3. Другою системою, що існувала спочатку, імовірно, поряд з першою системою і яка отримала над цією останньою, з часом, перевагу, була роздільність майна. Причинами її виникнення були, з одного боку, зростання майнової правоздатності жінки, зокрема дочки, у рідній її сім'ї; з іншого боку, -- бажання рідної сім'ї зберегти за собою майно, яке забирає жінка з цієї сім'ї в сім'ю чоловіка. Роздільність майна у своїй первісній основі знаходиться, таким чином, в органічному зв'язку з зростанням майнової правоздатності жінки і формою вільного шлюбу.

4. Інтереси нової, що утворилася шляхом шлюбу, сім'ї штовхали її, однак, у бік утворення нової (третьої) системи: спільності майна подружжя. Для вироблення і зміцнення в житті цієї системи було потрібно багато часу. Системи, пов'язані з існуванням у житті невільного шлюбу і вільного шлюбу, дуже прості. Вони не вимагають творчості‚ суворо кажучи, вони заперечують майнові відносини подружжя. Система спільності, навпаки, добре чи погано, але встановлює ці відносини між подружжям. Воля особи і, зокрема, договір у створенні цієї системи мають першорядне значення. Ця система перебуває в органічному зв'язку із зміцненням організації нової сім'ї і формою шлюбу в справжньому розумінні цього слова, як повного спілкування двох рівних істот. Історія руського права не могла не виробити цієї системи на зміну системи роздільності. Коли розпочалася ця робота -- сказати важко. Можливо, уже в статуті Ярослава ми знаходим перші сліди системи спільності, але, у всякому випадку, в московський період проходило, очевидно, посилене вироблення цієї системи, яка закінчилася, як ми вже говорили вище, під впливом різних причин невдало.

Таким чином, розвиток майнових відносин подружжя в історії нашого права повинен бути охарактеризований, як складний процес, що вимагає самого уважного його вивчення. Тому про панування у нас у сфері майнових відносин якогось докорінного початку не доводиться говорити. Складність процесу і неможливість різко розмежувати його стадії змушують нас не погодитись з М. Владимирським-Будановим, який стверджує‚ що в московський період уже панувала система спільності майна. Тим більше, не можна погодитись з О. Пергаментом, який говорить‚ що принцип спільності майна панував у нас з стародавніших часів. Разом з тим ми не можемо цілком приєднатись і до думки В. Сергеєвича проте що для московського періоду є тільки «вказівка на існування деякого виду єднання майна, яке належить подружжю». Ні, в московський період система спільності знаходилась у повній силі свого творення, і, не заважай їй різні несприятливі обставини, ми, можливо, мали б тепер в наших законах постанови про шлюбний договір і повязану з ним систему спільності майна. Але думка В. Сергеєвича про те, що в московський період не було ніякої певної системи, в цілому, звичайно, правильна, як правильна в цілому і думка М. Владимирського-Буданова про три стадії в історії майнових відносин подружжя за руським правом.

5. Все вищевикладене служить разом з тим до уяснення майнового становища заміжньої жінки в її новій сім'ї. При невільному шлюбі вона не мала ніякої майнової правоздатності. При вільному шлюбі вона вже мала майнову правоздатність, але тільки в колишній своїй сім'ї. При шлюбі у власному розумінні цього заміжня жінка почала набувати майнову правоздатність і в межах нової своєї сім'ї, але з обмеженням своєї дієздатності на користь чоловіка, як глави сім'ї. Проте, із придбанням цього роду майнової правоздатності, заміжня жінка перестала бути в сім'ї чоловіка чужою‚ вона зробилася членом цієї сім'ї і хоча й неповноправним товаришем, але все ж таки товаришем чоловіка.

Переходячи до заключного огляду особистого становища руської заміжньої жінки у стародавнину, ми повинні насамперед відзначити основний факт впливу на це становище тієї чи іншої системи майнових відносин між по-дружжям856. Про це вище ми говорили не раз. Крім того, тут же слід відзначити, що особисті відносини подружжя багато в чому визначаються також ступенем культури суспільства незалежно уже від тієї чи іншої майнової системи. Нам залишається тут відзначити те явище, що й у сфері особистих відносин подружжя договір відіграє істотну роль. Сторонами у цьому договорі виступають також насамперед батьки заміжньої жінки. У пам'ятниках збереглося до нас декілька дуже цікавих у цьому відношенні даних.

Так, із твору Коллінса, «Нинішній стан Росії», гл. 2, може бути наведене дуже цікаве місце: «Руські поводяться з дружинами жорстоко і тримають їх у суворій покорі: але колись вони поводилися з ними ще лютіше, ніж тепер... Деякі чоловіки прив'язують дружин за волосся і січуть зовсім голих. Такі жорстокості, однак рідкі, і причинами бувають тільки невірність чи пияцтво. Тепер, як здається, чоловіки уже не так жорстоко поводяться з дружинами: принаймні батьки намагаються їх попередити і, видаючи дочок своїх заміж, укладають умову. Вони жадають від зятя, щоб він постачав дружину пристойними платтями, годував її гарною і здоровою їжою, не бив, поводився ласкаво, і пропонують багато інших умов, подібних трохи до тих правила, якіі приписують в Англії звичаю, що одержали силу закону. Коли договір порушений, вони звертаються з проханням до суду»857.

Це свідчення Коллінса досить характерне. Воно показує нам, що не тільки майнові відносини подружжя визначалися договором, як про те було сказано нами вище, але що саме й особисті відносини подружжя визначалися також за допомогою договору. При цьому захист особистості дружини виходить знов-таки з боку батьків і взагалі родичів нареченої. Коллінс зауважує, що ці договірні умови подібні до тих правил, що приписують в Англії звичаю. Наше руське право не дійшло того ступеня в розвитку договірного права, коли це останнє стає звичайним правом, звичаєм, що не потребує, тому, попередньої згоди. Ми вже говорили вище, що панування тепер у нас системи роздільності майна пояснюється тим, що шлюбний договір вийшов із вживання через різні несприятливі для його розвитку обставин. Те ж саме ми повинні повторити і тут у пояснення причин повної нерозробленості особистих відносин подружжя по нашому праву.

На додаток до сказаного нам необхідно пояснити, чому захист особистості дружини має місце у порівняно пізньому руському праві з боку батьків. Як свідчить Котошихін, за царювання Олексія Михайловича ще не було звичаю‚ коли наречена умовляється сама з нареченим. Тому‚ наречена ще не була дієздатною до укладання шлюбного договору, не вважалася ще стороною в ньому. Якою простотою і наївністю віє на нас, сучасних читачів, від наступних заключних рядків глави ХШ твору Котошихіна: «Благоразумный читатель не удивляйся сему: истинная тому есть правда, что во всем свете нигде такова на девки обманства нет, яко в Московском государстве; а такого у них обычая не повелось, как в иных государствах, смотрити и уговариватися времянем с невестою самому», тобто нареченому858.

Якщо ж наречена не була стороною в справі укладання шлюбного договору, а була, скоріше, річчю, об'єктом шлюбного договору, то зрозуміло, що й у сім'ї чоловіка вона не могла сама захищати свою особистість. Вона повинна була звернутися по захист до батька, як сторони в шлюбній угоді, скаржитися йому на неналежне виконання цієї угоди іншою стороною -- її чоловіком. От що з цього приводу говорить Котошихін: «И будет которая жена бывает про-тивна, побой его и мучения не терпит, жалуетца сродичам своим, что он с нею живет не в совете и бьет и мучит, и те сродичи на того человека бьют челом патриарху, или болшим властем, и по тому челобитью власти велят сыскать дворовыми людьми и соседьми, по душам их: и будет тому есть правда, и того человека сотлют в смирение, в монастырь, на полгода или на год, а жена его останется в дому; и как урочные месяцы в монастыре отсидит, или до того времяни жена об нем учнет бить челом, чтоб был свобожен, и его свободят и велят ему с нею жить по закону; и будет и того не послушает, и их розведут, и животы их им розделят пополам, и до семи лет им одному женитися на иной, а другой на другого итти замуж не поволено»859.

Це свідчення Котошихіна цікаве в багатьох відносинах‚ але особливо в ньому звертає на себе увагу вказівка на те, що дружина не приносить особисто владі скарги на свого чоловіка, хоча вона і не позбавлена в іншому випадку «бить чолом» про звільнення чоловіка. Захист дружини її родичами може повести за собою дуже неприємні наслідки для чоловіка, як в особистому860, так і майновому відношенні861. Звідси, зрозуміле зауваження Котошихіна про те, що чоловіки визнавали за краще іноді самі стригтися в ченці чи навіть прибігали до отрути, щоб тільки позбутися від увічної і несовісливої дружини. Цим побічно доводиться, що заміжня жінка стояла під надійним захистом своїх родичів, і що шлюб її був, імовірно, у цей час вільним шлюбом. Дружина юридично не стояла під владою чоловіка. Правда, у пам'ятниках московського періоду зустрічаються вказівки на те, що дружина знаходилася у волі чоловіка862.

Однак, ці вказівки варто розуміти в розумінні фактичної залежності дружини від чоловіка, але аж ніяк не юридичної. Воля чоловіка, що розуміється на владі над дружиною, повинна була б у такому випадку поширюватися і на її майно. Тим часом, у московський період немає даних на користь поглинання майна дружини майном чоловіка. Роздільність і спільність майна свідчать: перше -- на користь майнової самостійності заміжньої жінки; друге -- на користь визнання за нею прав не тільки члена сім'ї, але і товариша чоловіка.

Цим водночас пояснюється, чому в московський період немає взагалі законодавчих постанов про особисті відносини подружжя863. У вільному шлюбі ці відносини визначаються не законом, а приватною угодою.

На закінчення питання про особисті відносини подружжя зі стародавнього права необхідно нагадати, що фактично життя руської заміжньої жінки не було в особистому відношенні забезпеченим.

Не вдаючись у докладне дослідження цього питання, відзначимо, що влада ця була така велика, що у прояві своєму вона могла виражатися в різних і істотних функціях. Досить сказати, що навіть відповідальність чоловіка за позбавлення життя дружини ставилася в нашому праві у зв'язку з цією владою‚ при цьому, що стосується найдавнішого періоду, то навіть такий обережний дослідник, як К. Неволін, припускає можливість повної безкарності за дружиноубивство.

Звичайно, вплив релігії і взагалі культури не міг згодом не позначитися на зміні погляду тодішнього суспільства на дружиноубивство. Але якими привілеями в цьому відношенні користувався чоловік, видно з того, що навіть у ХУІІ ст. призначалися чоловікам за убивство дружин порівняно слабкі покарання. І ця слабкість кари цілком відповідала народній правосвідомості. До нас дійшов поручний запис від 1677 р., у якому поручителі ручаються перед кредиторами, що боржник з'явиться до терміну для виконання свого зобов'язання разом зі своєю дружиною, а також і в тому, що йому, боржнику, тієї своєї дружини «не убит, не замучит, не постричь безо властелина ведома».

Крім цих загальних порозумінь, є ще позитивні свідчення, які показують, що за народною правосвідомістю чоловіку надавалося право карати дружину і розпоряджатися волею і цнотливістю її за своїм розсудом. Помітимо при цьому, що міри покарання далеко не відрізнялися м'якістю. Це видно з порад Домострою: «А за всякую вину по уху или по лицу не бити, ни кулаком под сердце, ни пинком, ни посохом не колотити, ничем железным, ни деревом не бити. Кто с сердца или с кручины так бьет, многие притчи оттого бывают, слепота и глухота, и руку и ногу вывихнет, и глазоболие, и зубная болезнь, а у беременных жен и детям в утробах бувает повреждение; а плетью бити и разумно, и больно, и страшно, и здорово. А в случае большой вины, и за ослушание и небрежение снять рубашку, да плетью вежливенько, за руки держа, по вине смотря»864. Очевидно, церква у принципі вважала цілком нормальним «вчення» дружини чоловіком. Принаймні, за свідченням Котошихіна, який описав у главі I одруження царське, протопоп так повчав, по закінченні вінчання, царя і царицю: «жене у мужа быть в послушестве и друг на друга не гневатися, разве некие ради вины мужу поучити ее слегка жезлом, занеже муж жене яко глава в церкви»865. Інші історичні свідчення показують, що чоловіки вживали ще більш енергійні засоби «учителювання»: били смертним боєм до крові, натираючи рани сіллю, саджали дружин у кропиву, впрягали в соху, і вже не з метою навчання, а з більш прямою метою -- побити дружину. Який був авторитет чоловіка, з погляду закону, наочно показує та страшна страта, що покладалася дружині за убивство чоловіка-- закопування живою в землю866.

У такий спосіб мораль того часу вимагала від «добрих людей» упокорювати дружину дивлячись на провину і по-людськи, тобто без заподіяння їй ка-ліцтва.

Вплив Візантії позначився у нас на Русі в складанні збірників, що принижують особистість жінки. Так, у Святославовім Ізборнику XI ст. говориться: «жена, соблазнившая Адама, положила начало всякому греху. Не слушай злой жены; мёд каплет из усть её, но он скоро будет горячее желчи и полыни и острее ножа обоюдоострого. Женщина уловляет души честных людей и низводит в ад; пути адовы -- пути её. Доброго мужчину найдешь одного в тысяче, а женщины ни одной не встретишь и в десятке тысяч... Жена заключила в темницу Йосифа Прекрасного; она советывала самоубийством кончить жизнь Иову; жена была виновницей убийства Урии и падения мудрейшего Давида и Соломона; она ослепила сильнейшего из людей Сампсона; она умертвила Наву, злоумышляла на жизнь пророка Илии‚ добилась головы Ио-анна Крестителя. Зла жена -- это зло дьявольское и острое оружие». В іншо-му збірнику «Пчела» ставиться питання: «что есть злая жена?» і дається на-ступна відповідь: «источник злобы, смертоносная беседа, душам пагуба, хо-ругв адова, проказливая клеветница, сатанин праздник, покоище змеиное, цвет дьявольский, спасающимся соблазн, неисцелимая болезнь, бешеная сука, коза неистовая, ветер северный, день ненастный, лютый мороз, колодезь смрадный, неукротимый зверь, ехидна, неумолимая скорпия, неудержимый аспид»867 і т. ін.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63