І іноземні кодекси визначають міру утримання, пристосовуючись до суспільного становища чоловіка. Так‚ Пруське Уложення призначає утримання дружині, згідно із суспільним становищем. (§ 185); те ж повторюється і у Французькому і Саксонському Уложеннях. Наш остзейський звід говорить, що дружина вправі зажадати від чоловіка утримання відповідного до його звання і гідності (ст. 9). Австрійський закон говорить прямо про надання дружині пристойного утримання (§ 92).

Деякі законодавства детальніше визначають цей обов'язок, що покладається на чоловіка. Так‚ Пруське Уложення, називаючи її згідно з положенням (§ 185), додає, але якщо чоловік не може дружині надати такого утримання, то вона повинна задовольнятися й убогим (§ 186). Саксонський закон говорить: обов'язки чоловіка надати догляд і лікарську допомогу дружині під час хвороби‚ а у випадку смерті, якщо вона помре‚ не залишивши коштів, за свій рахунок поховати її (§ 1634).

І з погляду нашого закону, звичайно, можна вивести правило, що раз у чоловіка немає коштів утримувати дружину згідно зі станом, то, звичайно, він зобов'язаний утримувати її як може («по можливості»). Не можна вимагати, щоб чоловік утримував дружину, як личить дворянину, якщо цей дворянин сам чорнороб.

Що стосується обов'язку надання лікарської допомоги, то вона може бути виведена не тільки із постанови про утримання (ст.106), але також і з постанови, у якій говориться про любов до дружини і полегшення її немощів (та ж ст.)

Але для того, щоб дружина могла вимагати утримання від чоловіка, вона повинна жити разом з чоловіком: живучи поза домом, окремо, вона за загальним правилом не вправі вимагати собі утримання‚ не виконуючи своїх обов'язків, вона не вправі вимагати виконання їх з боку чоловіка.

Однак це правило, як ми бачили, має і повинно мати виключення. Якщо дружина веде роздільне життя не зі своєї вини, якщо вона за законом має право жити роздільно чи якщо вона змушена залишити помешкання чоловіка, то в такому випадку немає підстави відмовляти їй в утриманні. Ми торкалися вже цього питання, говорячи про роздільне життя подружжя.

Ми бачили там, що в деяких випадках сам закон дозволяє дружині не слідувати за чоловіком. Очевидно, що в цих випадках дружина має право на окреме утримання. Потім закону нашому відомий ряд інших випадків, коли він надає право дружині на окреме від чоловіка утримання. А саме: а) з доходів з майна особи безвісно відсутньої, відома частина, на розсуд закону, призначається на утримання його дружині і дітям (прил. к ст. 1091, прим. т. X, ч. 2, изд. 1876 г., ст. 1); б) у випадку позбавлення чоловіка по суду прав дворянства, нерухомий населений маєток його віддається в опікунське управління, і половина доходів з якого видається дружині на утримання (ст. 332 т. IX Зак. сост., изд. 1876 г.); в) дружинам осіб, що переселяються за вироками суспільств, призначається у визначеному розмірі, на розсуд суду, утримання із чоловікового маєтку (прил. к ст. 40, прим. 2, т. XIV, Уст. ссыльн. по прод. 1886 г., ст. 2); г) при відпусканні за кордон закордонних азіатців, що одружилися на російських підданих євангелічного сповідання, від них потрібно забезпечення утримання дружинам під час їх відсутності (ст. 89 т. X, ч. 1, изд. 1887 г.).

Безперечно, що дружина має право на окреме утримання і тоді, коли вона не живе з чоловіком із причин, що не могли бути їй поставлені у провину, як, наприклад, унаслідок перебування в лікарні чи на лікуванні‚ коли вона позбавилася розуму (кассац. решен. 1873 г., № 1666).

Одночасно таке право їй повинно бути надане і тоді, коли з вини чоловіка спільне життя неможливе, розуміючи цю провину не тільки так, що чоловік відмовляється прийняти дружину, але також і так, що, бажаючи дружину тримати коло себе, чоловік робить це життя неможливим, наприклад, унаслідок жорстокого поводження з дружиною.

Але, з іншого боку, і дружина не повинна дивитися на себе тільки як на нахлібника чи кредитора чоловіка. Якщо вона, у свою чергу, зневажає права чоловіка, вступає в недозволенний зв'язок з іншим чоловіком, взагалі веде аморальний спосіб життя, не бере участі у турботах по господарству («як господарка дому», за ст. 107) чи якщо вона живе з чоловіком тільки для того, щоб поводженням своїм змусити його відмовитися від спільного життя і тим дати їй право на окреме утримання, у такому випадку, не порушуючи статей про покору чоловіку і повагу до нього (ст. 107), не можна визнати за нею права на окреме утримання.

Що стосується розміру утримання, яке повинно бути призначене дружині судом при роздільному житті подружжя, то розмір цей повинен бути встановлений за тією ж міркою, що вказується законом і при спільному житті подружжя: «за станом і можливості» чоловіка, визначаючи цю можливість на момент постанови рішення і дозволяючи змінювати встановлену судом норму, зі зміною майнового становища чоловіка, тобто чи збільшуючи, чи зменшуючи призначений судом розмір і навіть зовсім припиняючи видачу утримання, при відновленні подружжям спільного життя.

4. Нарешті дружина має право на охорону і захист з боку чоловіка (Прусск. § 188, Австр. § 91, Сакс. § 1633, Франц. ст. 213, Итал. ст. 132, Остз. ст. 9. п. 2). Прусск. Ул. говорить: чоловік зобов'язаний і має право захищати перед судом і поза судом особу, честь і майно дружини (§ 188) навіть і у випадку порушення проти неї позовів про образу (§ 190). За російським Остзейським Зводом дружина вправі зажадати від чоловіка у всіх випадках життя, особливо в справах юридичних, захисту і сприяння (ст. 9, п. і). За російським загальним Зводом чоловік зобов'язаний захищати дружину (ст. 106), а за російськими процесуальними законами чоловік має право бути уповноваженим дружини, хоча б він і не належав до складу присяжних чи приватних уповноважених (Учр. Суд. Уст. ст. 389 і Прав. о произв. суд. д., ст. 5). Відповідно до законів карних, і чоловік має право збуджувати переслідування про образу честі дружини (Улож. о наказ, ст. 1534, прим.).

Але загальної постанови про право заступництва дружини чоловіком російський закон не дає. Це, звичайно, знаходиться в зв'язку з системою роздільності майна подружжя, що установлюється російським законом.

Необхідність згоди чоловіка на здійснення дружиною деяких юридичних актів (авторизація чоловіка).

Говорячи про вплив шлюбу на особисті права дружини, варто ще зупинитися на тій юридичній залежності її від чоловіка, що породжує шлюб у деяких законодавствах.

За французьким законом заміжня жінка зараховується до числа нездатних до юридичної діяльності (incapables Code Civ. 1124) Цю нездатність повідомляє їй шлюб, тому що до заміжжя, раз вона повнолітня, вона користується однаковими правами з чоловіком. Отже‚ в цьому обмеженні в дієздатності заміжніх жінок не можна вбачати залишків римської родової опіки.

Інтерес шлюбу -- бажання підтримати чоловічий авторитет і зберегти єдність влади -- викликає потребу у підпорядкуванні дружини чоловіку і у сфері майнових відносин.

Таке пояснення свого закону дають французькі цивілісти, але вони ж додають до цього ще наступні розуміння. Вищевказаний мотив не єдиний і навіть не головний. Шлюб створює нові інтереси, дружина не може зробити жодного юридичного акта, який би не здійснював впливу на дітей і на чоловіка; акти, зроблені нею, цікавлять усю сім'ю, і природно, що глава сім'ї втручається в них, щоб захистити спільні інтереси. Є ще розуміння. Шлюб є товариство. Кожний з подружжя має свою сферу дій. Дружина завідує господарством і вихованням дітей, чоловік заправляє справами, що йому краще відомі, ніж дружині (Laurent: «Соurs elementaire de droit civil», I, 203).

Нездатність заміжньої жінки загальна: вона поширюється на всі юридичні акти як розпорядницькі, так і набувальні, не виключаючи і дарчих (ст. 217), тому що для чоловіка не байдуже, від кого дружина одержить подарунок.

Ці обмеження мають повну силу, не дивлячись на обрану подружжям ту чи іншу систему майнових відносин.

Не складають виключення з вищевказаного правила: 1) право дружини робити поточні витрати по господарству, тому що в цьому випадку вона зобов'язує не себе, а чоловіка; 2) право самостійно зобов'язуватися по торгівлі, якщо вона веде її зовсім окремо від чоловіка (ст. 220), тому що на право ведення торгівлі вона повинна теж дістати згоду чоловіка; 3) право робити заповіт (ст. 226), тому що цей акт отримує силу лише після її смерті.

Разом з тим дружина не має права виступати на суді, тому що і тут справа може дійти легко до збитків. Тільки по справах карних і виправних вона не має потреби в сприянні чоловіка.

Дозвіл чоловіка повинен бути спеціальним для кожного акту (згода загальна, наперед, була би відмовленням від чоловічої влади), хоча б і мовчазна (ст. 217): коли чоловік бере участь у здійсненні акту.

Якщо чоловік не хоче дати згоди чи не може (внаслідок безвісної відсутності, перебування під забороною, малолітства, присудження до безчесного покарання, то за нього дозвіл дає суд (ст. 218 -- 222).

Сила актів, укладених без згоди чоловіка чи суду, може бути оскаржена чоловіком, дружиною чи їх спадкоємцями (ст. 225).

У цілому й італійський закон дотримується тих само поглядів, що і французький, однак є й істотні відмінності. Італійський кодекс, говорить колишній професор Неаполітанського університету, що був міністром народної освіти Джантурко, шукає середнього шляху між претензіями доктринерів емансипаторів жінки і завзятими охоронцями чоловічого авторитету, вимагаючи дозволу спеціального чи загального тільки для деяких визначених актів.

Отже, ось перша істотна відмінність італійського кодексу від французького‚ тоді як останній вимагає незмінно спеціального дозволу чоловіка на юридичні дії дружини, перший задовольняється загальним, утім, із правом скасування останнього за розсудом чоловіка (итал. ст. 134, франц. ст. 223). Далі для здійснення тільки деяких актів, нарочито перерахованих законом, заміжня італійка має потребу в дозволі чоловіка, а саме: для здійснення дарування, відчуження (хоча б і відплатного) та іпотеки нерухомості, позики і віддачі чи одержання капіталу, для прийняття поручительства, доручення (мандату) чи обов'язку душоприказниці за заповітом, рівно і для дій на суді по усіх вищевикладених юридичних актах (ст. 134, 1743 і 904). Отже, не тільки всі акти, що відносяться до управління, вона може вільно здійснювати, але і інші юридичні акти, окрім зараз перерахованих.

Зробивши цей відступ від французького кодексу, італійські юристи очевидно не цілком упевнені в його доцільності. Так‚ у того ж Джантурко ми читаємо: «звичайно, у такий спосіб не цілком досягається мета одержати згоду між дружиною і главою сім'ї й оберігати сімейне майно»877.

За пруським законодавством чоловік, унаслідок своїх опікунських прав стосовно дружини, зобов'язаний і вправі захищати її особу, честь і майно на суді і поза судом (Рr. L. R. II, 1, § 188). Тому, за загальним правилом дружина не може без згоди і залучення чоловіка вести процес (ст. 189). Утім, цю останню постанову треба вважати скасованою Загальногерманським Статутом цивільного судочинства, за яким заміжня жінка вважається цілком здатною до процесу (§51).

Дружина не може без згоди чоловіка брати на себе ніякого зобов'язання, яким би обмежувалася воля її особистості (§ 196).

Подібного ж характеру правила знаходимо й у Саксонському Уложенні, що постановляє: заміжня жінка має потребу в згоді чоловіка на укладання всіх угод, що не тягнуть за собою придбання (вигоди) (§ 1638). Але якщо чоловік у такій згоді відмовляє без достатньої причини, то дозвіл на укладання угоди може дати суд (§ 1644).

Австрійське Уложення зовсім не знає постанов, що обмежують заміжніх жінок у цьому відношенні.

Західноєвропейські торгові кодекси вимагають також неодмінно наявності згоди чоловіка (прямо вираженого або тільки такого, що мається на увазі) на ведення дружиною торгівлі, на те, щоб вона стала купчихою. Причому авторитет чоловіка визнається настільки порушним, що дана їм згода може бути узята назад у всяку пору. Утім, не одними тільки розуміннями чоловічого верховенства викликається потреба у такій згоді, а також і тим, що за існуючої у багатьох західноєвропейських законодавствах спільності майнових відносин між подружжям, чоловік зацікавлений не тільки морально, але і майново відкриттям торгівлі його дружиною, тому що дружина відповідає не тільки своїм майном за зроблені нею борги, але відповідальність її може поширюватися і на загальне майно (Франц. ст. 7, Итал. ст. 14, Общ. герм. ст. 8).

Що стосується руського права, то ми бачили і ще побачимо, що й у нас у законодавстві були приклади визнання юридичної несамостійності дружини в питаннях розпорядження своїм майном, усвідомлення необхідності доповнювати волю дружини волею чоловіка. Пізніше руське законодавство цілком звільнилося від цього погляду. «Подружжю дозволяється... розпоряджатися власним своїм маєтком прямо від свого імені, незалежно один від одного і не просячи на те взаємно ні дозвільних, ні вірчих листів» (т. Х ч. 1. ст. 114). Звичайно, це узагальнення мови «про подружжя» і «про взаємні дозвільні листи» є, так би мовити, лиш facon de parter російського закону, тому що ні історія, ні звичай, ні навіть приклад західноєвропейських законодавств (якщо припустити можливість їх впливу у даному випадку) зовсім не вказують на взаємодію подружжя у таких випадках. Навпаки, і історія, і звичай, і іноземні законодавства знають лише вплив чоловіка на волю дружини і необхідність дозволу першого на юридичні акти другої‚ так що і зміст вищевказаної статті власне той, що дружина має право розпоряджатися своїм майном, не просячи на це дозволу чоловіка.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63