Усі цивілізовані народи стародавнього світу розрізняли стосовно шлюбу ці два закони: моральний і юридичний. Про розрізнення їх у китайців, індусів, греків і особливо у євреїв можна знайти цікаві подробиці у творі проф. Осипова, «Брачное право древнего востока», (ст. 14, 52, 87, 116 і 117). У євреїв різниця між цими законами виражена була з особливою ясністю. З одного боку закон моральний, закладений самим Богом у серця людей, проголошує: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою‚ та й пристане до жінки своєї‚ -- і стануть вони одним тілом (Буття, II, 24), тому що немає вже двох‚ але одне тіло. Тож‚ що Бог спарував‚ -- людина нехай не розлучує!» (Матв., 19, 5‚ 6); з іншого боку‚ Мойсей у написаному ним законі для народу єврейського дозволив давати дружині розлучний лист, якщо «вона не знайде ласки в очах його‚ бо знайшов у ній яку ганебну річ» (Повторення Закону‚ 24‚ 1)625. Це закон юридичний. Римляни також розрізняють і розділяють ці два закони. Правда, закон моральний у них не був сформульований, але він мав глибокий вплив на життя в першу половину республіканського періоду й у наступний час, час падіння, не стих остаточно.

Відомо, що останні часи римської республіки і початок імперії були ознаменовані аморальністю в самих колосальних розмірах. Римляни як би хотіли моральною розгнузданістю винагородити себе за попередні праці щодо утворення всесвітньої держави. Останні перемоги були, так би мовити, припливами розпусти: згадаємо Суллу з його солдатами, що привчилися до розгнузданості в походах і принесли її із собою у вічне місто, згадаємо навіть Юлія Цезаря, про війська якого передають сучасники не менш жахливі свідчення. При урочистому в'їзді в Рим вони кричали, звертаючись до громадян: «Urbani, servate uхоrеs, mоесhum сulvum аdduсimus». Самому Цезарю деякі із сенаторів пропонували зробити характерну для того часу пошану: вільний доступ до усіх їхніх жінок.

Проводирі військ, а потім і імператори, були прикладом аморальності і для солдатів, і для громадян. Цезар, знаменитий в інших відношеннях, у сімейному житті не відрізнявся бездоганністю, хоча він і іменував себе відновлювачем добрих нравів і привласнив собі звання довічного цензора: він розлучився зі своєю дружиною через одну лише підозру в невірності, під пригожим приводом, що дружини Цезаря не повинна стосуватися навіть підозра626. Антоній жив відкрито з Клеопатрою і дарував їй римські провінції, а дружину свою (Октавію), цілком бездоганну, прогнав. Август, відомий своїми законами, спрямованими до підняття римської сім'ї, як сам, так і сім'я його, були зразком аморальності627. Він, не задовольняючись тим, що відняв дружину (Лівію) у Тіберія Нерона (на шостому місяці вагітності), простирав свою розпусту до того, що посилав у дома найзнатніших громадян носилки, на яких чоловіки повинні були доставляти в його спальню своїх дружин. Дочка ж його вела таке розпусне життя, що він повинен був вислати її з Риму на один острів. За першим цезарем йде цілий ряд йому подібних по розгнузданості нравів, а саме: Тіберій, який розбещував юнацтво, живучи на своєму острові; Калігула, дурість якого дорівнювала розбещеності: прогнавши свою дружину, він одружився на іншій, віднятій ним у нареченого в день весілля, а два місяці потому вигнав і її з міста, щоб, одружившись на третій, прогнати і цю за безплідність. Не задовольняючись цим, він віднімав наречених у наречених і дружин у чоловіків. Мало того, він посилав розлучні листи дружинам чоловіків, що були відсутніми, від імені останніх і вносив розлучених у публічні списки628. Клавдій відпустив чотири дружини послідовно одну за другою, а п'ята уникла цієї долі тільки тому, що веліла його умертвити. Нерон -- вбивця матері і брата‚ обезчещував чужих дружин і розлучився зі своєю. Так само діяв і Доміціан, що карав у той же час смертю дружин, які вчинили перелюбство, не виключаючи, утім, і тих, винуватцем падіння яких був він сам. Єлагабал розлучався п'ять разів і між іншим з однією дружиною тому, що на тілі її був родимий знак.

Не треба, утім, думати, що розпуста і свавілля у розлученнях складали привілей одних лише цезарів. Звичайно, вони користувалися і тим, і іншим‚ а disсrеtion, як у силу переваги всіх цезарів -- рrinсерs est 1еgibus solutus, так і в силу того, що вони володіли великими коштами, ніж прості громадяни. Але і ці останні з успіхом наслідували своїм «ожественним» монархам. Якщо ми менше маємо свідчень про розпусту не коронованих осіб, то не тому, що їй ці останні не віддавалися, а тому, що історія вважає більш повчальним для потомства порочне життя правителів, ніж тих, ким управляють. Утім, є досить зведень і про аморальність простих смертних. Сенека говорить про guotidianis rерudiis в Августовий час. Виявляється, що навіть кращі люди не гидували розлученнями. Так‚ Ціцерон розлучився з Теренцією, не дивлячись на її чесноти, і одружився на іншій -- багатій, щоб сплатити свої борги. Якщо вірити історії, то і великий мораліст Сенека не відчужений був від загальної слабкості століття. Картина свавілля в розлученнях наочно малюється в наступній розповіді про Павла Еміліє, який на питання, чому він розлучається з розумною і прекрасною Папірією, відповів: «мої башмаки нові, добре зроблені, а однак же я повинен їх перемінити. Ніхто не знає, де вони мене муляють». Розлучалися під усілякими приводами: ворожнечі з рідними дружини, старості останньої, хвороби, краси, що зів'янула й ін. До чого доходила розбещеність, можна судити ще з наступного факту: за часів Ціцерона Клодій, що позивався за перелюбство, пропонував суддям у вигляді хабара доставити їм заміжніх жінок, які сподобалися, для здійснення того ж, за що він сам був притягнутий до суду. Жіноча стать не відставала в аморальності від чоловічої. Відома своєю жахливою розбещеністю Мессаліна, дружина недоумкуватого Клавдія, що віддавалася не тільки сама розпусті, але й влаштовувала у своєму палаці брудні сцени. Прості римлянки, якщо і не здатні були упасти так низько, як їхня імператриця, відрізнялися тим не менше страшною розбещеністю. Ціцерон свідчить в одній зі своїх промов (рrо С1uеntiо.V), що мати спонукала свого зятя розлучитися з дочкою, щоб самій замінити дочку. «Яка дружина, -- говорить Сенека, -- стане червоніти через розлучення після того, як знамениті жінки не рахують уже своїх літ за числом консулів, а за числом чоловіків. Вони розлучаються, щоб вийти заміж, виходять заміж, щоб розлучитися. Цього безчестя боялися, поки воно було не таким звичайним‚ але тепер, коли публічні реєстри покриті актами про розлучення, слухаючи, як про нього говорять, навчилися його робити»629.

Після сказаного зрозуміло, наскільки тодішнє суспільство готове було сприйняти проповідь Христа про нерозривність шлюбу. Безпричинні розлучення і розлучення з однієї лише обопільної угоди подружжя були першим каменем спотикання для здійснення Його вчення. От чому ми зауважуємо, що на цю слабку сторону насамперед спрямовується енергія соборів і вчителів церкви: треба було спочатку ввести хоча б деяку правильність у самих розлученнях, а потім уже подбати про обмеження приводів до них. Сліди цієї діяльності залишилися, як у найдавніших соборних постановах, так і в правилах учителів церкви перших століть християнства. Так у 5-му апостольському правилі ми читаємо: «священнослужителі та не виганяють дружин своїх під виглядом благочестя»630 -- очевидний доказ, що навіть служителі вівтаря були заражені загальним пороком -- самовільно відкидали дружин під виглядом благочестя. А 14-е правило Гангрського собору (IV ст.) показує, що цим же засобом користувалися дружини по відношенню до чоловіків: «чаще которая жена оставить мужа и отъити восхощетъ, гнушаясь бракомъ, да будетъ подъ клятвою»631.

Що самовільні розлучення були явищем загальнопоширеним -- це видно з того, що соборам і на заході приходилося вести з такими розлученнями війну. Так‚ на Ельвірському соборі (в Іспанії в 305 чи 306 році) було ухвалено не удостоювати причащання і при кінці життя дружин, що залишили чоловіків своїх без усякої причини і вийшли за інших632. Те ж саме повторюється в XIX каноні Ірландських соборів (450 - 456 рр.); «християнка, що залишила свого чоловіка і вийшла заміж за іншого, повинна бути відлучена від причащан-ня»633. А рівно і на Агафенському соборі (Аgаthа, Аgdе в Південній Галлії в 506 р.), у XXV каноні якого ухвалено: «миряни, що розлучилися зі своїми злочинними дружинами, щоб протизаконно вступити в інші зв'язки, не дочекавшись рішення єпископів суміжних провінцій, відлучаються від церковного спілкування і від спілкування з правовірними»634.

З не меншою наполегливістю ратували вчителі церкви проти свавілля при розірванні шлюбів. Так‚ Григорій Назіанський у своєму посланні до Олімпія рішуче висловлюється проти розлучень за обопільною згодою подружжя, говорячи, що такі розлучення цілком суперечать «нашим (тобто євангельським) законам», хоча б закони римські судили й інакше. Іван Златоуст у бесіді 1-й на 1-е послання до Коринфян (VII, 39, 40) говорить: «рабам дозволено переміняти живих панів, а дружині недозволено переміняти чоловіків за життя чоловіка, тому що це -- перелюбство. Не вказуй мені на закони, ухвалені зовнішніми, що дозволяють давати запис відпущення і розлучатися. Не за цими законами буде судити тебе Бог у той день, а по тим, що Він Сам ухвалив. І закони зовнішніх дозволяють це не просто і не без обмеження: і вони карають за цю справу, так що і звідси видно, що вони неприязно дивляться на цей гріх. Тому що винуватницю розлучення вони позбавляють майна і відускають без усього, і того, хто подає привід до розлучення, карають грошовим збитком, а вони, звичайно, не поступали б так, якби схвалювали цю справу»635. В іншому місці тієї ж бесіди Златоуст говорить: тому перестерігаю, прошу і благаю чоловіків не відкидати дружин і дружині -- не залишати чоловіків»636. Астерій, єпископ Амасійський, говорить «послухайте тепер ви, торгаші, що легко змінюють дружин на одяг... ви, які одружуєтеся на багатстві і які обманюєте, ви, що після невеликого спалаху, зараз же пишете розлучний лист, ви, що залишають за життя багатьох вдів, -- знайте, що шлюб розривається тільки смертю і перелюбством»637.

Треба додати до сказаного, що церкві з цими свавільними розлученнями не мало стояло утруднень не тільки тому, що державне законодавство в особі римського права іноді підтримувало їх, але також і тому, що деякі християни занадто захопившись євангельськими істинами про значення дівоцтва, засуджували шлюб і вважали його установою нечистою. Звідси прагнення до розлучень, прагнення, у якому нерідко важко було відрізнити, де кінчається благочестя і ревнощі за Господом і починається свавілля. Тому церковним соборам приходилося, ратуючи за нерозривність шлюбу, ратувати також і за богоустановленість його. Проти цього зловживання повстає особливо Трулльський собор у своїх 13-у і 30-у правилах638.

Наскільки в перші століття християнства розлучення своєвільні були явищем пересічним і наскільки важкою була боротьба з ними церкви, показує світське законодавство, що повинно було спожити чотири з половиною століття зусиль і поступок духу часу, перш ніж виявилося можливим категорично заборонити це свавілля. Ось у декількох словах історія цієї законодавчої діяльності. Перший і рішучий крок у цьому напрямку зроблений був Костянтином Великим, який, безсумнівно, під впливом церкви, установив у 331 році визначені приводи до розлучення і то в невеликому числі639, а інші розлучення визнав карними640. Як мало життєвих коренів мало це законодавство, показує те, що вже Юліан скасував його і відновив старі закони641, що допускали розлучення на самих широких підставах. Вони залишалися в силі без зміни 60 років. Але в 421 р. постановою Гонорія і Констанція зроблено знову поворот до нового порядку і введені нові штрафи, як для розлучень без причини, так і для винної сторони в розлученні за законною причиною642. Феодосій II, який спочатку вніс це веління у свій кодекс, потім скасував його, щоб видати нову постанову, спрямовану до обмеження розлучення. Постанова ця, установивши визначені, дуже численні, приводи до розлучення (так‚ дружина могла розлучитися зі своїм чоловіком, довівши, що він винен в одному з наступних злочинів: 1) у перелюбстві; 2) убивстві; 3) отруєнні; 4) державній зраді; 5) здійсненні підробок; 6) розкопуванні могил; 7) святотатстві; 8) розбої; 9) приховуванні розбійників; 10) викраденні худоби; 11) перетворені на рабство вільного чи в присвоєнні чужого раба; 12) призначенні побачення у своєму домі на очах дружини з жінками зганьбленими; 13) замаху на отруєння, -- убивство дружини чи в замаху іншого роду на її життя і 14) якщо він піддавав її тілесним покаранням, не властивим вільнонарожденим. Чоловік міг розлучитися з дружиною, якщо вона виявлялася винною в одному зі злочинів, зазначених у п.п. 1, 2, 3, 6, 7, 9, 11, 13, а також: 1) якщо вона проти волі і бажання чоловіка бенкетувала в суспільстві чужих чоловіків; 2) якщо вона проти бажання його провела ніч поза домом без справедливої і ґрунтовної причини; 3) якщо вона всупереч забороні чоловіка відвідувала цирк, театр чи амфітеатр; 4) якщо вона знала про змову проти держави; 5) якщо вона була співучасницею в підробці; 6) якщо вона насмілилася підняти руку на чоловіка (1.8. §§ 2 і 3 - С. V. 17.), карало стягненням штрафу розлучення без законної причини643.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63