітків у більшості країн світу здійснюється спеціалізованими судами у справах неповнолітніх. Такі судові установи функціонують у Німеччині, Франції, Австрії, Японії тощо. Особливості їх організації, компетенція та процесуальні форми діяльності зумовлені наявністю додаткових гарантій захисту інтересів неповнолітніх учасників кримінального судочинства і завданнями перевиховання підлітків, які вчинили протиправне діяння та усунення факторів негативного впливу на них.

Зокрема, ставляться додаткові вимоги до кандидатів на суддівську посаду, і суддями цих судів, як правило, можуть бути особи, які мають спеціальні знання з проблем молоді та виявляють до неї інтерес з питань виховання, опікування тощо. Крім того, при цих судах працює спеціальний персонал, що сприяє виконанню покладених на них завдань шляхом здійснення програмованого обстеження правопорушників, нагляду за ними та надання соціальної допомоги.

Для прикладу можна навести досвід функціонування сімейних судів у Японії та опікунських судів Австрії. Так, юрисдикція сімейного суду Японії поширена на злочини й інші правопорушення неповнолітніх; на злочини дорослих, що заподіюють шкоду неповнолітнім; на всі питання сімейного права, що пов’язані із захистом прав та інтересів неповнолітніх; на питання нагляду та піклування за неповнолітніми, їх навчання, поведінки, оздоровлення сімейної обстановки тощо. Такі суди є самостійними в системі районних судів і їм підсудні справи щодо неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 20 років, а також важковиховуваних соціально неадаптованих осіб такого ж віку. Справи розглядаються за дещо відмінною процедурою, тобто за правилами “соціального дослідження”, і тому при цих судах функціонують спеціальні допоміжні служби та особи, які здійснюють таку діяльність.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28