Але сваволя панувала в розлученнях не тільки в силу того, що один чоловік привласнював собі право своєю волею розірвати шлюб, але ще і тому, що розлучення за обопільною згодою вважалися цілком закономірними. Так, ми зустрічаємо у юриста Павла таке положення: «нечесним вважається зв'язувати штрафом шлюби як майбутні, так і ті, що вже укладені». Те ж повторює й імператор Олександр Север: «здавна прийнято, що шлюби повинні бути вільними, тому не мають сили угоди, що забороняють розлучатися». Ці положення залишилися надовго правилом для законодавчої практики. Правда, що ще Костянтин Великий прагнув обмежити право розлучення тільки зазначеними ним приводами, але судячи з того, що Феодосію II і Валентиніану III довелося знову заборонити розлучення за обопільною згодою, видно, що ця постанова не мала життєвої сили. Анастасій її скасував (у 497 р.), дозволивши дружині другий шлюб, рік по тому, після розірвання першого.

Спочатку, а саме в 22 Nov. (536 р.) і Юстиніан допускав такі розлучен-ня645, але в пізнішому своєму шлюборозлучному законодавстві відступив від цього погляду і розлучення за обопільною згодою заборонили, хіба що подружжя зважувалося б розлучитися для того, щоб піти в монастир чи дати обітницю цнотливості. Порушників закону заточували в монастир із забороною другого шлюбу646. Ця розумна міра виявилася однак несвоєчасною, і вже спадкоємець Юстиніана -- Юстин II, унаслідок розбратів між подружжям і навіть замахами одного на життя іншого, після марних умовлянь і навіть погроз, змушений був відновити свободу розлучень ех соnsеnsu (566 р.)647.

Через 137 років після цього закону, Лев III Ісаврянин і його син Костянтин, в Еклозі своїй (740 р.), проголосивши принцип нерозривності шлюбу, на підставі правил святого писання Вітхого і Нового завітів, визнали можливим зробити виключення з цього принципу, єдино немочі ради людської, у силу деяких, законом зазначених причин.

Але це строге законодавство імператорів іконоборців не відповідало тодішнім нравам. Спадкоємцям їх доводилося ще не раз лавірувати, то загрожуючи покараннями за розлучення за однією обопільною угодою, то дозволяючи їх у вигляді поступки духу часу. Тільки до кінця IX століття була покладена остаточна заборона на розлучення цього роду648.

Викладена історія боротьби римських законодавців із схильністю римського суспільства до розлучень нелегальних, боротьби, у результаті якої незаконні розлучення забороняються більше під погрозою штрафу, ніж недійсності їх, показує, безсильність законодавства у припиненні зла в корені і разом з тим який несприятливий був на той час грунт для створення шлюборозлучних законів.

Ці зусилля законодавства регулювати хоч скільки-небудь розлучення і ця боротьба його зі старими звичками вільного розірвання шлюбу показують, як мало могло задовольнятися тодішнє життя постановами, побудованими винятково на тексті Євангелія (зрозумілого у вказаному вище розумінні). І вона дійсно ними не задовольнялася. Каноністи східної церкви згодні між собою щодо погляду, що деякі канони соборів і правила батьків церкви визнають і, отже, допускають і інші приводи до розлучення, крім перелюбства. Саме ці приводи двох родів: або такі, що, за своїм впливом на шлюб, дорівнюють смерті, або такі, що аналогічні з перелюбством. На доказ цього погляду можуть бути наведені наступні підстави. По-перше, текст самого канону. Так:

а) 48 Апостольське правило говорить: «аще который мирянин, изгнав свою жену, поимеет иную или иным отринутую, да будет отвержен». Тут під словом «отринутая» розуміється та, що, як тлумачить Вальсамон, відділена від свого чоловіка не за законом. Не можна не помітити, що і тут під вигнанням розуміється незаконне, самовільне розлучення. А це, у свою чергу, вказує на існування розлучень законних. Так тлумачать це правило відомі каноністи Арістін649 і Вальсамон, (цей каноніст, при тлумаченні 9-го правила Василя Ве-ликого, говорить: «Святой, будучи спрошен, что должно делать с супругами, если который-либо из них вступит в другой брак или впадет в блуд, составил свой ответ на основании различных мест писания и господствовавшего в то время обычая. А потому почти все, что содержится в этом правиле, изменила 117-я Юстинианова Новелла.... то прочти ее, точно также и 111-ю Новеллу.., и узнаешь отсюда все, относящееся к настоящему предмету». - Те ж саме говорить й Арістін із приводу того ж правила: „А ныне (тобто в його час) ни муж, ни жена не могут расторгать супружества, разве есть только какая-нибудь благословная причина, из числа тех, которые прямо указывает Юстинианова Новелла”. Чтения Общества любителей духовного просвещения. 1882 г., апрель. Приложение‚ с. 198.), тлумачення яких прийняті були на всьому Сході і частково в перекладах перейшли до нас. Такий же зміст додає зазначеному правилу і наш вітчизняний каноніст архімандрит Іван: «Хоча Апостольське правило, -- говорить він, -- виражено в словах загальних і не визначальних причин до розводу, однак же воно дає бачити, що розвод самовільний, без особливих причин, що самі собою поривають союз подружній (напр., порушенням його вірності), у християнстві не дозволений», т. 1, с. 195;

б) Василь Великий у правилі 35-у, висловлюється, здається, хоча і побічно, за допущення розлучення внаслідок зловмисного залишення одним з по-дружжя іншого: «аще мужъ оставленъ женою, те подобаетъ смотреть вину оставления, и аще явится она оставившею его безъ причины, то онъ достоинъ снисхождения, а она эпитимии». Принаймні, у такому розумінні тлумачилося це правило і застосовувалося на практиці в східній церкві650. Таке ж значення надається цьому правилу і нашою кормчою, судячи із супровідного його тлу-мачення Арістіна: «мужъ же оставлений отъ нея, прощения достоинъ есть: и сего ради аще иную жену поиметь безъ запрещения есть» (1 л. 165 на об.)651;

в) 102 правило Карфагенського помісного собору: «да не сочетаваются съ другимъ лицомъ ни оставленный женою, ни отпущенная мужемъ по евангельскому и апостольскому учению, но или да пребываютъ тако или да примирятся между собою. Аще пренебрегутъ сие, да будутъ понуждены къ покаянию. Потребно есть просить, да будетъ изданъ о семь деле царский указъ».

Зовсім справедливо зауважує Чижман, що ця постанова собору про витребування царського декрету вказує на існування багатьох доводів щодо розлучення. Якби мова йшла лише про той привід, що визнається Євангелієм, тоді не виникла б потреба в подібному декреті, тому що цей привід досить визначений, як Євангелієм, так і світським законодавством, що вже існувало652. Таке ж розуміння цій соборній постанові додає й архімандрит Іван. «Собор Карфагенський, -- говорить він, -- підтверджує дотримання цих (тобто зображених у Євангелії: Матв. V, 32, XIX, 9 і в апостола Павла: Коринт. VII, 10, XI, 27) божественних постанов у християнському суспільстві, але не визначає дозволених випадків розлучення чи ступеня винності чоловіка і дружини, при залишенні один одного, бажаючи тільки, щоб про цей предмет були видані позитивні узаконення цивільні на підставі вчення Христового й Апостольського, тому що справи цього роду стосуються порядку життя суспільного»653.

По-друге, батьки церкви перших століть християнства теж висловлюються, правда більше побічно, ніж прямо, на користь існування інших приводів до розлучення, крім перелюбства. У цьому розумінні, хоча і з більшою обережністю і навіть з недомовками веде мову Ориген у своєму коментарі на 32 ст. гл. V Євангелія від Матвія.

«Спаситель говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу». Але можна запитати, чи забороняє він цим відпускати дружину, не викриту в перелюбстві, а винну, наприклад, у готуванні отрути чи умертвінні (під час відсутності чоловіка) їхньої спільної дитини, або в якому-небудь іншому вбивстві. А також якби виявилося, що дружина, яка хоч і не перелюбствує, розкрадає і розграблює майно чоловіка, то може хто-небудь запитати, чи має чоловік підстави відкинути таку дружину, у вигляді того, що Спаситель забороняє відпускати дружину, крім провини перелюбства, бо в обох випадках виявляється щось нерозумне; але чи дійсно нерозумне я не знаю, тому що терпіти такі провини, які можна визнати гіршими, ніж перелюбство і блудодіяння, покажеться нерозсудливим; але знову всякий погодиться, що поступати всупереч вченню Спасителя нечестиво. І от я міркую: чому Він не сказав: ніхто та не відпускає дружини своєї, крім провини за перелюбство, а говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу»; оскільки безсумнівно, що той, хто відпускає дружину, яка не зробила перелюбства, змушує її, наскільки це залежить від нього, зробити перелюбство, тому що «поки живе чоловік‚ вона буде вважатися перелюбницею‚ якщо стане дружиною іншому чоловікові» (Рим. VII, 3), а оскільки відпустивший її дає їй привід вступити в другий шлюб, то, звичайно, він змушує її зробити перелюбство‚ а чи можна виправдати відпускаючого дружину, викриту в приготуванні отрут чи здійснившу вбивство, ти можеш сам розсудити. Бо чоловік може змусити свою дружину впасти в гріх перелюбства і з інших причин, крім відкидання, як, наприклад, надаючи їй більше свободи, ніж слід, і дозволяючи їй водити дружбу з чоловіками, з якими їй захочеться, оскільки часто по простоті чоловіків дружини впадають у такі помилки; але чи припустимо для таких чоловіків у подібних випадках вибачення чи ні, -- це ти, дослідивши гарненько сказане, усвідомиш собі. І утримуючись від дружини, чоловік часто змушує її перелюбствовати, не задовольняючи її пристрасті, навіть якби він робив це під виглядом великої святості і цнотливості. І, мабуть, той більше заслуговує осудження, котрий, наскільки це залежить від нього, змушує її перелюбствувати, не задовольняючи її пристрасті, ніж той, хто відпустить її, правда окрім перелюбства, але за приготування отрут чи за убивство, чи за яке-небудь із самих тяжких злодіянь»654. Чудово, що Ориген у вищевикладених судженнях і сумнівах своїх знаходиться під видимим впливом світського римського права.

Та ж думка про існування багатьох приводів до розлучення висловлюється побічно й Єпіфанієм, коли він, захищаючи другий шлюб, зауважує, що чоловік або дружина, шлюб яких унаслідок розпусти, перелюбства чи іншої якої або негожої причини, буде припинений розлученням, можуть без всякого осудження з боку церкви вступити в новий після смерті іншого чоловіка655.

Гідно уваги, що і найдавніша шлюборозлучна практика визнавала теж можливість розлучення і з інших причин, крім перелюбства, що видно зі свідчення св. Іустина про одну жінку, що послала rерudium чоловіку, який «проти закону природи і справедливості всіляко вишукував засоби до задоволення похоті». (Одна жінка мала в себе розпусного чоловіка і сама була колись розпусною. Коли ж вона пізнала вчення Христове, то і сама повернулася до доброго життя і намагалася переконати в цьому ж чоловіка свого, викладаючи йому вчення і вселяючи, що для тих, хто живуть не цнотливо і не згідно зі здоровим розумом, буде мучення у вічному вогні. Але чоловік продовжував ті ж розпусти і відлучив від себе дружину. І вона вважаючи нечестям далі розділяти ложе з таким чоловіком, що проти природи і справедливості всіляко знаходив засоби до задоволення похоті, захотіла розлучитися з ним‚ але, уваживши пораді своїх, які переконували її потерпіти ще, у надії, що чоловік коли-небудь переміниться, примусила себе залишитися. Коли ж чоловік її відправився в Олександрію і стало відомо, що він там вдався до справ ще гірших, тоді вона, щоб, залишаючись у шлюбі і розділяючи з ним стіл і ложе, не зробитися учасницею його непотребств і нечестя, дала йому так зване розлучення і віддалилася від нього)656.

По-третє, якби церква не знала і не визнавала інших приводів до розлучення, крім тих, що вказуються в Євангелії, тоді були б незрозумілі, як багаторазові звертання управителів окремих церков до митрополитів і соборів за вирішенням своїх сумнівів про припустимість чи неприпустимість розлучення у відомих випадках, так і швидке видання численних цивільних шлюборозлучних законів. Навряд чи мислимо було, щоб, за вказаної умови християнські государі зважувалися цими законами стати в повне протиріччя з церквою, яка, крім морального значення, мала і політичне. Навряд чи і церква залишилася б байдужою глядачкою цього попрання своїх правил, якби вона не почувала себе солідарною зі світським законодавством. Що така солідарність була, найкраще доводить прихильне відношення вищих церковних ієрархів до тих держав, які були реформаторами шлюбного права. Так ні східний патріарх, ні папа не заявили ніякого протесту проти виданої в 541 р. Юстиніаном знаменитої 117 Nov., що установила дев'ять приводів до розлучення. Навпаки, цей же Юстиніан на соборі був названий «благочестивим Государем». Так само ні папа, ні східні патріархи не висловлювали ніякого осудження імператорам Василю Македонянину, Леву Філософу і Костянтинові Порфірородному, який вніс ці приводи в Базіліку і Прохірон.

По-четверте, існування в східній церкві не одного, а багатьох приводів до розлучення підтверджується ще і відношенням до неї церкви західної. Шлюборозлучне право першої відвічно tасitе mоdo визнавалося останньою не супротивним всесвітньому вченню. Коли робилася спроба возз'єднання церков (напр., у 1439 р. у Флоренції), тоді західна церква, рахуючись із зазначеною особливістю церкви східної, намагалася згладити і в цьому відношенні розходження між церквами, але не наполягала на цьому, бачачи, що церква східна зжилася з цією особливістю. Навіть постанова Тридентського собору щодо розлучення (кан. 7-й, 24-го засід.) була редагована, як свідчить Паллавічіні, навмисне у такому вигляді, щоб воно не стосувалося прямо вчення східної церкви657.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63