В аспекті дисертаційного дослідження зазначимо, що поняття “юрисдикція” (лат. – jurisdictio – cуд, судочинство) визначається як встановлена законом чи іншим нормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто давати оцінку діям особи чи іншого суб’єкта права з точки зору їх правомірності чи неправомірності. Юрисдикція визначається в залежності від виду і характеру справ (злочини, проступки, майнові спори тощо), їх територіальної належності та від осіб, які беруть участь у розгляді справи.

Спеціальними органами юрисдикції є суди - загальні та спеціалізовані. Сукупність повноважень, даних в силу закону відповідному виду судів щодо вирішення питань їх юрисдикції, загальних для всієї судової системи, у яких виражаються завдання і функції по здійсненню єдиної судової політики в державі, загалом складають юрисдикцію судових органів [150] [148]). Зміст цієї юрисдикції багатозначний, оскільки для її розгляду необхідно виходити із завдань і функцій, обумовлених судовою політикою, встановити конституційно закріплене коло предметної компетенції судової системи і розкрити повноваження (права й обов’язки) кожного виду судів (загальної чи спеціалізованої юрисдикції) щодо вирішення питань їх відання.

Судова юрисдикція нерозривно пов’язана з поняттям “компетенція” (від лат. сompetens – відповідний), яке включає в себе сукупність юридично встановлених повноважень (прав і обов’язків) керуючого органа чи посадової особи та коло питань, що вони вправі вирішувати. З цих же позицій ми визначаємо поняття “судова компетенція”, як сукупність юридично встановлених повноважень (владних прав і обов’язків) певного судового органу (спеціалізованого суду) щодо визначеного законом кола питань, які підлягають вирішенню. Обсяг судової компетенції, виходячи з предмету дисертаційного дослідження, повинен обумовлюватися здійсненням державної влади судовими органами в особливій сфері суспільного життя: у залежності від їх спеціалізації – “по горизонталі” (загальні, адміністративні, господарські суди тощо), а також територіальним масштабом діяльності кожної ланки судової системи – “по вертикалі” (Верховний Суд України, Касаційний суд України, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані, апеляційні й місцеві суди).

Компетенція насамперед визначає предмет відання системи судових органів, вона окреслює ту сукупність проблем, на вирішення яких спрямовані права й обов’язки кожної ланки судової системи. Предметна компетенція системи судових органів знаходить конституційне закріплення у статтях 124, 125 Конституції України, в яких зазначені загальні питання організації судової системи України, та в інших законодавчих актах, що містять не тільки конкретні повноваження судів за їх предметною компетенцією в тих чи інших галузях права, але і визначають функціональні повноваження, тобто відповідні права й обов’язки судів у галузі правосуддя.

Необхідність запровадження принципу спеціалізації в судовій діяльності, виходячи з надбань конституційної та законодавчої практики, що властива більшості розвинутих держав світу, багато років є темою для наукової дискусії в Україні. Деякі аспекти цього питання розглядалися при вирішенні інших правових проблем у працях М.І.Мельника, В.І.Німченка, Т.О.Новікової, Г.М.Омельяненко, А.О.Селіванова, В.В.Сунцова, В.М.Палій, Д.М.Притики, М.І.Тітова, В.П.Шевченка та В.І.Шишкіна. Зазначені автори відносять впровадження принципу судової спеціалізації до нагальної потреби суспільства. Підтримуючи цю думку, ми вбачаємо в цьому ширшу можливість якісного здійснення правосуддя, а, отже, і найвищий ступінь забезпечення прав людини з боку державних інституцій. Певні юридично-теоретичні та практичні надбання щодо спеціалізованого судочинства мають місце і в Україні. Свідченням цього є існування за часів української державності 1917-1920 рр. спеціалізованих судів, які мали компетенцію щодо вирішення адміністративних, комерційних справ, справ, які виникали з військово-управлінських відносин, та наукова розробка цього питання за радянських часів [151] [149]).

Стаття 125 Конституції України визначила побудову судової системи України за принципами територіальності і спеціалізації, що зумовлює створення в межах єдиної системи загальних судів спеціалізованих судових ланок, які, діючи на підставі загальних засад судочинства, повинні захищати права і свободи громадян в окремих, специфічних сферах суспільного життя та забезпечувати режим законності, в першу чергу, в діяльності органів виконавчої влади і створювати умови для розвитку України як демократичної, правової держави.

Конституційна вимога щодо виділення в загальній юрисдикції судів їх спеціалізованої юрисдикції, яка повинна здійснюватися спеціалізованими судами, зумовлює багато питань навколо системи судів загальної юрисдикції України. Ця система має використовувати переваги спеціалізації не тільки з точки зору організаційної розбудови, а й у процесуальному аспекті здійснення правосуддя. Відповідно до Конституції України за організаційною ознакою використання переваг спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає утворення судово-ієрархічних ланок зі спеціалізованою компетенцією в окремих галузях матеріального права (господарського, адміністративного тощо).

Конституційний принцип спеціалізації дає підстави для створення окремих вертикалей спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції (господарських, адміністративних, військових, фінансових, податкових, митних, у справах неповнолітніх тощо), що частково відображено у ст.19 Закону України “Про судоустрій України”. На мій погляд, правове значення принципу судової спеціалізації, визначеного статтею 125 Конституції України, полягає в тому, що саме положення цієї статті є базисним для становлення та подальшого розвитку систем спеціалізованих судів України і законодавства з питань організації та діяльності зазначених судових установ. Принцип спеціалізації в побудові системи судів загальної юрисдикції може здійснюватися за її видами з утворенням спеціалізованих судів (галузева спеціалізація), за суб’єктною ознакою або за внутрішньою спеціалізацією суддів у межах одного неспеціалізованого суду, оскільки Концепція судово-правової реформи передбачила створення адміністративних судів та інших спеціалізованих судових установ галузевої юрисдикції в системі судів загальної юрисдикції, а також судів у справах неповнолітніх, як представників суб’єктної юрисдикції [152] [150]), [153] [151]). З цього вбачається, що спеціалізація судів і суддів по розгляду справ певних категорій сприяє поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства і права, підвищенню професіоналізму суддів і, виходячи з цього, більш надійному захисту прав і свобод людини, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Відзначаючи закріплений Конституцією України (ст.125) галузевий принцип спеціалізації, зауважимо, що чинним ЦПК України врегульовано порядок розгляду спорів за участю в основному фізичних осіб, а господарським процесуальним законодавством регламентуються правовідносини, учасниками яких, як правило, є юридичні особи, що займаються господарською діяльністю. Разом з тим, ЦПК України, розглядаючи як центральну фігуру фізичну особу, містить окремі норми, що врегульовують спори, які виникають з адміністративно-правових (публічних) правовідносин [154] [152]). Крім того, відомо, наскільки гострою для фізичних, і для юридичних осіб є проблема оскарження дій та бездіяльності посадових осіб органів державної влади та управління, справи про які розглядають за нормами ЦПК України. З цього вбачається логічність і необхідність відповідної судової спеціалізації – адміністративної, господарської чи іншої, оскільки Конституція України заборон щодо цього не містить.

На мій погляд, конституційний принцип спеціалізації судової системи України означає, що в системі судів загальної юрисдикції діють певні підсистеми судових органів, уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, здійснюючи правосуддя за нормами спеціальних процесуальних кодексів, уніфікованих і максимально пристосованих до розгляду категорій справ, віднесених до їх компетенції. Принцип спеціалізації судів виконує роль регулятора правовідносин в аспекті матеріального права, в якості якого виступають норми конкретної галузі права, її підгалузей та інститутів. Конституційне закріплення зазначеного принципу діяльності судової системи вказує на намагання законодавця забезпечити законність і правильність застосування правових норм господарського, адміністративного чи іншого законодавства. Спеціалізація судової юрисдикції передбачає також процесуальну спеціалізацію, відповідно до якої особливості процедури розгляду окремих категорій справ, що підлягають юрисдикції певних спеціалізованих судів, мають бути оптимізовані відповідно до властивостей цих справ.

Зміни соціально-політичних реалій життя українського суспільства на початку 90-тих років викликали необхідність проведення в державі судово-правової реформи. Таке завдання було поставлено у Концепції судово-правової реформи і на виконання її Верховною Радою України були прийняті Закони України “Про статус суддів” [155] [153]), “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” [156] [154]), “Про органи суддівського самоврядування” [157] [155]) та “Про Вищу раду юстиції” [158] [156]).

Виконуючи завдання зазначеної Концепції, прийнявши Закон України “Про Конституційний Суд України” [159] [157]), перетворивши органи державного арбітражу на систему арбітражних судів та реформувавши мережу військових трибуналів колишнього СРСР у військові суди, Верховна Рада України у 1991-1993 р.р. започаткувала принцип спеціалізації судової системи. Але в подальшому реалізація Концепції в розрізі створення судів спеціалізованої юрисдикції, зокрема, адміністративних судів, судів у справах неповнолітніх, господарських та інших спеціалізованих судів уповільнилася [160] [158]). З прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України [161] [159]) постало завдання приведення у відповідність до її положень, зокрема до норм Розділу VIII “Правосуддя”, всього масиву національного законодавства про судоустрій та судочинство, на що зверталася увага з’їздами суддів України [162] [160]), [163] [161]), [164] [162]), [165] [163]).

Відповідно до ст.125 Конституції України в державі створена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує принцип галузевої спеціалізації окремих судових ланок з наявністю Верховного Суду України, як найвищої судової інстанції системи судів загальної юрисдикції, і вищих судових органів спеціалізованих судів - відповідні вищі суди.

Основним призначенням судів є здійснення захисту гарантованих Конституцією кожній особі прав і свобод (стаття 55 Конституції України), і тому роль судових установ стосовно цього значно підвищено новим положенням Конституції про те, що юрисдикційні повноваження судів поширюються на врегулювання всіх правовідносин, які виникають у державі. Завданням судів як органів судової влади є також захист конституційного ладу України, забезпечення дотримання законності та справедливості при виконанні і застосуванні законів та інших нормативно-правових актів.

Конституція України не відтворює всю систему судів держави, і законодавець визначив її окремим законом. Закон України “Про судоустрій України” закріпив усі види існуючих нині місцевих і спеціалізованих судів, їх структуру та повноваження. Статтею 19 Закону визначено, що відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, якими є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані [106] [164]).

Визначаючи поняття спеціалізованого суду, зазначимо, що відповідно до ст.12 ГПК України господарські суди мають компетенцію по розгляду справ у спорах, які виникають при здійсненні господарської діяльності щодо укладання, зміни, розірвання і виконання договорів господарюючими суб¢єктами; справ про банкрутство; справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених до їх компетенції. Відповідно до ст.20 проекту Адміністративного процесуального кодексу України в адміністративних судах розглядатимуться спори, що виникають із конституційних, адміністративних, зовнішньоекономічних, фінансових, податкових, будівельних, екологічних, транспортних, військових, промислових, соціальних та інших публічно-правових відносин [166] [165]). З наведеного логічно випливає визначення спеціалізованого суду – це створена в системі судів загальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28